Садівник-чарівник

Давно колись жили собі дід та баба.
Одного дня вирішив дід риби наловити. Як намислив, так і зробив: пішов на річку та й закинув вершу.
Побачив його сусід. «Хіба я гірший,— подумав,— піду й собі риби наловлю»,— і закинув вершу недалеко від дідової. Але марно клопотався — витрусив уранці з верші тільки ломаку.
Розгнівався сусід та й забрав собі улов з дідової верші, а туди сунув ломаку і пішов додому.
А дід і собі вирішив глянути, що ж у вершу потрапило. Прийшов до річки, дивиться — аж у верші ломака стирчить.
«Не біда, що риби не вловив,— заспокоював себе дід.— Зате ломака буде. Висушу її, порубаю на дрівця».
Забрав дід ломаку і поклав сушити на осонні.
Минуло кілька днів.
—     Мабуть, ломака вже висохла, треба її порубати,— сказав дід, розмахнувся сокирою, цюкнув — і вмить з-під неї вродився білий песик. Дід назвав його Білявчиком.
Білявчик виростав як на дріжджах: з'їв мисочку рису — і відразу виріс завбільшки з мисочку, з'їв миску рису — виріс заввишки з миску, ум'яв казанок рису — зробився великим собакою.
І от якось каже він дідові:
—    Дідусю, осідлай мене.
—    Та що ти! Навіщо тебе сідлати?
—    Не  розпитуй,   а   мерщій  сідлай.   І   мішок  не   забудь   прихопити.
—    Навіщо той мішок?
—    Не питай, а мерщій бери.
Взяв дід мішок, а Білявчик знову:
—    Дідусю, не забудь узяти сапу.
—    Та що ти! Тобі й так важко буде!
—    Не питай, а мерщій бери!
Осідлав дід собаку, сів верхи і подався в гори. Зупинився Білявчик у горах і каже:
—    Дідусю, вигреби отут ямку.
Дід розмахнувся сапою і взявся гребти. Гріб-гріб — аж раптом у ямці забряжчали дукати і срібняки.
—    Дідусю,  згрібай  монети в  мішок і  завдавай  мені  на  спину.
—    Отакої! Я тобі й хребта переламаю.
—    Не журися, а мерщій завдавай на спину.
Вернувся дід додому, розв'язав мішок, тішиться. Візьме жменю срібняків і висипле, а вони дінь-дінь, дзінь-дзінь.
Почула той дзенькіт сусідка. Зайшла в дідову хату та й каже:
—    Чи не знайдеться у вас жарини, бо в мене вогонь у печі погас? Ой, та де ви стільки срібняків дістали?
Дід розповів сусідці про свою пригоду, а та відразу попросила позичити їй Білявчика.
Хоча собака нічого не сказав, сусіди — старий і стара — осідлали його, взяли мішок і сапу, самі зверху повсідалися та й ну його підганяти.
Бідолашний собака знехотя поплентав стежкою.
У горах він раптом спинився як укопаний. Старий і стара зіскочили, закричали: «Тут, напевно, заховано скарб!» — й заходилися орудувати сапою. Копали-копали й нарешті докопалися... З ями валом посунули вужі, ропухи, стоноги.
—    От поганець! Так обдурив нас!
Сусід розмахнувся сапою і вдарив собаку, той покотився і спустив дух. Старий  і стара  закопали  Білявчика в  землю,  встромили  зверху вербову лозинку і мерщій додому.
Дізнавшись про таке лихо, дід зі сльозами на очах подався в гори. Хоч була зима, за одну ніч на могилі Білявчика виросла верба. На ній шелестіло листя.
На згадку про собаку дід зрубав вербу і зробив із неї ступку. Тільки почне рис товкти,  як із ступки вискакують  то дукати,  то срібняки.
Ступка тук-тук.
Дукати дзень-дзень.
Навідалась якось до них сусідка, побачила таке диво, аж рота роззявила.
І цього разу не втерпіла вона, випросила ступку й заходилась товкти рис. Товче-товче й приказує:
—    Сипся, срібло, сипся, злото!
Та марно — зі ступки не те що срібло-злото, а навіть мідяки не посипалися.
Старий і стара розлютилися та й спалили ступку.
Дід та баба гірко  заплакали,  коли дізналися,  що  сусіди  накоїли.
А тоді дід і каже:
—    То ж була одна-однісінька згадка про Білявчика. Піду та хоч попіл зберу.
Вже ніс дід той попіл додому, як раптом знявся вітер...
Прошумів-просвистів вітер, дінь-дінь, дзінь-дзінь, розвіяв трохи попелу, й на сухих деревах розпустився цвіт: на сливах — сливовий, на вишнях — вишневий, на персиках — персиковий.
—    Що за диво? Якщо .вже так, то хай буде більше цвіту,— дід розкидав жменю попелу, і ще більше дерев зацвіло.
Неподалік проїжджав дорогою якийсь вельможа.
—    Та це ж справжнє чудо! — вигукнув він.
Ця  несподіванка  вразила  його,   і  він   звелів   щедро   обдарувати   діда. Заздрісний  сусід  не  мав  ні  хвилини  спокою.   Вирішив  і  він  спробувати щастя.
—    Я стану садівником-чарівником і зроблю так, що сухі дерева зацвітуть,— вихвалявся він, позбиравши рештки попелу.
Ті слова почув вельможа.
—    О, знову прийшов садівник-чарівник! Зроби-но так, щоб дерева зацвіли.
Та хоч як старався сусід, нічого путнього в нього не виходило: дерева не розцвітали.
—    Ач який! Ще й брехати посмів! — закричав вельможа й наказав почастувати старого березовою кашею.