Розумниця

Було собі два брати – один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:
– Потроху відробиш мені за неї.
Ну, бідний брат відробляв потроху. А тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:
– Віддай мені корову назад!
Той каже:
– Брате! Я ж тобі за неї відробив!
– Що ти там відробив, як кіт наплакав тієї роботи, а то таки корова! Віддай!
Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до пана.
Прийшли до пана. А панові, мабуть, не схотілося роздуматися, хто з них правий, а хто ні, то він і каже їм:
– Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.
– Кажіть, пане!..
– Слухайте: що є в світі найситніше, найпрудкіше, наймиліше? Завтра прийдете скажете.
Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:
– От дурниця, а не загадка! Що ж ситніш над панські кабани, прудкіш над панські хорти, а миліш над гроші! Ге, моя корова буде!
Бідний прийшов додому, думав-думав, та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:
– Чого ви, тату, зажурилися? Що пан казав?
– Та тут, дочко, таку пан загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.
– А яка ж загадка, тату? – Маруся питає.
– Та така: що є в світі найситніше, найпрудкіше, наймиліше?
– Є, тату, найситніше – земля-мати, бо вона всіх годує й напуває, та всіх же й поїдає; найпрудкіше – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а наймиліше – сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
– Чи ба? – каже батько. – Адже й справді так! Так же я й панові казатиму.
Другого дня приходять обидва брати до пана. От пан їх і питає:
– Ану, відгадали?
– Відгадали, пане, – кажуть обидва.
От багатий зараз виступає, щоб собі попереду поспішитись, та й каже:
– Ситніш, пане, над усе – ваші кабани, а прудкіш над усе – ваші хорти, а миліш над усе – гроші!
– Е, брешеш, брешеш! – каже пан.
Тоді до вбогого:
– Ану, ти!
– Та що ж, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває, та всіх же й поїдає.
– Правда! Правда! – каже пан. – Ну, а найпрудкіш що?
– Прудкіш, пане, над усе – думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.
– Так! Ну, а наймиліш? – питає він.
– А миліш над усе сон, бо хоч як добре та мило чоловікові, а все покидає, щоб заснути.
– Так усе! – говорить пан. – Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам повідгадував, чи тобі хто сказав?
– Та що ж, пане, – каже вбогий, – є в мене дочка Маруся, так це вона мене так навчила.
Пан аж розсердився:
– Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка, та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оці десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.
Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає:
– Чого ви, тату, плачете?
– Та як же мені, дочко, не плакати: ось пан дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання.
А дочка взяла горщечок каші та й каже:
– Понесіть, тату, оце панові та скажіть йому, нехай він виоре, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, а щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що їм треба вилупитись з цих яєць.
Приносить чоловік до пана ту кашу, віддає та й каже:
– Так і так дочка казала.
Пан дивився-дивився на ту кашу – та взяв і віддав її собакам. Потім десь найшов стеблинку льону, дає чоловікові й каже:
– Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб'є, потіпає, попряде і витче сто локіт полотна. А не зробить, то буде лихо.
Іде додому той чоловік знов і плаче. Зустрічає його дочка й каже:
– Чого ви, тату, плачете?
– Та бач же чого: ось пан дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його змочила, висушила, пом'яла, напряла й виткала сто локіт полотна.
Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:
– Несіть до пана, нехай пан із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.
Приносить чоловік панові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. Пан дививсь-дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити». Потім думав, думав та й каже чоловікові:
– Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості так, щоб ні йшла, ні їхала, ні боса, ні обута, ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо.
Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:
– Ну, що, дочко, будем робити? Пан загадав так і так. – І розказав їй усе. Маруся каже:
– Не журіться, тату, все буде гаразд. Підіть, купіть мені живого зайця.
Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла ринджоли, запрягла в них цапа. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає – одну ногу цап везе, а другою йде. Приходить отак до пана в двір, а пан як побачив, що вона іде, та й каже своїм слугам:
– Прицькуйте її собаками!
Ті як прицькували її собаками, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до пана в світлицю, поздоровкались та й каже:
– Ось вам, пане, гостинець. – Та й дає йому горобця. Пан тільки хотів його взяти, аж вона пустила горобця, а він – пурх – та й вилетів у відчинене вікно.
От бачить пан, що вона така розумна, що її не перемудруєш, та й оженився з нею. От живуть вони собі гаразд. Аж одного разу приходять двоє до пана судитися. От пан вийшов на рундук з жінкою та й питає:
– Чого вам, люди добрі?
Один каже:
– Та от чого, пане: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то моя кобила привела лоша.
А другий чоловік каже:
– Ні, брехня, моя кобила привела лоша! Розсудіть нас, пане!
От пан думав-думав та й каже:
– Приведіть сюди лоша й коней, до якої лоша побіжить – та й привела.
От привели, поставляли запряжені коняки, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому й бігти, взяло та й побігло геть. Ну, всі не знають, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже:
– Ви лоша прив'яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть – котра побіжить до лошати, то та його й привела.
Зараз так і зробили, пустили тих – так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.
Розсудили так людей, пішли вони, а пан як розсердився:
– Так ти мене дурнем перед людьми зробила! Бери все, що тобі наймиліше, та геть з моєї хати!
А вона його вхопила за руку та й тягне за собою:
– Ходім, – каже, – бо ти мені наймиліший за все!
Він тоді побачив, що нічого з нею не поробить, помирився з нею, та й живуть укупі та хліб жують.