Природа в педагогічній спадщині В. О. Сухомлинського

У межах теми статті розкриємо лише міркування Василя Олександровича щодо ролі природи у педагогічному процесі, важливості виховання у дітей емоційно-ціннісного ставлення до природи і моральних зобов’язань перед нею, що сукупно тлумачимо, як вияв морального антеїзму. «Природа — величезної ваги виховний фактор, що накладає свій відбиток на весь характер педагогічного процесу. Природа як світ, в якому дитина народжується, пізнає навколишню дійсність і саму себе, полегшує виховну роботу і водночас ускладнює її, бо робить її багатшою, багатограннішою. Постійне спілкування з природою і взаємодія з нею стають істотною стороною виховного процесу, — писав В. Сухомлинський у праці «Школа і природа», прагнучи привернути увагу освітян до проблеми піклування про природу як всенародне багатство, як джерело знання і моральності, як наочне мірило цінностей.

Усвідомлюючи необхідність не лише проголошення світоглядної та етичної цінності природи, а й вироблення методики формування постійного спілкування дитини з нею як з універсумом, педагог розкрив можливі дії вчителя як провідника маленької людини у світ природи. Аналіз творів В. Сухомлинського дає підстави для виділення трьох стадій у процесі приведення дитини до усвідомлення себе самої частиною довкілля і формування на цій основі усвідомленого почуття відповідальності за нього:

• привчання дитини до емоційновдумливого спостереження, яке має починатися обов’язково зі спілкування з природою;
• привчання учня (і навіть тактовне примушення) до обдумування і відкриття причин, наслідків, зв’язків між явищами;
• привчання до турботи про живе і прекрасне.   

Пізнання світу не тільки розумом, а й серцем В. Сухомлинський уважав надважливим складником розвитку особистості, проте лише у тому випадку, «коли маленька людина активно пізнає її [природу] і діє в ній». Наведемо лише один з численних прикладів дієвого прилучення дітей до спілкування з природою — «колискою дитячої думки», представлених у творах Василя Олександровича. Йдеться про наголошення на важливості проведення подорожі у природу в той весняний день, коли земля пробуджується від зимового сну. «Це один-єдиний на рік день, і його не можна пропустити. Вся школа в полі… Саме в той день, коли прокидається земля, діти відчувають запах трави як живої істоти…, сад раптом починає «пахнути життям», — пристрасно пише педагог.

Справжньою педагогічною знахідкою вважаємо створення за ініціативи В. Сухомлинського так би мовити програми для молодших школярів з пізнання і спостереження явищ довкілля під назвою «Триста сторінок книги природи». Одна з перших сторінок — «Живе і неживе», присвячена початковим уявленням про природні закономірності світу. Додамо до цього запроваджену Василем Олександровичем авторську практику використання з етико-виховною метою власних казок і казок та оповідань, складених дітьми за набутими враженнями, що сприяло усвідомленню єдності світу людини і природи — і постає цілісна система екологічного світосприйняття. Водночас у праці «Природа, праця, світогляд» педагог застерігав, що вихователю знадобиться «багато місяців терплячого, постійного, розумного доторкання до розуму дитини, щоб дитина побачила себе як частинку природи, здивувалася, навіть була вражена думкою про те, що людина до того часу сильна і могутня, поки вона вірний син матері-природи, що вміє берегти почуття вдячності за те, що вона живе».

Василь Сухомлинський, як тонкий психолог дитячої душі, використовував притаманні малечі емо­ційну вразливість і образність мислення, здатність відкривати серце незвіданому і прекрасному. Саме з ясного усвідомлення дитиною того, що вона «діяльна клітина організму, що називається природою», писав педагог, має починатися освіта і виховання. Конструкти етичної концепції самого педагога сповнені метафор і алегорій, пов’язаних з образами природи: вихователь — мудрий і рішучий «садівник», діти — деревця, моральний стрижень людини — «хлібний корінь», ідеал — «зелений паросток», природа — «колиска думки» тощо.
Своє завдання педагог вбачав у тому, щоб моральні й емоційно-естетичні багатства, сформовані у молодших дітей у процесі спілкування з природою, у підлітковому віці ставали найглибшою людською потребою, сприяли утвердженню людської гідності, щоб покоління юні «вчилося розуміти природу як єдине ціле, бачити єдність людини і природи».

Підкреслимо, що система етико-екологічного виховання, за В. Сухомлинським, орієнтована на первісні цінності людського буття, до яких він відносив рідну землю, багатства, що зберегли і передали нам попередні покоління, не підвладна руйнації часом, але «важливо переконати з малих років людину в тому, що втрати в світі цих цінностей непоправні». Усвідомлюючи, що етика завжди буде містити суб’єктивні компоненти, переконані, що в питаннях моралі щодо живої і неживої природи не може бути нейтральності або ціннісного релятивізму. Поділяємо точку зору прибічників міжнародного союзу екоетики: людство зможе вижити лише прийнявши за нормативну основу моралі основний принцип екоетики — людина має думати і поводитися, орієнтуючись на те, що правильно і що помилково (є руйнівним) для цілісної системи «природа + homo sapiens».

Розроблена Василем Сухомлинським система етико-екологічного виховання дає відповіді щодо необхідних дій з формування якнайраніше в кожної дитини емоційно-дбайливого і виваженого ставлення до природи, що у сучасну добу є питанням першочергової ваги у сенсі збереження життя і здоров’я людства.

Прочитайте з дитиною мініатюри Василя Сухомлинського, поміркуйте: що відчуває, про що думає автор, милуючись природою; що зрозумів Петрик, залишивши квітку в саду.

Казки Василя Сухомлинського

Серед степу в липневий день
Безмежні лани. Тихий вітер колише хвилі жовтої пшениці. Я стою на вершині високої степової могили. Бачу рідне село, степи. Ліс удалині на обрії — мов синя смужечка дивної ріки.
У блакитному небі дзвенить жайворонок, повис над гніздом своїм і співає пташенятам: «Дивіться, я біля сонця. Скоро й ви злетите сюди, скоро й вас, діти, скупає сонечко у своєму промінні».
Синіють волошки. Пахне полин на високій могилі. Десь у гаю, в зеленому лузі затуркотіла горлиця. Стоїть край дороги тополя. Біля неї — маленький кущик шипшини. На кущику — білі квіти. Над квіткою дзижчить бджола. А мені здається, що то співають квіти. Співає поле. Грає на скрипці сонце.

Конвалія в саду
Петрик уранці вийшов у сад і побачив конвалію. Зачарований дивною красою квітки, хлопчик довго стояв перед нею.
«Зірву її, поставлю у вазу на столі, — подумав Петрик. — Красиво буде в кімнаті».
Він простяг руку, щоб зірвати квітку, та вмить уявив: що ж станеться із садом без конвалії? Затулив долонями квітку — і в саду стало похмуро й незатишно. На зелене листя впала сіра тінь, замовкли пташки. Петрик відтулив квітку, і на деревах знову заграли зелені листочки, знов почувся пташиний спів.
«Он яка ти, дивовижна квітко, — подумав Петрик. — Хіба ж можна тебе зривати й нести до кімнати?»

Наталія Дічек,
завідувач відділу історії педагогіки Інституту педагогіки НАПН
України, доктор
педагогічних наук,
професор