Про матір-зозулю

Жила в одному далекому селі бідна вдова. І було в неї чотири сини, один за одного кращий. Та спіткало їх велике горе: захворіла мати, бідна вдівка, лежить сама в хатині, й нікому навіть води подати.
От прийшов з поля найстарший син та й каже мамі суворим голосом, чому вона не приготувала обіду. А бідна вдівка зітхнула тяжко і каже:
– Подай, синочку, мені скляночку водички, може, я вип'ю та здужаю піднятись.
Розсердився старший син – не звик мамі допомагати. Грюкнув дверима й пішов.
Так само зробили й два середні брати. Залишилась у матері надія на найменшого сина, котрий десь забарився. Та от він повернувся додому і ще з порога крикнув:
– Мамо, подавай їсти!
А як побачив, що мати не підіймається з постелі, розсердився:
– Чого це ти й досі їсти не зварила?
– Синку, – каже мати, – я нездужаю. Подай мені склянку води!
Молодший син грюкнув дверима й вийшов надвір.
Зайшли ввечері сини до хати й бачать, що у матері виростають крила й покривається вона зозулиним пір'ям. А на ранок перетворилася вона зовсім у зозулю, випурхнула у вікно. Стали сини їй у слід плакати, прощення просити, каятися. Та почули тільки її останні слова:
– Ку-ку! Ку-ку! Ку-ку!