Про батька і вірного сина

Давно колись жив собі син, дуже вірний своєму батькові.
Та з діда-прадіда був у тій стороні звичай відносити в гори й залишати там батька або матір, коли їм сповниться шістдесят років. За недотримання того звичаю місцевий вельможа жорстоко карав.
І от настав час і цьому синові нести батька в гори, бо сповнилося йому шістдесят.
—    Тату, простіть мене! — благав крізь сльози син, вирушаючи в дорогу з батьком на спині.
Довелося йти крізь темний ліс і бамбукові зарості.
Син помітив, що батько раз у раз ламає гілки з дерев, і захвилювався:
—    Тату, навіщо ви це робите?  
—    Щоб ти дорогу назад знайшов і щасливо повернувся додому.
«Який жорстокий звичай! Як же мені покинути такого доброго батька?» — подумав син і знов заплайав.
—    Не плач, сину, не плач! Мені теж довелося віднести твого діда у гори. Не докоряй собі, ти ні в чому не винен. Це вельможа підтримує такий поганий звичай.
Син засмутився іще більше, а потім сказав:
—    А чому це я повинен лишати вас, тату, в горах? Я нізащо цього не зроблю, навіть якщо мене чекає найстрашніша кара.
Як сказав, так і зробив: повернувся додому разом із батьком. А щоб люди не знали, заховав його у погребі за хатою і потай носив йому їсти.
Одного разу вельможа звелів своїм підлеглим сплести з попелу мотузку. Та хоч як люди сушили собі тим голови, нічого не могли придумати. Добрий син теж не знав, що робити, і звернувся за порадою до батька.
—    Це ж так простої — відповів той.— Спочатку треба сплести мотузку, а потім покласти на дошку і спалити.
Син вчинив так, як сказав батько, і приніс вельможі мотузку з попелу.
—    О, чудово придумано! — похвалив вельможа.
Іншого разу вельможа передав хлопцеві гладко обстругану палицю і звелів визначити, з якого боку був корінь.
Хлопець думав-гадав, у розумних людей розпитував, та все марно. Воді звернувся за порадою до батька.
—    Це ж так просто! — відповів батько.— Кинь палицю у воду, і там, де вона зануриться глибше, буде корінь.
Син поспішив до вельможі, а той питає його:
—    Ну як, здогадався?
—    Здогадався. Треба кинути палицю у воду, і там, де вона зануриться глибше, буде корінь.
—    Правильно. Ти розумний хлопець. Наостанок дам тобі ще одне завдання,— сказав вельможац-і велів зробити барабан, який гудів би сам по собі.
«Ох і важке завдання!» — подумав хлопець  і подався  до  батька.
—    Це ж так просто! — відповів батько.— Принеси з лісу бджолиний рій і купи у кушніра дві шкури.
Син зробив так, як звелів батько приніс з лісу бджолиний рій і купив у кушніра дві. шкури. Батько зшив барабан і впустив усередину бджіл. Від легенького дотику пальцями бджоли починали гудіти, а разом з ними й барабан.
Зраділий хлопець поніс барабан вельможі.
—    Вельможний пане,  я зробив барабан,  що гуде сам  по  собі.
—    Ану покажи!
—    Вельможа взяв у руки цей інструмент — бджоли загули, а разом з ними і барабан.
—    Чудово придумано! щ похвалив вельможа.— А тепер проси будь-яку винагороду. Тільки спочатку скажи, як ти додумався розв'язати такі складні завдання.
—    Мене навчив цього старий батько, що переховується у погребі,— щиро признався хлопець.
—    Невже старі люди такі розумні? — здивувався вельможа.— Коли так,  то  віднині  я  не  вимагатиму,   щоб  їх  відносили помирати  в   гори.
Кажуть, що той син повернувся додому із щедрими подарунками.