Поради народної педагогіки батькам

Звернення до зразків усної народної творчості, пройнятої духом глибокої поваги та любові до людини, дає змогу простежити певні закономірності народного батьківського виховання.

Українцям, як і представникам інших народів, здавна притаманна орієнтація на ідеальне, взірець, на який слід орієнтуватися.

За народною педагогікою, родинне виховання матиме добрі наслідки тоді, коли в сім’ї такою довершеністю володіють батьки як найперші вихователі дитини. Виховання дитини народною педагогікою розглядається як основна батьківська місія, причому воно не зводиться лише до «виховання через догляд» («Умів дитину породити — зумій і навчити», «Не та мати, що народила, а та, що навчила»).

Так, народ підмічає, що повноцінним виховання дітей буває лише в щасливих сім’ях, де першоосновою шлюбу є мотиви високоморального порядку — любов, повага, вірність, взаємодопомога подружжя («Як люба дружина, то люба й у ряднині», «Живуть між собою, мов голуб з горличкою»). 

Доброзичливі взаємини між подружжям і їхнє гуманне ставлення до дітей та найстарших у родині — дідуся й бабусі — є найпершою запорукою становлення батьківського авторитету. Лише такий сімейний устрій викликає почуття довіри молодших до старших, усвідомлення того, що ми, дорослі, воліємо передати дітям у спадок все найцінніше з того, що маємо самі: знання, досвід, мудрість життя. Лише в благодатній атмосфері злагоди й любові зростуть такі високоморальні якості особистості, як порядність, щирість, доброзичливість, працьовитість, шана до старших тощо. 

І навпаки, відсутність любові, духовної єдності, довір’я і взаємоповаги між батьком і матір’ю ведуть до чвар, конфліктів, подружньої невірності. Все це травмує дитячі душі, породжує неспокій, страждання юних сердець. 

Доречно нагадати положення народної педагогіки, що без любові батьків до дітей не буває і не може бути повноцінного сімейного виховання. Батьківська любов − це природне морально-етичне почуття, яке ґрунтується на емоційно-духовному переживанні, симпатії та виражається у безкорисливій турботі, опіці, піклуванні про дитину. Підкріпленням цієї думки є теза видатного українського педагога В. Сухомлинського, який стверджував: «Людину ми творимо любов’ю — любов’ю батька до матері й матері до батька, любов’ю батька і матері до людей, глибокою вірою в красу і гідність людини. Чудові діти виростають у тих сім’ях, де мати і батько по-справжньому люблять одне одного і водночас люблять і поважають людей. Я відразу бачу дитину, в якої батьки глибоко, сердечно, красиво, віддано люблять одне одного. У цієї дитини — мир і спокій в душі, глибоке душевне здоров’я, щиросерда віра в добро, віра в красу людську…» 

Отже, зосереджуємося на тому, що наявність любові між батьками та у їхніх взаєминах з дитиною є основою створення і підтримання здорового емоційного клімату в сім’ї. У дитини має бути відчуття, що її сприймають і люблять незалежно від того, яких вона досягла успіхів у навчанні чи іншій сфері діяльності, наскільки вона слухняна і ввічлива у сімейному колі чи у взаєминах з іншими людьми. Ведемо мову про безкорисну любов, коли батько чи мати усвідомлюють, що дитина — не їхня власність і не проекція їх у майбутнє, від якої вони можуть сподіватися більших досягнень у навчанні й житті як від здібнішої і розумнішої істоти за них. Дбаючи про щастя-долю дитини, батьки мають передусім бачити в ній людину з її власними потребами й уподобаннями.

Батьки мають усвідомлювати, що вони — найближчі для дiтей. Саме вiд них дитина вчиться мови, засвоює нацiональну психологiю, мораль конкретного мікросоцiуму. «З вовками жити, по-вовчи й вити», «Який пiп, такий i прихiд», «Як грають, так i гуляють» — у цих прислiв’ях виразно простежується думка про виняткове значення найближчого оточення для формування особистостi.

Зразки українського фольклору вказують на тісний зв’язок морально-етичних якостей молодої людини з вiдповiдними якостями її батькiв: «Якi мама й татко, таке й дитятко», «Яке волокно, таке й полотно», «Яке дерево, такi його квiти, якi батьки, такi й дiти» та iн.

Повага до батьків, безперечно, належить до найважливіших народних виховних принципів: шануй батька й матiр, будеш довго жити. Нехтувати своїми батьками, а тим паче кривдити їх нiхто не смiє («Куля мине, а материне слово не мине», «Батькова та материна молитва i з моря викидає, а прокльони i в калюжi топлять»).

Особливу роль у вихованнi в юного поколiння поваги до батькiв вiдiграє приклад самих батькiв: «Краще приклад, нiж наука». Виявляється це насамперед у ставленні батьків до дiтей, в основі якого — повага до їхньої особистостi, гiдностi й честi: «Як батько ставиться до своїх дiтей, так i дiти ставляться до своїх батькiв», — стверджує народна мудрiсть.

У фольклорі широко відображені взаємини між батьками і дітьми. У наші дні засоби масової інформації пропагують культ дружби між батьком і сином, матір’ю і донькою. На перший погляд, у цьому немає нічого поганого, але батькам ні в якому разі не слід допускати, щоб ця дружба «переходила всі межі», тобто зводилася до панібратства, вседозволеності, рівноправних стосунків. Тоді, за висловом відомого педагога А. Макаренка, «…діти називають батьків Петьком або Марійкою, сміються з них, грубо обривають, повчають на кожному кроці, ні про яку слухняність не може бути й мови. Але і дружби тут немає, бо жодна дружба неможлива без взаємної поваги».

Щиро бажаючи бачити своїх дітей щасливими, батьки інколи вдаються до надмірного задоволення потреб дитини, тим самим розбещуючи її. Через століття з уст в уста передається заповідь молодим поколінням про те, що сліпа батьківська любов спотворює духовний світ дітей, призводить до їх моральної деградації, споживацтва, безчестя («Ой, мамо, мамо, не пести так сина, бо бідная на світі пещена дитина», «Потурай малому, то як виросте, буде тебе на старість бити»). 

Слушними є висновки народної педагогіки щодо єдності вимог до дитини дорослих членів сім‘ї. Ми, дорослі, маємо бути одностайними у ставленні до дітей, розвитку їхніх інтересів і потреб, у заохоченнях і покараннях тощо («Коли батько каже «так», а мати — «сяк», росте дитина як будяк», «Біда тому дворові, де курка кричить, а півень мовчить», «Де багато няньок, там дитя каліка»).

Засуджуючи так звану «слiпу любов» батькiв до дiтей, народна педагогіка, натомість, всiляко пiдтримує вiдносини любовi й злагоди в родинi, рекомендуючи батькам такі «неписані правила», що передаються із покоління в покоління:

— не доводити нiжнiсть до пестощiв;

— не перетворювати пiклування про дiтей у потурання їхнiм примхам («Хто дiтям потаче, той сам плаче»); 

— любити дитину вимогливою любов’ю;

— таку вимогливiсть поєднувати з повагою до дитини, її честi й гiдностi («Не кричи, а ліпше навчи», «Учи дитину не страшкою, а ласкою»).

У свою чергу, для дiтей незаперечними були авторитет батька й матерi, визнання якого було традицiйним. Вiдзначимо, що авторитет у родинi мав не лише батько як захисник природного стану дитини, взiрець мужностi й досконалостi, але й мати, яка виступала берегинею оселi, носiєм любовi й гуманiзму («Чоловiк в сiм’ї — голова, а жiнка — душа», «Без господаря двiр плаче, а без господинi — хата»). 

Проявами поваги до батькiв, старших у сiм’ї — дiдуся i бабусi, iнших представникiв роду було шанобливе ставлення до родовiдних традицiй, передачi iз поколiння в поколiння родинних релiквiй, в глибокiй шанi до предкiв з вимогою обов’язкового ретроспективного знання кожним українцем свого родоводу не менше як до сьомого колiна, а також у поминальних обрядах українцiв та ін.

Великий вплив на виховання у дітей поваги до батьків, старших у роду справляло спiльне святкування родинних урочистостей i християнських свят (наприклад, Рiздва Христового, Великодня тощо). Під час спільних трапез у родині батьки своєю поведiнкою показували дiтям консолідації з усією ріднею — близькою і далекою, приклад взаємної любовi, поваги i розумiння, чистоти взаємин. Такі родиннi взаємини були для дiтей не лише джерелом задоволення i втiхи, а й великої виховної сили.

Як переконуємось, народний педагогічний досвід акумулював достатньо засобів, спрямованих на виховання дітей у сім’ї, які можуть згодитися і сучасним батькам за умови їхнього вдалого застосування та переосмислення. 

Людмила Гончар