Пес, порося і когут

У багатого й дуже скупого чоловіка постарівся пес.
— А що я тебе буду годувати, старий псе, — бурмотів собі скупендра, — я можу дістати молодого, котрий принесе користь на ґаздівстві.
Й рішив вбити старого пса. А той підслухав бесіду господаря і втік.
Зібрався й іде глядати правду. По дорозі зустрів порося.
— Куди йдеш, поросятко?
— Йду світом, бо ґазда мене хотів зарізати.
— Та я виджу, що ми обоє нещасні…
Повіли одне одному свою біду й так домовилися, що в’єдно будуть світом блукати, поки не знайдуть правди. Раз лиш зустріли когута.
— Куди ви йдете?
— По світу, правду глядати, а ти?
— Мене господарка хотіла зарізати на свято. А я втік.
— Но, та доля наша одна.
— Прийміть і мене у свою компанію. І я шукаю правди.
І так рушили троє.
Прийшли в якусь хащу й натрапили на хижку. Ніхто там не жив, і троє друзів задумали тут поселитися.
Так договорилися межи собою: порося буде їсти варити, пес — ходити на полювання, а когут — вартувати хижу.

Одного разу, коли пес був на ловах, проходили біля сеї хижки вовки. Втямили на стрісі когута, а в оболоці поросятко. Дуже були голодні й зачали радитися, як вхопити когута й поросятко…
Когута не могли дістати, бо сидів високо на стрісі. Тоді рішили, що увірвуться до хижі та з’їдять порося.
Айбо когут подав завчасно сигнал. Так що поросятко замкло двері на ключ.
Вовки зачали з розбігу скакати на двері, й дошки стали тріщати та ламатися.

Тоді поросятко вхопило горня і зачало поливати вовків кип’ятком. Найбільше потерпів старий вовчисько: від кип’ятку з нього шерсть зовсім облізла. Інші вовки теж добре дістали і почали тікати геть.

На якийсь часок втихомирилися, але потім знову почали раду.
— Ганьба, — каже старий вовк, — ми налякалися одного поросяти!
— Вертаймося! — завили вовки гуртом.
І рушили назад до хижі.
Айбо когут знову втямив, що вовки ся вернули і сказав про це поросяті. Воно скоро принесло лазиво, поставило горі дубом і полізло на самісінький верх.
Вовки прибігли під дерево, увиділи на ньому порося, але ніяк не могли туди добратися. Радяться, що робити?
— Ставайте один на другого! — наказав старий.
Поставали один на одного і зробили високу громаду. Лиш одного не вистачало, аби досяг поросятка. «Біда, — думає собі поросятко, — що тепер робити? З’їдять ня!» І загойкало:
— Цимбори мої, когутику, й ти, песику! Лліть на облізлого вовка кип’яток!
А він був на самому споді громади.

Коли се вчув старий вовк, налякався, скочив геть — і всі вовки попадали на землю. Із великого страху повтікали в ліс.
І вже ніколи не приходили більше до хижі.

А поросятко, пес і когут жили собі спокійно. Може, й днесь живуть і правду шукають, якщо не повмирали.