Василь Сухомлинський про школу й учителя

Василь Сухомлинський про школу й учителя

Напередодні нового навчального року варто нагадати, щó про школу й учителя говорив видатний український педагог Василь Олександрович Сухомлинський. І перед усім треба наведемо його гасло: «У школі вчать не тільки читати, писати, думати, пізнавати навколишній світ та багатства науки і мистецтва. У школі вчать жити. У школі вчаться жити».

Для самого Василя Олександровича і для всіх, хто перебував разом з ним у Павлиській школі — будь то член педагогічного колективу чи дитячого учнівського колективу — школа була домівкою, особливим дружнім суспільством. Педагог наголошував: переступивши поріг школи, «ти не просто подорожній, що прийшов напитися до цього вічного джерела; ти — бджола, яка збагачує вулик національної культури, твій обов’язок — внести в цей вулик свою частку, збагатити духовне надбання народу». Тим самим наділяючи і учителя, й учня суб’єктністю — активністю, самостійністю, відповідальністю за власні дії та перебіг подій навколо.
Школа, на думку Василя Олександровича, має бути найголовнішим осередком духовного життя народу. Саме тут, у школі, мають бути зосереджені духовні цінності — і рукотворні, й нерукотворні. У кожної школи мають бути свої характерні риси — звичаї, традиції, своє свято. Але головним і спільним для всіх має бути найбільша цінність — книга. «Школа, — підкреслював Василь Олександрович, — як колиска народу, колиска духу і культури народної живе насамперед у книзі».

Педагог первинного значення надавав не навчанню як засвоєнню певної суми знань, а — вихованню, формуванню, творенню Людини. І процес цей він називав — «тонке доторканння думки і серця педагога до серця дитини (а з цього, власне, і починається школа)». Обережне, глибоко ша­нобливе, таке, що не зашкодить ні за яких умов, ставлення до дитини показував сам педагог і вимагав такого ставлення до дітей від педагогічного колективу.

Василь Сухомлинський уважав найпершим і найефективнішим інструментом формування особистості учня слово учителя. Він писав у книзі «Як виховати справжню людину»: «Я вірю в могутню, безмежну силу слова вихователя. Слово — найтонший і найгостріший інструмент, яким ми, вчителі, маємо вміло торкатися сердець наших вихованців. Виховання словом — найскладніше, найважче, що є в педагогіці і в школі… Зауважте — дотик переконаності до бажання бути хорошим, до прагнення стати сьогодні кращим, ніж був учора». Отже педагог вбачав дві умови правильного виховання — упевненість учителя у тому, що дитина — добра, що вона прагне досконалості й обов’язково стане такою, якою прагне, і тим, ким схоче, й досягне того, про що мріє, і бажання самої дитини розвиватися — знати більше, вміти краще, переживати глибше, бути потрібнішою для оточуючих тощо. І основне у цьому дво­сторонньому процесі виховання — віра учителя у свого учня.

Аби дитина могла почути вчителя, вихователя, вона має розрізняти прекрасне й потворне, і не лише на розумовому рівні знати цю різницю, а серцем, душею відчувати нюанси прекрасного. Чутливою й здатною до внутрішніх змін у бік кращого робить дитину розуміння й відчуття краси, за висловом Василя Сухомлинського, — «духовне життя у світі прекрасного». Те, чого прагнув педагог у своїй повсякденній праці, чого навчав і що вимагав від учителів Павлиської школи, це «щоб буквально кожна дитина побачила прекрасне. Здивовано зупинилася перед ним, зробила прекрасне часточкою свого духовного життя, відчула красу слова і óбразу». Лише в тому випадку, коли дитина навчиться словом називати те, що вона бачить, те, що вона відчуває, а пошук того єдино вірного слова і відповідно результат творчого зусилля стане для дитини задоволенням — можна вважати, що головна виховна мета досягнута. Дитина стане відкритою виховним впливам наставника, зможе відгукнутися на заклик до самовдосконалення й процес виховання буде результативним для обох суб’єктів виховання — для учня й учителя. «Ваше слово, — пише В. О. Сухомлинський, звертаючись до вихователя-дорослого, — етичне повчання дістанеться найпотаємніших куточків його (вихованця. — Авт.) душі і пробудить бажання бути хорошим».

На думку Павлиського директора, основна педагогічна дія вчителя криється у слові, навіть у погляді. Про це він писав так: «Слово — найтонший дотик до серця; воно може стати і ніжним поцілунком, і духмяною квіткою, і живою водою, що повертає віру в добро, і гострим ножем, що копирснув ніжну тканину душі, і розпеченим залізом, і відром холодної води, і грудками бруду — все це може нести в собі людське слово; воно обертається найнеочікуванішими вчинками навіть тоді, коли його немає, а є мовчання».

Друга обов’язкова складова (окрім слова вчителя) вчительської праці, вчительського впливу на вихованця — це, на думку Василя Олександровича, єдність «Я» вчителя. Якщо учня закликають бути хорошим, добрим, совісним, справедливим, то ці гасла мають бути у гармонії з особистістю і поведінкою педагога. З цього приводу Василь Сухомлинський висловлювався дуже точно й емоційно: «Корені багатьох бід виховання саме і криються в тому, що найчастіше вихованця закликають іти за прапором у той час, як цього прапора ніхто не несе. Бути прапороносцем ідеалу, нести на своєму прапорі вогонь ідеального — ось у чому секрети і таємниці педагогічного авторитету. Як тонко відчувають діти у своєму вихователі прапороносця, як уміють вони розпізнати, де справжній вогонь, а де фальш!».
Лише тоді, коли вчитель стає помічником, а учень активним першовідкривачем істин, знань, коли діти самостійно мислять, дивуються відкритим ними закономірностям — лише тоді можна говорити про справжнє навчання. Лише тоді, коли розум учителя веде учня, освітлює шлях, висвічує знання, а не пригнічує особистість вихованця — можна говорити про справжнього вчителя.
Кожна дитина має пройти шлях правильного морального розвитку і відкрити цей шлях має учитель.

Казки Василя Сухомлинського

«Не читайте оповідання про
Яринку…»

— На наступному уроці читатимемо оповідання про дівчинку Яринку… — оголосила вчителька.
Оленка й Галинка дома прочитали це оповідання. У ньому йшла мова про маленьку, у якої помер батько…
Ось і перерва перед уроком читання. Оленка й Галинка підійшли в коридорі до вчительки.
— Не читайте оповідання про Яринку, — попросили вони.
— Чому?
— У нашої Оксанки батько лежить у лікарні. Тяжко йому, дуже тяжко. Оксанка вчора плакала…
— Добре, дітки, — тихо пообіцяла вчителька й поцілувала дівчаток.

Чотири аркуші золотого паперу
На столі лежали чотири аркуші золотого паперу.
До столу підійшли два хлопчики і дві дівчинки.
Один хлопчик був Чорноокий, а другий — Синьоокий.
Одна дівчинка була Білокоса, а друга — Чорнокоса.
Чорноокий хлопчик, глянувши на аркуш золотого паперу, радісно скрикнув:
— Ой, яка пишна хлібина!
Він узяв ножиці й вирізав із золотого паперу хлібину.
Синьоокий хлопчик, тільки-но побачив золотий аркуш, радісно скрикнув:
— Та це ж півень крилами махає — ось-ось заспіває!
Узяв Синьоокий хлопчик ножиці й вирізав із золотого паперу півня. Усе в півня золоте — і хвіст, і крила, і гребінець. І голова, навіть очі блищать золотими вогниками.
Білокоса дівчинка, побачивши аркуш золотого паперу, радісно скрикнула:
— Ой, яке тепле й ласкаве сонечко!
Узяла Білокоса дівчинка ножиці й вирізала тепле й ласкаве сонечко.
Чорнокоса дівчинка, глянувши на золотий папір, радісно скрикнула:
— Ой, яка грізна блискавка!
Узяла Чорнокоса дівчинка ножиці й вирізала із золотого паперу грізну вогняну стрілу — блискавку.
Отак умілим рукам розкрив свої таємниці золотий папір.

Лідія Ткаченко,
завідувач сектору науково-аналітичної обробки і поширення інформації НАПН України, кандидат педагогічних наук, старший науковий співробітник

Category