Момотаро або хлопчик-персик

Давно колись жили собі дід і баба. От одного дня дід і каже:
—    Чуєш стара? Я б так хотів, щоб у нас були діти!..
—    Авжеж,  старий, це  була  б невимовна радість! — відповідає  баба. Зітхнули вони і взялися до роботи: дід пішов збирати хмиз у гори, а баба — прати білизну в річці.
Пере вона білизну, пере, коли дивиться — злегка погойдуючись, пливе річкою великий-великий персик.
«Мабуть, дуже смачний!» — подумала баба і, виловивши персик з води, понесла додому.
Прийшов дід увечері з хмизом.
—    Гарний персик, чудовий!
—    То, може, покуштуємо? — запитала баба і взялася різати персик
ножем.
Та раптом сталося чудо — щойно торкнулася вона персика, як щось закричало: «Ой, болить!» — і з персика вистрибнув опецькуватий хлопчик.
—    Ото несподіванка! — вигукнув дід.
Це, певно, боги нам йоuj послали! — зраділа баба.
Дід і баба назвали хлопчика Момотаро,  тобто Хлопчик-Персик.
Момотаро ріс як на дріжджах: з'їсть одну чашку рису — стає вищим, з'їсть другу — стає ще вищим. По недовгім часі він перетворився у прегарного юнака.
Одного дня впав Момотаро на коліна перед дідом і бабою та й каже:
—    Я вирушаю підкоряти Острів Чудовиськ. Спечіть мені, будь ласка, найбільших у Японії просяних коржів.
—    Ну що ж, щасливої тобі дороги! Тільки пильнуйся!
Баба спекла хлопцеві найбільших у Японії смачних коржів, а дід подарував йому хустину — зав'язувати голову, щоб піт не стікав на чоло, шаровари і меч.
На околиці села Момотаро зупинив собака й спитав:
—    Момотаро, куди це ти вирядився?
—    Підкоряти Острів Чудовиськ.
—    Тоді і я піду з тобою. Тільки дай мені найбільшого в Японії коржа.
—    Гаразд, будь моїм слугою,— сказав Момотаро, вийняв з торби просяного коржа і дав собаці.
Тепер вони йшли вдвох.
У передгір'ї зустрівся їм фазан.
—    Момотаро, дай і мені просяного коржа,— попросив він.
—    Гаразд, бери коржа і будь моїм слугою!
Коли Момотаро з двома слугами опинився глибоко в горах, трапилася їм по дорозі мавпа.
—    Момотаро, і я хочу стати твоїм слугою!
—    Гаразд, ось тобі корж!
Нарешті добулися вони вчотирьох до Острова Чудовиськ.
Перед великою чорною брамою стояв вартовий — червоношкіре чудовисько.
Фазан злетів у повітря і видзьобав йому око. А тим часом мавпа перестрибнула через браму і відсунула засув.
—    Я — найсміливіший у Японії Момотаро! Чудовиська, приготуйтеся до бою! — піднявши меча, закричав Момотаро і вбіг у двір.
—    Рятуйте! — заверещав вартовий і, затуляючи око лапою, побіг до своїх.
—    Що це за Момотаро?! Ану забирайся геть! — закричали чудовиська, вистромивши уперед залізні списи.
Та фазан кинувся дзьобати їм очі своїм довгим дзьобом, мавпа — дряпати обличчя кігтями, а собака — кусати за ноги.
—    Ой,  болить!..  Рятуйте!..— волали  переможені  чудовиська, їхній вожак упав навколішки перед Момотаро і  заблагав:
—    Прошу тебе, не вкорочуй нам життя! Віднині ми перестанемо чинити людям зло. А за це віддамо тобі всі скарби.
—    Гаразд, нехай буде по-твоєму,— погодився Момотаро.
Чудовиська навантажили візок скарбами, і троє слуг Момотаро притягли його в село.
—    А таки наш Момотаро найсміливіший у Японії! — раділи дід і баба, плескаючи в долоні.