Микола Стороженко: «Все заповідаю вам»

Микола Стороженко: «Все заповідаю вам»

У кожного краю, як і в кожної людини, є своя доля, зіткана з миттєвостей життя. Багато подій розчиняється у часі. Та є такі, що йому не підвладні. Усі, кому не байдужа історія, при слові Конотоп, згадують найяскравішу зі сторінок — Конотопську битву 1659 року. Ця сторінка писана не лише шаблями й списами, а й найблагороднішими пориваннями. Це — волелюбність, духовність, традиції, шляхетна вдача й лицарські звичаї. Це козацька слава. Це — імена, які творили й творять нашу історію. А серед тих імен — гетьман України Іван Виговський, полковник Григорій Гуляницький, бойовий генерал Михайло Драгомиров, всесвітньо відомий художник Казимир Малевич, видатний історик Олександр Лазаревський, народний художник України Микола Стороженко…

Наше видання продовжує гортати сторінки історії Конотопщини й розповідати про подвиги предків.

ПОВЕРНЕННЯ

Від Конотопа до В’язового — рукою подати. Саме там, до 90-річчя видатного земляка (до свого славетного ювілею Микола Стороженко не дожив 3,5 року) відкрили шикарний Музей Миколи Стороженка.

«Зробили грандіозний ремонт, — розповідає Тетяна Шерудило, заступник голови Конотопської райдержадміністрації. — Підготував музейний проект Олександр Цугорка, учень, а нині співкерівник майстерні живопису і храмової культури, яку ще 1994 року відкрив і до останніх днів життя очолював Микола Стороженко. Сільська рада (голова Людмила Сіренко) виділила приміщення. Роботу будівельників оплатили місцеві підприємства і фермери». Односельці й до сьогодні згадують відкриття музею. Для них то було справжнє народне свято. У підготовці брали участь ректор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Андрій Чебикін, родина художника: дружина Раїса, син Максим і молодший брат художника Василь Стороженко.

На стінах музею — розписи послідовників художника, при вході до великої експозиційної зали — портрет роботи Романа Петрука «Пам’ять. Микола Стороженко», а далі в експозиціях — усе його життя і творчість у світлинах, документах, особистих речах, нагородах і творах. Особливе місце займають ілюстрації до останньої великої філософсько-мистецької роботи «Мій Шевченко».

Кілька музейних кімнат, коридори та вестибюлі загальною площею 180 квадратних метрів чудово впорядковані, прекрасно оформлені та оздоблені, виблискують кахлями, яскравими фарбами й електричним сяйвом. Та, звісно, основну красу, звичайно, забезпечують картини Миколи Стороженка — точніше, їхні зменшені в розмірах фрагменти, бо багато творів настільки монументальні, що навіть один із них може не поміститися на стіні. Деякі розміщено на вітражах, лайт-боксах із внутрішньою LED-підсвіткою.

На території села зберігся будинок, де жив Микола Стороженко, хоч там і мешкають інші люди. Неподалік музею росте в’яз, під яким він ходив. Збережено старовинну церкву‚ збудовану 1859 року, де хрестили не одне покоління Стороженків, приміщення колишньої церковно-приходської школи, де навчався майбутній художник. Неподалік висаджена дубово-липова алея учасниками відкриття музею. Микола Стороженко жив майбутнім, повсякдень творячи його своєю невтомною працею митця.

Mykola-Storogenko

ГЕНІЇ НАЛЕЖАТЬ ЛЮДСТВУ…

Тамара Романчук, вчителька історії й керівник літоб’єднання «Плеяда» місцевої школи, за сумісництвом екскурсовод музею на громадських засадах, залюблена в свою справу. На одному подиху слухаю розповіді Тамари Олександрівни, її колег Вікторії Авдєєвої, Віри Дяченко та юних гідів-екскурсоводів — учнів школи Дар’ї Желдак, Софії Цементової, Софії Сопрунчук, Валерії Васькової, Анастасії Ковальчук. За цей короткий час до музею завітало близько трьох тисяч відвідувачів. Про музей дізнаються з інформаційних джерел, а то буває просто зі вказівника на трасі. У книзі відгуків є записи вдячних відвідувачів навіть з Австрії. «Генії належать людству, але кожен з них нерозривно пов'язаний з рідною землею, — веде розповідь Тамара Романчук. — Микола Стороженко воістину геній, народний художник України, лауреат премії імені Тараса Шевченка, засновник і керівник творчої майстерні архітектури народився в селі В’язове, що розкинулося на березі річки Єзуч. Бідність, розкуркулення припало на його долю. Батько Андрій працював столяром на залізничній станції. Як свідчать очевидці, — мав золоті руки. Майстерність була в усьому: вулики, колеса, мандоліни… Репресували його за те, що не записався до колгоспу. Відібрали земельний наділ, город біля хати». Саме від матері художник черпав любов до рідного краю, до улюбленої справи. Кажуть, що саме через портрет матері він вдало узагальнив усі чесноти українських жінок. Розповідають, що коли в село увійшли німці й завітали до хати Стороженків, вони хотіли забрати юного художника. Їх вразив талант художника, який вугликами з печі розмалював усю хату. Та мама сховала його у рідні. Пізніше, за порадою директора школи, мама благословляє сина іконою Миколи Чудотворця на навчання до Одеського художнього училища. Там його талант одразу помічають і пишуть листа до Києва авторитетному педагогу Тетяні Яблонській.

По черзі слово перебирають юні екскурсоводи. Дар’я Желдак звертає увагу на особисті речі художника: берет, в якому працював у майстерні, халат, який йому подарували в Узбекистані. Всі ці речі люб’язно передала родина художника.

Валерія Васькова просить звернути увагу на те, що червоною ниткою через творчість Миколи Стороженка пройшла клопітка робота над ілюстраціями до Кобзаря, над яким художник працював понад пів століття.

«На Херсонщині, в селищі міського типу Лазурне є санаторій «Гіллея», — розповідає восьмикласниця Софія Цементова. — Саме там наш земляк на стіні висотою шість метрів відтворив епічне мозаїчне панно «Україна Скіфська — Еллада Степова» площею 240 квадратних метрів! Звертаючись до теми скіфів, митець намагається розгадати теперішнє та майбутнє, наголошує на незнищенності українського духу, його самобутності».

Сторінка за сторінкою гортаємо фрагменти біографії Миколи Стороженка. І дізнаємося, що на дозвіллі художник багато часу проводить у філармонії. І саме там він знайомиться з майбутньою дружиною Раїсою Мельниченко (нині Стороженко). Енергійна, запальна жінка мудрим словом і ділом підтримує чоловіка. Та найбільший подарунок — син Максим, який продовжив стежку батька — став монументалістом.

На річницю музею у В’язовому проводили акцію «Творчість художника очима сучасників». Раїса Стороженко приїздила й нагороджувала переможців. А переможцями стали діти, які написали чудові есе, малюнки. «Та найбільшою нагородою для нас, сельчан — це бачити в очах рідні художника сльози радості і вдячності, — говорить директор школи Олена Миколаївна Цементова. — Ми раді, що школа Миколи Андрійовича є, живе».

Микола Стороженко був учасником багатьох закордонних виставок. Якось, побувавши в Італії, його потрясло полотно «Тайна вечеря». Повернувшись в Україну, художник натхненно працює і створює репродукцію полотна «Передчуття Голгофи». Спочатку він хотів дати назву «Чаша» та все ж назва «Передчуття Голгофи» перемогла. Художник час від часу сам себе запитував, чому саме зупинився на цій назві. І згодом сам собі відповідав: «Я відчуваю біль. Біль за Україну. За екологію. І, особливо за те, що оскверняється людство». Особливо боліла в художника душа за поведінку майбутніх поколінь. Це всюди видно в його творах. Люди й справді втрачають культуру спілкування. Вони неодмінно мають працею подолати своє егоїстичне «я» й почати творити добрі справи. Коли Микола Стороженко презентував полотно «Передчуття Голгофи», сказав золоті слова: «Все це заповідаю вам, щоб ви любили одне одного і тоді світ зміниться на краще».

Mykola-Storogenko

ШЛЯХ УКРАЇНИ НА ГОЛГОФУ

Близькість кордону України з країною-агресором мала б впливати на місцевих жителів так, як великі планети впливають на астероїди. Та існує незбагненна таємниця, на яку важко знайти відповідь: чому на географічній вісі Батурин — Конотоп — Глухів завжди було більше українства, ніж у деяких центральних регіонах нашої держави, куди московітський чобіт, можливо, навіть не ступав? Велична Конотопська битва 1659 року, події в Батурині та Глухові — гетьманській столиці Лівобережної України, справили на майбутнього художника настільки сильне враження, що він відчував його впродовж усього свого життя.

Найвідоміший живописний твір Миколи Стороженка — епічне полотно «Передчуття Голгофи». Це своєрідний колаж на біблійні сюжети площею 28 квадратних метрів (4 метри заввишки і 7 завширшки), над яким художник працював 5 років. У 2013-му, коли картину було завершено, авторові вже виповнилося 85, а до другого Майдану та початку Революції гідності залишалося лише кілька місяців. За допомогою образів та теплих тонів художник передав картині душевний біль, накопичений упродовж життя.

Мистецтвознавці вважають, що такого художнього полотна, як «Передчуття Голгофи» Миколи Стороженка, в Україні ще не було. Вражає назва твору, яка виявилася пророчою. Шлях України на Голгофу триває вже не одне століття, але видатний митець, виходить, передрік, що його завершальний етап розпочнеться саме у 2013 році. Такі передчуття Всевишній дарує не всім — лише геніям.

Після Голгофи неодмінно прийде Воскресіння.

Критики й експерти ототожнюють «Передчуття Голгофи» не інакше, як із закликом до духовного діалогу. Одним з центральних образів картини є Ягнятко — Агнець Божий, який традиційно символізує Ісуса Христа. З тіла Ягняти витікає кров. Пролив її Син Божий у надії витворити з людських душ світильники віри — щоб із синів ночі й темряви, за Святим Письмом, «ми стали синами світла й синами дня».

Миколу Стороженка називають унікальним художником, який умів поєднувати духовне і тілесне, небесне і земне. Він дивився на світ очима поета, а то і провидця. П’ять років працював над полотном. Лише на ескізи витратив два роки. Роботу художник завершив восени 2013 року, буквально в переддень Революції гідності, напередодні війни Росії проти України. «Передчуття Голгофи» називають не інакше як пророцтвом. Адже чим, як не Голгофою, Україна є в останні роки?

ПРИЇЗДІТЬ ДО В’ЯЗОВОГО

Коли поверталася до столиці, подумалося: цей музей міг бути у Києві. Але добре, що він у В’язовому, на малій батьківщині митця. Саме там, де формувався його світогляд. Сюди варто приїхати, щоб побачити й відчути, чим живуть його земляки. І відкривати музеї в селах потрібно, щоб генерувати нове покоління. До речі, кажуть Микола Стороженко хотів купити хату у В’язовому й оселитися тут, але не судилося. Та все ж він повернувся додому в добрій славі.