Марина Шубарт

Народилася у м. Києві 11 лютого 1966 року в родині, яка в роки Великої Вітчизняної війни була зв’язана з партизанським рухом на Вінниччині. Мати Марічки, за фахом філолог, викладала німецьку мову в Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка.

Коли Марічці виповнилось 10 років, її матір вдруге вийшла заміж за громадянина Швейцарії, юриста — адвоката, який її удочерив і дав своє прізвище — Шубарт. У цей час її прийомний батько Мартін Шубарт обійняв посаду професора в Боннському і Ганноверському університетах, а її мати Муза Шубарт очолила в цих університетах кафедри української мови. Незабаром сама Марічка була зарахована до балетної школи в м. Бонні. Любов до балету прищепила їй бабуся Марія Семенівна, яка ще з раннього дитинства відвідувала з нею у Києві балетні вистави в Театрі опери і балету ім. Тараса Шевченка.

Марічка продовжувала своє балетне навчання в Женеві, а коли їй виповнилось 18 років, вона була зарахована в державну балетну школу в Будапешті. Свою дипломну роботу вона виконала в Німеччині в м. Кьольн, а у 1989 році вона стала балериною державного театру в Карлсруе (Німеччина). У 1990 році вона вже балерина в Берлінському «Театрі заходу». Але її творча діяльність як професійної балерини була раптово припинена через операцію стопи у 1996 році.

У 1997 році Марічка стала матір’ю: народила дочку і дала їй ім’я своєї прабабусі Насті. Саме в цей час їй була запропонована головна роль актриси у швейцарському фільмі режисера Фридеріка Гансет «Мовчання гори» з тематики примусової праці в роки Другої світової війни на швейцарських підприємствах «Маггі», «Алюмінієва фабрика» і «Фішер», на яких працювала українська молодь, примусово вивезена зм. Полтави і Полтавської області.

Після прем’єри цього фільму, як пам’ятає Марічка, деякі громадяни Швейцарії ставали перед нею на коліна і просили прощення в українського народу за страждання його дітей в ті тяжкі роки нацистського поневолення.

Цей фільм було показано по усіх каналах німецького і швейцарського телебачення та продемонстровано на багатьох міжнародних фестивалях.

У процесі роботи над своєю роллю вона познайомилась з жінками — колишніми примусовими працівницями з різних регіонів України, з якими і дотепер підтримує дружні і теплі стосунки. «Відтоді, коли я буваю в Україні, завжди намагаюся побувати у них в гостях і надати їм посильну допомогу», — говорить Марічка.

«Але по-справжньому глибину тематики підневільної примусової праці я пізнала і перейнялась нею лише після знайомства з членами Української спілки в’язнів — жертв нацизму Н. Слєсарєвою, Л. Ходаревою і В. Сухоруковим, — розповідає пані Марічка. — Так сталося, що сама доля звела нас у 1998 році з Надією Іванівною в оселі наших спільних друзів в Києві — в родині Андріївських. Відтоді і почалась наша плідна робота, головною метою якої є посильна соціальна допомога людям, постраждалим від нацизму, і велика міжнародна просвітницька робота по вихованню молоді і всіх людей бажання діяльності проти тоталітарних режимів і воєн, за взаєморозуміння і примирення між народами».

Свою громадську діяльність Марічка Шубарт почала ще 1991 року, супроводжуючи інтернаціональну групу лікарів ІГЛПЯВ (Міжнародна організація лікарів проти ядерної війни), і у тому ж році вона організувала благодійний театральний спектакль на користь дітей, які постраждали від вибуху на Чорнобильській АЕС. Це і був її перший соціальний проект.

У 1999 році в німецькій пресі було порушено питання про компенсаційні виплати колишнім примусовим працівникам, але питання про людей, вивезених зі Сходу, — так званих «остарбайтерів», не порушувалось. На першій конференції в 1999 році, яка була організована американо–єврейським комітетом з питань компенсаційних виплат, Марина Шубарт була однією з перших, хто підняв питання про виплати остарбайтерам, і висловила побажання, аби компенсаційні виплати усім примусовим працівникам були справедливими. Відтоді німецька преса звернула увагу на проблеми працівників зі Сходу — «остарбайтерів».

У цей час вона почала інтенсивно співпрацювати з Українською спілкою в’язнів — жертв нацизму. До неї з усіх відділень Спілки посипалися листи від примусових працівників різних категорій з проханням про допомогу у підтвердженні їхнього перебування на примусових роботах, і тільки завдяки невтомному бажанню допомогти цим людям, творчому підходу і величезній працездатності їй вдавалося вирішувати їхні проблеми. Всю цю величезну роботу вона проводила виключно на громадських засадах заради людей своєї Батьківщини.

За біографічними матеріалами, зібраними спільно з УСВЖН, в мерії Берліна в червні 2000 року, за підтримки німецької громадської організації «Контакти–Кontakte», Мариною Шубарт була відкрита виставка «Остарбайтери в Берліні», на яку були запрошені і були присутні провідні працівники Посольств України і Росії, а також представники мерії, вищих і середніх учбових закладів Берліна, представники преси, радіо і телебачення. Зі спогадами виступили: В. Сухоруков, Н. Слєсарєва, Л. Ходирева, які були запрошені на цю подію. Ця виставка діє в Берліні і зараз, а гроші, які поступають на рахунок від добровільних пожертвувань з різних організацій і приватних осіб на спеціально відкритий рахунок, Марина Шубарт привозить в Україну для допомоги хворим людям — колишнім жертвам нацистських переслідувань.

За роки своєї невтомної благодійної діяльності Марина Шубарт понад 20 разів побувала в Україні і надала посильну соціальну допомогу членам УСВЖН майже з усіх регіональних відділень Спілки. Її діяльність також сприяла встановленню і розвитку ділових стосунків УСВЖН з рядом німецьких громадських і релігійних організацій соціального спрямування. За свою величезну роботу, яку вона проводила виключно на громадських засадах в «Координаційному центрі м. Берліна» державного відділення Сенату і в організації «Контакти- Коntakte» по допомозі колишнім «остарбайтерам» в Україні, вона нагороджена правозахисною організацією «Міжнародна ліга прав людини» у 2002 році медаллю імені Карла фон Осецького.

Під час урочистої події нагородження Марина висловила своє побажання на перспективу, щоб притягнути увагу молоді, створити спектакль на теми підневільної праці з елементами балету, аби вийти з ним до сучасної молоді, якій тепер стільки років, як тим, хто потрапив у рабство в ті далекі роки Другої світової війни. І це їй вдалося.

У 2002 році в берлінському підземеллі в День скорботи 22 червня відбувся перший спектакль, в якому вона талановито відтворила історичні події того часу. Приміщення, де відбувається спектакль — це колишній бункер, бомбосховище, яке було побудоване військовополоненими французами, італійцями і росіянами, а бетон на будівництво привозили з заводу, де працювали українські підневільні робітники. Спектакль було оформлено 500 фотографіями, на яких відображено історичні моменти з життя колишніх примусових працівників в момент депортації та примусової праці, особисті документи, планшети, на яких розписано, де працювали робітники зі Сходу (понад 780, а всього було 1500 таких підприємств в Берліні). В бункері є також експозиція, де представлено понад 100 сучасних портретів колишніх примусових працівників.

На основі цього спектаклю у листопаді 2003 року народився в Берліні інтернаціональний документальний театр «Остарбайтер», у складі якого є 60 молодих акторів, представників 18 національностей. Вистави цього театру «Остарбайтер» і «Балерина за колючим дротом» здобули великої популярності не лише у мешканців Берліну, але й серед високоповажних осіб з міжнародних представництв, акредитованих в Німеччині. Головними персонажами в цих виставах є члени Української спілки в’язнів — жертв нацизму, примусові працівниці Зоя Іванівна Кривіч і Ала Дмитрівна Ракитянська.

Про себе Берлінський «Документальний театр «Остарбайтер» говорить: «Особливість нашого театру в його назві, тому що в його основу покладені не звичайні театральні сюжети, а долі примусових працівників — остарбайтерів, тих жертв війни, про долю яких повинен знати весь світ».

Директор документального театру, режисер Марина Шубарт в своїх спектаклях талановито відтворила і показала глядачеві не тільки страждання депортованої в рабство української молоді, але й її тяжку долю після визволення і повернення на свою рідну батьківщину.

Зі своїм репертуаром вона виступила у Україні, Канаді, Франції, Каталонії, Білорусі, Македонії, Чехії, Словенії, Латвії, Вірменії, Росії, Монако та у шести різних містах Німеччини.

В Україні вистави «Балерина за колючим дротом» та «Остарбайтер» і концерти за участю українських школярів відбулися не лише у Києві, а також м. Дніпропетровськ, у Криму і навіть у деяких селах.

В останні роки репертуар Берлінського «Документального театру» поповнився спектаклями на теми про голодомор та Чорнобиль. Київська міська державна адміністрація достойно оцінила гуманітарну діяльність М. Шубарт: її нагороджено подякою київського міського голови і цінним подарунком.

Надія Слєсарєва