«Мама прожила століття. Пережила одну війну – і пішла з життя під час іншої»
Донька Олена Паламарчук-Тартаковська
Важко писати, коли у твоїх близьких друзів траур… Відійшла в небеса Праведниця миру, дружина народного художника України Ісаака Йосиповича Тартаковського (1912–2002), мати Анатолія Тартаковського, Олени Паламарчук, бабуся трьох онуків, прабабуся Лідія Степанівна Тартаковська (Савчук) 1924–2025. Мов дев’ятий вал накотилася сумна звістка. Жорстокий період війни, яка розпорошила багато українських сімей по всьому світові, ліг тягарем на наше щоденне існування, моральний стан… Ми вибірково реалізуємо свої плани, багато чого відкладаємо на потім, після перемоги. Але є випадки, коли треба їх вирішувати сьогодні й зараз. Так сталося в родині Тартаковських-Паламарчук.
Олена Ісаківна на своїй сторінці у facebook повідомила:
«У неділю ввечері, 2 листопада, пішла з життя моя мама – Лідія Савчук. Їй було 100 років. Останні чотири роки вона жила поруч зі мною. Я думала, що готова до цього моменту, але її порожній інвалідний візок знову і знову нагадує: довга і гідна історія її життя завершилася.
Мама народилася у Вінниці. Пережила страшні роки німецької окупації. Їхня українська родина рятувала євреїв від вірної смерті, ризикуючи власним життям – з липня 1941 року до звільнення Вінниці у березні 1944-го. На жаль, не всіх вдалося врятувати.
Одним із врятованих був військовополонений Ісаак Тартаковський. Змінивши прізвище, пройшовши табори, він вирвався з полону і прийшов до Вінниці. Родина Савчуків прихистила його, знаючи, що він єврей. У 1953 році він випадково зустрівся зі своєю спасителькою вже в Києві. Вони побралися. Народився син — Анатолій Тартаковський, а згодом і я.
У 1996 році Лідія Савчук і її батьки отримали звання Праведників народів світу.
Ісаак Тартаковський – мій батько – став видатним художником.
Мама прожила століття. Пережила одну війну – і пішла з життя під час іншої.
Світла пам’ять, мамо. Ти залишила по собі любов, гідність і приклад людяності, який неможливо забути».
Про творчу родину Тартаковських я писала неодноразово, але всього не розкажеш на папері, є ситуації, які характеризували наші відносини, через обмін думками після виставок, телефонні душевні розмови, зустрічі на свята, дискурси у майстернях.
Коли я писала про творчість Ісаака Тартаковського, то багато подій просіювалися через спогади Лідії Степанівни, коли вона згадувала сеанси циклу портретів сучасників і друзів Ісаака Йосиповича. (Про погляд довіри я вже писала неодноразово, але в ці сумні вечори, після сумної звістки, я пережила наші зустрічі та спілкування, відчула вплив матері – хранительки культури, людяності дому Тартаковських). Добре відчував свою дружину Ісаак Йосипович, особливо під час сеансів живопису. Характерні риси простежуються в картині «Відпочинок», де він створив образ замріяної красуні з книжкою, а кольорові акценти підкреслюють життєдайну енергію молодої жінки з книжкою. Композиційна побудова бездоганна. Під червоною парасолькою, яка вже має особливе метафоричне значення, на галявині, що залита сонцем, виникає потік ніжних почуттів, поваги та любові. Отакою була Лідія Степанівна, яка несла увагу й тепло свого серця все своє життя.
Вже потім, займаючись творчістю Анатолія, Олени та молодшого Тартаковського, я оцінила родинну цільність, яку вміла підтримувати Лідія Степанівна.
Коли ми говоримо про Берегинь роду, українських Кассандр, то в цій скарбниці ім’я Лідії Тартаковської одне з перших. Звання Праведниці миру було їй присвоєне у 1995 році. А все починалося в жорстокий період фашистської навали в Україні, коли звичайна родина Савчуків переховувала євреїв від гестапівців у Вінниці. Так відбулося перше знайомство з майбутнім чоловіком Ісааком Тартаковським, який зумів втекти з концтабору. Доля майбутнього подружжя надзвичайна. Вони зустрілися випадково, вже після війни, й відчули потяг один до одного…
Бути дружиною художника непроста місія. Талант треба підтримувати, створювати умови для творчості, мати неабияке терпіння чекати, вислуховувати, годувати, бути першим рецензентом щойно створеного чергового шедевру… Все це вміла робити Лідія Степанівна, а її тактовність, виваженість та енергійність були унікальними. Красива, статна, з оксамитовою усмішкою. Вона вміла навіть складну делікатну тему обговорити без пересуду, але з певними висновками, які підводили межу. Її дороговкази я зберігаю все життя.
Від своїх батьків вона почерпнула гостинність та людяність. І все це помножене на збереження вже у власній родині комфорту, спрямованого для підтримки творчого стану свого чоловіка. Я пам’ятаю зачарований погляд її очей на персональній виставці Ісаака Тартаковського у приміщенні Музею архіву діячів літератури та мистецтва України. З якою гордістю вона розглядала експозицію! Красива, статна, з мудрим поглядом жінка говорила про творчість свого чоловіка і коментувала кожен твір як унікальну коштовність. Вона добре знала про що говорить, бо усі твори виникали у неї на очах, де саме Лідія Степанівна була першим цензором, і критиком, і шанувальницею.
З хвилюванням і неймовірним душевним теплом та любов’ю перегортаю сторінки наших розмов та зустрічей. Сумно, сумно через край… але підтримкою буде пісня, як оберіг для нас усіх в цей непростий час: «Одна калина за вікном, одна родина за столом, одна стежина, щоб додому йшла сама. Одна любов на все життя, одна журба до забуття і Україна, бо в нас іншої нема».
Царство небесне Лідії Степанівні Тартаковській. Її почесна місія на цій землі переповнена добрими справами, виконана бездоганно.
Запалимо свічку пам’яті…
Валентина ЄФРЕМОВА
