Ледащиця

Десь-не-десь були собі чоловік із жінкою і мали одним одну дитину – дочку. Люди заможні, а дитина вдалася гарна та втішна: вони давай її пестити. Вони пестять, а дитина собі росте; виросло, не навчившись ніякої роботи, опріч танцювати. Коли дівка стала уже й на порі, батьки, порадившись, бачать, що самі винні, та й кажуть женихові:
– Ми свою дитину наділимо всім добром, тільки щоб вона в тебе нічого не робила, бо геть нічого не вміє.
Ото поткнувсь був один, поткнувсь другий, але на таку змову не пристають. А далі батько побачив кума-приятеля та й розговорились:
– А що, – каже кум, – товаришу, у тебе дочка, вже пора заміж, а в мене син жених, – чи не будемо сватами?
– Чому? – каже. – Тільки умова така, щоб моєї дочки не силувати до роботи, бо вона нічого не вміє.
– А як навчиться? – питає женихів батько.
– Добре, – каже батько дівчини, – тільки глядіть, щоб її не силували, бо вона буде на мене плакатися.
А той подумав та й каже:
– Добре, давай руку – будемо сватами!
– Ну, присилай старостів!
Посватались, дівчина згодилась; відгуляли весілля, може, тиждень перезва їздила від одного до другого – гуляють та гуляють, сказано, люди компанійські, та нарешті вже й годі. Рано вставши, батько порядкує: одного сина туди, другого туди, третього теж, дочок теж – розпорядив усіх, собі роботу знайшов, стара мати теж узяла щось робити, дочка стала варити обід, і друга до якоїсь роботи взялась, а молода невістка сидить – ніхто їй нічого, і вона нікому нічого.
Коли пора вже було обідати, сходяться всі, сідають за стіл, – батько питає кожного, хто що зробив? Усякий за себе відповідає, а одна дочка мовчить.
Батько до неї:
– А ти, доню?
– Я, тату, нічого не робила, – відповідає.
– Ну, вже ж ти знаєш порядок, – батько каже.
Вона відійшла від столу, сіла на лавці коло мисника (тобто коло порога) та й сидить, а молодої невістки не питається ніхто, вона сідає, обідає.
Пообідавши, знов до роботи. На вечерю сходяться, знову тим же порядком батько розпитує. Цього разу уже друга дочка нічого не робила, – зостається без вечері. Молода невістка придивляється і прислухається (звичайно, як нова людина в сім'ї), а далі й питає потихесеньку якоїсь ятрівки чи зовиці:
– Як це воно, серце, у вас діється – чи воно все так буде?
– Так, – каже, – сестрице.
– А чом же мене за роботу не питають?
– Бо ти, – каже, – серце, у нас іще гостя.
Ну минув іще день, може, й другий, уже й мати зоставалась без обіду чи там без вечері, – молода невістка дивиться на все теє (не знає, що то в них змова), а далі, вставши рано, питає матері:
– Що б я, мамо-серце, робила?
– Візьми, доню, – каже мати, – віничок та повимітай хату й сіни.
Взяла молода, повимітала. Геть сходяться до обіду. Батько розпитує кожного, а вона бачить, що її не питає, та й сама обзивається:
– А я, таточку, хату й сіни повимітала.
– А, моя дитино кохана, – каже батько, – я тебе й не питаю. Я знаю, що ти доброго роду, розумного батька й матері, ти часу не змарнуєш, тим я тебе й не питаю.
По обіді всі до роботи, молода знов питає матері, що робити, – мати посилає води принести відерцями. Принесла вона. Перед вечерею батько пожалував, поцілував у голову. На другий день теж щось ізробила, на третій теж, а далі помалу-помалу – уже й обідати наварить, а далі уже й хліба сама напече. Сказано, чоловіка любить, а сім'я вся голубить її та добрим прикладом учить до праці.
Ото вже якось за тиждень чи за два мати рідна каже до батька:
– Пішов би ти, старий, навідавсь до дитини. Я щось нездужаю, а тобі й байдуже: віддали дитину в чужий двір, Бог знає, як-то вона там привикає.
Старий каже:
– Може, й справді!
Убравшись, потяг помаленьку. А було то на другім селі. Приходить батько, застає, що дочка варить обідати сама. Звичайно, зраділа йому, привітала, попросила сідати, а сама знов до роботи. Та так з тими горшками й рогачами порядкує, що батькові аж дивно.
От він і питає:
– А що тобі, доню, чи добре діється?
– Добре, таточку.
– А що ж це – ти вже вмієш варити обідати?
– Умію, таточку. У нас, – додає дочка, – хто не робить, той і не їсть.
– Ну, дитино моя, у всякого хазяїна свій порядок, – відповідає батько, – то ти, може, моя доню, й голодом мерла, поки привчилась до роботи?
– Ні, тату, не нагально вчать, так усе помаленьку.
– Ну, добре, моя дитино.
Свекор бачив, як прийшов сват, але перечасував, нехай трошки з дочкою побалакає. Батько виглянув у віконце, побачив свата, взяв на лаві свиточку, що хлопці задрипали і вже висохла, та й висікає грязь сидячи. Увіходить хазяїн, привітались по-братерськи, посідали – гість знову за свитку та все-таки виминає й струшує, а хазяїн:
– Що то ви, свате, робите? Покиньте!
– Еге, свате, добре кажете, та коли я сьогодні ще не обідав.
– А так, так, свате, це в мене давній порядок, і, хвалити Бога, мені добре з ним.
– Авжеж, свате, у всякого хазяїна свій порядок, а як він добрий, то нащо ж я мав би його псувати?