В історії народів є речі, які невипадково називають «ключами». Це не просто абстрактні символи — це ключі до пам’яті, до ідентичності, до тієї самої правди, що формує майбутнє.
Колись декілька років тому я почула, що «ключ загублено в Києві». Я розуміла — це не про втрату фізичного предмета. Це про ситуацію, коли доступ до життєво важливих сенсів стає ускладненим, навіть якщо вони завжди були поряд. Тоді втрата такого «ключа» в Києві — символічному центрі духовності та державності — може означати втрату доступу до важливої істини або історичної пам'яті.
Київ — не просто місто, а колиска державності (Київська держава), центр християнізації східних слов’ян, осередок духовної традиції (Києво-Печерська лавра, Софія Київська).
Якщо «ключ загублено в Києві», це може означати втрату доступу до витоків власної історії, духовної спадщини, справжнього розуміння національної ідентичності.
Відразу згадуються періоди, коли українську історію переписували, духовні центри руйнували або підпорядковували, а національну пам’ять штучно переривали.«Загублений ключ» — це втрачений зв’язок поколінь, знищені архіви, забуті традиції, нав’язані чужі наративи. Тобто ключ — це історична правда, яку доводиться віднаходити заново.
Сьогодні цей образ отримав нове, болюче втілення на світовій арені — у серці міжнародного спорту, на Зимових Олімпійських іграх 2026 року.
На Ігри у Мілані та Кортіні український скелетоніст Владислав Гераскевич прийшов із «шоломом пам’яті» (Helmet of Memory), присвяченим пам’яті загиблих українських спортсменів, які загинули внаслідок російської агресії і вже ніколи не зможуть взяти участі у змаганнях. Цей шолом не був протестом або політичним гаслом у звичайному розумінні, хоча Міжнародний олімпійський комітет (МОК) визнав його порушенням правил про політичні висловлювання на полі гри.
Зазвичай пам’ять — не політична позиція, а прояв людяності та вшанування тих, хто заплатив неймовірну ціну своїм життям. «Пам’ять — це не порушення», -— написала на своїй рукавиці під час виступу Олена Смага, українська представниця санного спорту.
МОК не погодився сприйняти такий акт пам’яті як природне самовираження людини, відмовив спортсмену в праві виступати в цьому шоломі та дискваліфікував його за 21 хвилину до старту змагань.
Ця справа стала значно ширшою за індивідуальний спір та отримала неймовірний інформаційний розмах на міжнародному рівні.
Чому в епоху, коли кожен музей, кожен пам’ятник і кожен шкільний підручник покликані зберігати спадок поколінь, світові спортивні інституції блокують можливість вшанування через образ?
Адже пам’ять — це ключ до нашої самоідентифікації.
Це означає, що ключу — пам’яті про втрати, шані до героїв, доступу до правди про власний шлях — ніколи не можна дати загубитися. Навіть якщо великі інституції говорять про «нейтральність» чи «нейтралітет», істина завжди виходить назовні. Бо пам’ять — не предмет, який можна десь сховати. Це активний процес творення ідентичності.
Шолом Гераскевича — не про протест. Він про пам’ять. А пам’ять — це не політика.
Пам’ять — це ідентичність, той ключ, який не загубити. Бо навіть коли його намагаються прибрати з поля гри, спогади про людей, які віддали життя за свої мрії, залишаються в серцях і свідомості мільйонів.
Коли тобі забороняють вшанувати своїх загиблих, це не про правила спорту. Це про спробу зробити війну в Україні невидимою.
Шолом став ключем. Ключем до правди, яку не можна дискваліфікувати. Бо самоідентифікацію заборонити неможливо.
