Жіночий портрет, або таємниця герцогині де Бофор

«Любите живопись, поэты...» (рос., М. Заболоцький)

Він обезсмертив її, цей дивовижний англійський художник Томас Гейнсборо… Напевно, осягнув він таємницю жіночої краси і втілив усю чарівність прекрасної половини Англії ХVIII століття у портрет – у неземний образ герцогині де Бофор. Тиха грація й витончена скромність, загадкова півусмішка вологих губ та чисто англійська вишуканість цієї вельможної леді уособлюють саму поезію і привабливість молодості. «Её глаза – как два тумана, / Полуулыбка, полуплач, / Её глаза – как два обмана, / Покрытых мглою неудач…» – ці зворушливі поетичні рядки Миколи Заболоцького на посвяту до іншої – Олександри Струйської, з портрета Федора Рокотова, можна віднести й до чарівної леді з Туманного Альбіону – герцогині де Бофор. І здається, що під прозорою її шкірою відчувається пульс тої самої «блакитної крові», якою так пишалася гордовита англійська знать! Майже на сорок років пережила вона геніального творця свого портрета та увійшла в історію світової культури, проте лишилася в серці мільйонів своїх шанувальників. Мабуть, тому й вічне мистецтво, що, увібравши в собі ауру минулих епох, нагадує нам про сучасне, та ще й спроможне зазирнути у майбутнє...

ТОМАС ГЕЙНСБОРО ТА ЙОГО ЧАС

Не віриться, нібито художник творив свій шедевр «заради скоринки хліба», як він стверджував колись. Адже портретам присвятив Гейнсборо все своє життя – він написав їх більше 700. Напружена праця й примхи вельможних замовників виснажували його та навіть доводили до розпачу. «Мене нудить від портретів», – збурювався іноді художник. 

Однак працював не покладаючи рук…

Томас Гейнсборо жив і творив у золоту добу англійського живопису ХVIII століття. І у блискучому сузір'ї своїх колег – Вільяма Хогарта й Джошуа Рейнольдса, Джорджа Ромні та Джона Констебля – він був зіркою найвищого ґатунку. 

Портретний живопис Англії, осяяний віртуозним мистецтвом Антоніса Ван Дейка, великого голландського художника, котрий чимало працював на англійського короля Карла I. Він створив неповторний, романтичний стиль у портретах придворної знаті, який дещо ідеалізує її аристократизм, вишуканість образу й підкреслену елегантність. Творчість великого голландця й стала провідною зіркою для Томаса Гейнсборо.

Однак у мистецтві Гейнсборо йшов своїм шляхом: він уперто нехтував класичними теоріями сучасних йому художників і невтомно шукав своє у методах живописної майстерності. Джерелом його творчої наснаги були люди – герцоги і лорди, герцогині й графині, та навіть – «дами півсвіту», як тоді називали довгоногих красунь-актрис. Особливістю таланту художника була спроможність створити портрет-шедевр з людей звичних, нічим не значущих, що не відрізняються від решти. Але він шанував театр і людей театру – геніального актора Девіда Гарріка та видатного драматурга Річарда Шерідана, портрети яких у творчому спадку митця посідають особливе місце. 

Живописній манері Гейнсборо була властива віртуозна легкість, тонка світлотіньова гра, дінамічність дрібних різнокольорових мазків, начебто прозорих, але з примхливими відтінками, які переливаються з один в одного, даючи той невловимий рух життя, відчуття мінливості, що неможливо передати іншим чином. Новаторство Гейнсборо виявилося й у використанні в полотнах холодних блакитних кольорів як домінуючих. На думку митця, саме це створювало вишукану тональність палітри, підкреслюючи шляхетність духу та одухотвореність його художньої моделі. Але це заперечував його колега в мистецтві сер Джошуа Рейнольдс, президент Королівської академії Англії. 

Любов Гейнсборо до живопису та музики сприяли виявленню найтонших кольорових гармоній, музичного ритму творів його мистецтва. Закоханий у природу, він вже на початку своєї творчої біографії створює своєрідний тип портретної композиції, збагаченої пейзажним фоном, гармонічно співзвучним настрою героїв його портретів, причому природа дедалі стає ідеальним середовищем для цього. Невипадково вважали, що істинним покликанням портретиста Гейнсборо було саме відображення природи. Митець залюбки передає типові для англійського національного пейзажу вологу атмосферу і розсіяне світло, які суттєво зм'якшують контури предметів. Протягом життя він невтомно працював над сільськими пейзажами, відтворюючи насичені кольори золотих нив, густу зелень лісових узлісь, живописних парків і прозорих гаїв. Образи природи Гейнсборо суттєво вплинули на розвиток англійського живопису ХІХ століття, зокрема на мистецтво Констебля.

Серед багатьох шедеврів митця – портрет Сари Сіддонс, актриси-примадонни театру Друрі-Лейн, неперевершеної виконавиці ролі леді Макбет на європейській сцені. Цікаво, що цей портрет йому ніхто не замовляв. Художник малював його за власним бажанням, завдячний талантові актриси. У Гейнсборо чимало шедеврів, але таких значущих, як портрет Сари Сіддонс – одиниці. Як митець Гейнсборо у 1780-ті роки ХVIII століття піднявся на новий якісний щабель. Саме тоді ним були створені найвизначніші жіночі портрети, яким властива щира простота й глибока психологічна насиченість образів поряд із поетичністю. Романтична привабливість художніх моделей Гейнсборо наводить на думку, що й сам він, певно, причетний до світської тусовки тогочасного Лондона. Але б тоді його частіше згадували у мемуарах, листах і плітках тої доби. Та на жаль…

Тяжкувато художнику в Лондоні. Англійська нудьга… Він цілковито пізнав лицемірство столичних звичаїв – але ж у глибині душі лишався провінціалом. А у Лондоні життя його минало у художній майстерні, серед пензлів і мольбертів, у Шомберг-Хаусі, куди нікого не запрошував, оскільки особисте життя його не дуже склалося. Скупість дружини, яка рахувала кожний пенні у його кишені, психічні розлади у обох доньок, що не мали наречених навіть при багатстві й славі їхнього батька, все більше засмучували художника. Він усе більше відчував душевну потребу у відпочинку, в мандрах до рідного краю, до Суффолка, де щасливий був колись, на світанку життя, де пройшло його дитинство…

Якось зустрів він під час своїх натурних сеансів із живопису юну леді небаченої краси. Вона увійшла в пейзаж та в серце художника. Ця юна леді на ймення Маргарет стала його музою та дружиною. Її доля, однак, схвилювала ще й декого – поважного джентльмена, герцога де Бофор, який лишив їй у спадок річну ренту в 200 фунтів (за тим часом – справжнє багатство). Є й свідчення, що підтверджують батьківство герцога де Бофора по відношенню до Маргарет. (Головне, що рента акуратно сплачувалася їй протягом усього життя банком Хоурів у Лондоні – адже там обізнані були щодо таємниць своїх клієнтів).

Родове коріння герцога де Бофор походить від знаменитого Франсуа де Бофора, онука французького короля Генріха IV, постаті легендарної – лідера Фронди, одного з героїв романів Олександра Дюма «Двадцать років потому» й «Віконт де Бражелон». (Не випадково Маргарет натякала, що в її жилах тече королівська кров). 

Напевно, і портрет герцогині де Бофор виник невипадково…

«ЛЮБИТЕ ЖИВОПИСЬ, ПОЭТЫ!»

Саме до цього закликає поет Микола Заболоцький, напевно, згадавши портрет Олександри Струйської, яку відтворив Федір Рокотов, чаклун російського портретного живопису, сучасник Томаса Гейнсборо. В духовному світі своєї моделі віднайшов Рокотов свій естетичний ідеал у неземному образі Олександри Струйської, дружини провінційного дворянина з російської глибинки. 

«Её глаза – как два тумана, / Полуулыбка, полуплач, / Её глаза – как два обмана, / Покрытых мглою неудач…» – ці зворушливі поетичні рядки Миколи Заболоцького на посвяту до Олександри Струйської також можна віднести й до чарівної леді з Туманного Альбіону – герцогині де Бофор. 

Дочка адмірала Боскауен, вона вийшла заміж за герцога де Бофор в 1766 році. Портрет герцогині де Бофор («Портрет дами у блакитному») посідає чільне місце серед шедеврів світового живопису в зібранні Ермітажу (Санкт-Петербург). 

У ньому ще відчувається вплив Ван Дейка, але… 

Як Вам вдалося це чудо, пане Томасе?

Звідки цей тремтливий подих моделі? Складається враження, що пасма волосся не пензлем виконані, а вимальовані м'яким олівцем. Тканина одягу герцогині зливається з її шкірою, з її тілом в єдине ціле. Тонка шия красуні начебто неспроможна витримати ввесь тягар зачіски, а голова її ледь схиляється, мов екзотична квітка. Біле пір'я, лазурова стрічка на її капелюшку й напудрене волосся облямовують її обличчя, наче своєрідним ореолом… 

Хто підказав Вам цю вишукану кольорову гамму, цю гармонію холодно-блакитних мерехтливих тонів, завдяки чому цей портрет і справді здається блакитним, адже це Portrait of a Lady in Blue, як кажуть в Англії. Світлі, сяючі кольори переливаються, немов вода, віддзеркалюючи небесну далечінь. Тиха грація й витончена скромність, загадкова півусмішка вологих губ та чисто англійська вишуканість цієї вельможної леді уособлюють саму поезію і привабливість молодості. І здається, що під прозорою її шкірою відчувається пульс тої самої «блакитної крові», якою так пишалася гордовита англійська знать!

Розглядаючи цей портрет, мимоволі відчуваєш своє хвилювання та сльози на очах…

МИ НЕ ПРОЩАЄМОСЯ…

Наприкінці 1780-х років ХVIII століття, у переддень свого 60-річного ювілею, талант Гейнсборо був у розквіті. Але митця не полишало передчуття раптової смерті, тому й зобов'язав свого друга Річарда Шерідана бути присутнім на його похоронах. Доля була до нього безжалісною: він полишив цей світ у серпні 1788 року (за діагнозом лікарів – від раку).

Майже на сорок років пережила герцогиня де Бофор геніального творця свого портрета та померла у глибокій старості – 1828 року. Художнику жаль було розлучатися з мистецтвом. Та наостанок він казав: «Ми усі йдемо на небеса, і Ван Дейк разом з нами».

Незадовго до смерті завітав до нього сер Джошуа Рейнольдс, президент Королівської академії Англії. Вони, нарешті, помирилися, ці друзі-суперники…

Данину шаноби до памяті покійного та біль утрати висловив Рейнольдс у своїй ХIV промові до студентів Королівської академії. Віддаючи належне генію Томаса Гейнсборо, сер Джошуа, однак, не радив молодим художникам брати за еталон неординарні творчі принципи сера Томаса та іти по його стопах у мистецтві.

Однак час винесе свій вердикт. Мистецтво Гейнсборо, його експерименти з кольором передбачили численні досягнення імпресіоністів, вплинули на творчість митців молодого покоління – Джона Констебля та Ежена Делакруа.

Начебто, усе…

Але ми не прощаємося з Вами, пане Томасе! Адже частка Вашої душі лишилася у цьому шедеврі – портреті герцогині де Бофор.

Як Вам вдалося це чудо, пане Томасе?

Ви обезсмертили її, цю загадкову леді з Туманного Альбіона, своїм магічним пензлем. І вона зобов'язана Вам своєю вічною молодістю… 

Вона увійшла в історію світової культури, проте лишилася у серці та пам'яті мільйонів своїх шанувальників. 

Але ми не прощаємося з Вами, пане Томасе!

Адже мистецтво вічне…

Володимир СКРИНЧЕНКО