Тарас Шевченко: пророк свободи і національного відродження

«... не буває пророка без пошани, хіба тільки в вітчизні своїй та в домі своєму». (Євангеліє від Луки, 4: 5-7)

«Пророк» — так називають людину, яка має надзвичайну здібність передбачати майбутнє. За релігійними уявленнями, це провісник Божої волі, святий, апостол. Оточений магією таємничості, інколи на прикладі власного життя він указує сучасникам шлях до світла і волі. У лиху годину в Україні також з’являлися такі пророки — сам Господь обирав їх, щоб устами своїх посланців доносити святу правду до беззахисних і слабких духом людей і вселяти в їхні душі Любов, Віру й Надію. Але кожного разу це було надзвичайно важко робити, оскільки на їхньому праведному шляху завжди з’являвся той, хто своїми діями і всілякими лестощами намагався спокусити слабку людину і тим самим підштовхнути її до неминучої загибелі, — Сатана. Ісус, Син Божий, теж не оминув його спокуси, коли той, показуючи «всі царства світу», обіцяв: «Я дам тобі владу над усіма ними і їхню славу, бо ця влада передана мені, і я даю її кому хочу. Тож якщо Ти поклонишся мені, вся вона буде Твоя». Але Ісус відмовився від обіцяних йому благ і з терновим вінком на голові й важким хрестом на плечах пішов на Голгофу....

Сьогодні в Україні особливий день — день народження нашого українського Пророка. І ми низько схиляємо голови перед людиною, яка жертовно віддала життя заради свого народу.

9 березня 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту на Черкащині в сім’ї кріпака Григорія Шевченка народився хлопчик, якого батьки назвали Тарасом. Через два роки сім’я перебралася до села Кирилівки, але для хлопчика цей період став справжнім випробуванням: спочатку померла мати, а згодом і батько. За сирітського життя Тарас зазнав багато горя, принижень і поневірянь, і лише жага до знань поступово втамовувала біль його душевних втрат. Грамоту хлопець опанував у дяків, вивчаючи Псалтир та Часослов. У шістнадцятирічному віці Шевченка забирають козачком до пана Павла Енгельгардта. Мабуть, саме з цього часу в Тарасовій душі зріє бунтарський дух: юнак стикається з несправедливою, принизливою нерівністю між панами і кріпаками. А вже через рік пан, виїжджаючи на службу до Вільно, забирає з собою свого козачка. Там Шевченко стає свідком польсько-литовського повстання, про яке згодом згадає у своїх поезіях.

Дізнавшись, що Тарас захоплюється малюванням, пан Енгельгардт відправляє Тараса до Петербурга для навчання у майстра Василя Ширяєва, оскільки дуже хотів мати власного придворного художника. У північній Пальмірі Тарас наполегливо й невтомно навчається живопису, віршує і ... не перестає мріяти про волю. І ця щаслива мить нарешті настала: серед високих покровителів кріпосного художника знайшлися друзі, і 25 квітня 1938 року К. Брюллов і В. Жуковський вручили Шевченкові «відпускну»! Це були найщасливіші дні для Тараса. Вільне життя, навчання в Академії мистецтв, де для молодого талановитого митця відкривається світ високих духовних прагнень. Навчаючись в Академії, юнак жадібно читає твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки і глибоко переймається долею закріпачених.

Молодий Шевченко потрапив до культурного середовища Санкт-Петербурга, але, звісна річ, реалізувати себе у словесному мистецтві було можливо лише за умови, якщо вірші будуть написані російською мовою. Шевченко зробив таку спробу і написав поеми «Слепая» та «Тризна», але згодом у листі до Я. Кухаренка він прикро зізнається: «Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюсь кацапам черствим кацапським словом! Лихо, брате отамане! Їй-богу, лихо! Се правда, що опріч Бога і чорта в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш...».

Відомо, що на той час у царській Росії українська мова була під забороною. І багато хто розумів, що це загалом перешкоджало розгортанню процесу відтворення українського суспільства. Згодом Шевченко зауважить у своїй передмові до «Кобзаря», що перспектива розвитку української літератури повною мірою залежить від глибокого пізнання життя народу і його мови. Певно, Шевченко добре усвідомлював, що єдиний порятунок від розчинення в середовищі російської культури й, зокрема, літератури, полягає не просто у зверненні до рідної мови, але й, передовсім, у створенні національної літератури, яка б сприяла формуванню української нації, визначенню етнокультурної унікальності українства. Адже Тарас був упевнений, що Слово — неабияка духовна сила, що воно здатне врятувати людину від принизливого знеособлення. І саме в цей час Т. Шевченко усвідомлює свою пророчу місію воскресіння рідного Слова, донесення його до народу України.

Тарас Шевченко свідомо прийняв таке рішення, яке визначило все його подальше життя: писати рідною мовою, сіючи зерна своїх пророцтв у спраглу землю. Нічого й дивуватися, що його спіткала доля біблійного Пророка, посланого на землю Богом задля спасіння людства! Т. Шевченко прагне духовно консолідувати українське суспільство. І просить Господа, щоб летіли його думи в Україну, туди, де ще жива народна душа, зігріта рідним словом, хай і не друкованим, але мовленим, співаним, молитовним... Шевченко ділиться своїми роздумами в поезіях, багато малює — на волі й у неволі, в його поетичних і художніх творах постає образ бунтаря. Так, він відчував духовну і матеріальну підтримку з боку своїх шанувальників — Є. Гребінки, І. Сошенка, В. Григоровича, К. Брюллова, В. Жуковського, та все ж петербурзька атмосфера гнітила його.

Звісно, він отримав волю і, утішаючись свободою, пише до брата Микити: «Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога — велике щастя буть вольним...» Але ж уявімо: коли громадяни Російської імперії не могли говорити про Государя інакше, як «без содроганія», Шевченко, вчорашній кріпак, зробив царя і царицю об’єктом комедії у своїй поемі «Сон».

Нас вабить, захоплює поетична магія Шевченкового слова, і в нашому уявленні виникають чутливі асоціації минулих часів. 18 квітня 1840 року в Петербурзі з’являється перша збірка поета під назвою «Кобзар», а далі буде ще багато інших поетичних і мальованих творів, Кирило-Мефодіївське братство, солдатчина, півострів Мангишлак і знову поетичні і мальовані твори, і в 1860 році — нове видання «Кобзаря»... Але 10 березня 1861 року поета і художника не стало.

То хто ж він, Тарас Шевченко, за сучасним визначенням? Яким ми його знаємо? Хто він — патріот України, поет, художник, філософ, спаситель? Так, він великий патріот, тому що понад усе любив Україну. Велика любов покладає на людину не тільки великі обов’язки, але й дає їй великі права. Таке право мав Т. Шевченко, бо його любов до вітчизни не була сліпою й фанатично догідливою. Він говорив щиро, не соромлячись того, що бачив. То він є філософ?

Дійсно, у численних творах відображена шевченківська філософія пробудження людської гідності, могутньої сили бунтарства і, в той же час, смутку-жалю про знівечене життя. Улюблений герой Шевченкових поезій і полотен — народний лицар, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів — прийшлих і доморощених. Філософський подвиг Т. Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягають у тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, зростити надію, викресати потребу спротиву.

Тарас Григорович Шевченко — надзвичайне явище, і це визнав весь світ. Його пророчі слова, нехай через століття, таки здійснилися: над Україною зійшло сонце, вільний вітер розвіяв чорні хмари. Кожне колись промовлене ним слово не тільки не втратило своєї цінності, але й, навпаки, сприймається зараз нами, його нащадками, як дорогоцінний скарб. І ми усвідомлюємо: щоби досягти вершини людської гідності, нам ще потрібно дуже багато зробити, але ми вже ніколи не звернемо з обраного шляху.

Аби усвідомити всю велич генія Тараса Шевченка, замало згадувати його тільки в день народження — потрібно кожного дня пам’ятати про його настанови. Безумовно, є зміни відносно того часу, коли він жив, але сутність людська залишилася тою ж самою, інколи навіть здається, ніби всім цим керує і підступно спокушає людей Сатана.

Гортаючи сторінку за сторінкою Книгу життя і порівнюючи минуле і сьогодення, ми, на жаль, зустрічаємось із тою ж проблемою, яка існувала тоді та є нині: по один бік — «сиротини», з яких «латану свитину... з шкірою знімають», а по інший — ненажерливе панство «в сріблі та золоті, мов кабани годовані, пикаті, пузаті»? Тож якщо ми вже доторкнулися до божественного слова нашого Кобзаря, підійдімо з розумом до його віщого Слова...

Народившись у неволі, Тарас сподівався, що колись буде вільним, як вітер в степу. Авжеж, він був упевнений, що його народ скине рабське ярмо, бо вірив — Господь цього хоче. Тому весь час передчував, що ось-ось на обрії загримить, разюча блискавка проріже чорне небо, чиста вода стрімким потоком змиє бруд — і у блакитному небі нарешті засяє життєдайне сонце...