Олександра Шулежко «Неуповноважена» мама

 У Національному музеї історії України у   Другій світовій війні (місто Київ)   стартувала програма «ПортретиUA». Її   метою є зібрати і зробити відомими   якомога більше історій звичайних   людей, які в роки Другої світової війни   сприяли боротьбі з тоталітаризмом;   втілювали ідеали миру, гуманізму й   толерантності. 
 Перша сесія проекту присвячена   українцям – Праведникам народів світу.   Сучасна держава Ізраїль надає такі   звання людям, які під час Голокосту   рятували євреїв від знищення. 

 Її називають «черкаським   Шиндлером». Проте якщо ім’я   німецького підприємця Оскара   Шиндлера відоме як ім’я одного з   визначних  Праведників народів світу,  Олександру Шулежко до 1968 року називали не інакше, як  «зрадницею», переслідували за «співпрацю з окупантами».  І лише врятовані  діти завжди називали її -  «мама». 

Олександра Максимівна Шулежко народилася в 1903 року в селі Михайлівка Драбівського району на Черкащині в заможній селянській родині. Дівчина навчалася в гімназії, але більшовицький переворот зруйнував життєві плани. Родина була розкуркулена й ледь зводила кінці з кінцями.

 18-річною Олександра вийшла заміж за Федора Шулежка. Адвокат за фахом, він прийняв сан священика Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), служив парафіянам села Леськи  Черкаського району. У 1937 році відправлений до ГУЛАГу.

Вагітна третьою дитиною 34-річна  Олександра  з сином Вадимом і донькою Аллою опинилася на вулицях Черкас. Жінка відчайдушно намагалася вижити, бралася за будь-яку роботу та тавро «дружини ворога народу» стояло на перешкоді нормальному існуванню.

 На щастя, на допомогу прийшла знайомий директор Черкаського дитсадка. Вона взяла Олександру на роботу, прилаштувала в своєму закладі щойно народжену доньку Ларису та направила жінку на курси дошкільних робітників. До літа 1941 року Олександра Максимівна працювала вихователькою. 

Після окупації Черкас нацистськими військами жодний навчальний заклад у місті не працював. Вулицями бродили юрби безхатченків, серед яких чимало  дітей та підлітків. Відчуваючи  енергію й нестримне бажання допомогти, Олександра організувала через міську управу в будівлі колишнього дитячого садка будинок для безпритульних дітей, сама підібрала  надійний персонал. 

Кількість дітей Черкаського притулку  постійно збільшувалася. Спочатку їх було 10, восени 1942-го  – 102. Близько 25 із них були євреями. 
Вихованці потрапляли в притулок різними шляхами.  Одну дитину Олександра Максимівна знайшла на вулиці. Дитя сиділо біля мертвої  матері, яка загинула під час бомбардування. 4-річного Володю Пінкусовича  підібрала на території місцевої тюрми: він і його батьки переховувалися під російськими іменами, але були викриті. 11-річний Ерлен Барановський потрапив до притулку після загибелі бабусі. Ще кілька єврейських сиріт  втратили  своїх рідних.  

«У 1942 році  мою маму, дідуся, бабусю та дядька привезли із села Тубільці Київської області в Черкаську тюрму. Мою матір, яка тримала мене на руках, бабусю, дідуся, дядька поставили біля стінки для розстрілу. Одна жінка підбігла й забрала мене. Пролунали постріли. Всіх моїх родичів розстріляли. Відтоді в мене з’явилася моя мама, Олександра Шулежко, яка привела мене в притулок… »
Зі спогадів В. Пінкусовича

 Олександра Максимівна, приймаючи єврейських дітей, записувала їх українцями, греками, татарами, залежно від кольору волосся та очей. Вона цілком усвідомлювала, що  за переховування євреїв її чекала смертельна кара, що  вона ризикує не лише своїм життям, а й життям своїх рідних. Проте завдяки сміливості, винахідливості, знанням німецької мови їй щоразу вдавалося вводити в оману окупаційну адміністрацію та місцеву поліцію. 

Майже два з половиною роки життя в окупованому місті можна було порівняти з ходінням по лезу. Коли до дитячого будинку приходили поліцаї, єврейських дітей зачиняли в «ізоляторі», говорили, що там лежать інфіковані діти. Охочих перевірити хворих зазвичай не було. 
Особливо притулком  цікавився начальник поліції міста Черкаси. Одного разу він наказав привести в комендатуру кількох хлопчиків, які йому видалися досить схожими на євреїв. Аби захистити дітей та співробітників від небезпечних допитів, Олександра Шулежко наважилася особисто звернутися до черкаського гебітскомісара. Їх зустріч  відбулася сам на сам. Директорові вдалося переконати нацистського очільника, що підозри керівника місцевої поліції стосовно її притулку не мають підстав, що  разом із колективом вихователів та німецькою владою вони рятують дітей-сиріт від  жебракування, голоду, холоду. Жінка зазначила, що надокучливі перевірки поліції дискредитують в очах вихованців новий нацистський режим. Як з’ясувалося, гебітскомісар також був сиротою. Під кінець розмови він заявив, що буде опікуватися притулком і заборонив будь-кому, без його відома, перевіряти цей заклад. 

Посвідчення (Ausweis) Олександри Шулежко. 1943

На свято Нового 1943 року  гебітскомісар  побажав привітати дітей, подивитися виставу та вручити невеличкі подарунки. Нікого заховати не вдавалося. Тож вихователі разом із директором вирішили загримувати дітей до невпізнання. Так і зробили: наклеїли брови, вуса, наділи маски, перуки та одягли карнавальні костюми. Один із єврейських хлопчиків з успіхом танцював грузинську лезгинку, чим  викликав хвилю бурхливих оплесків гостей…

Ще однією загрозою викриття могла  бути неуважна поведінка або необережні слова вихованців. Проте цього не сталося. Усі діти займалися справами: вирощували городину, годували курей, кіз, поросят. Вони також навчалися, відвідували гуртки.  У дні церковних свят влаштовувалися показові відвідини місцевого православного храму. До всіх дітей було однакове ставлення.  

Наприкінці 1943 року, коли Червона армія наближалася до міста, гебітскомісар  оголосив про  евакуацію притулку на Захід. Він мав на меті відправити дітей до Німеччини. Олександрі  Шулежко вдалося частину дітей  влаштувати до родин у навколишні села,  з іншими вона доїхала лише  до  Вінницької області. Скориставшись розгубленістю окупантів, разом із вихованцями сховалася в селі Соболівка. Навесні 1944 року Олександра з 20 дітьми повернулася  до Черкас. 

«Біля потяга нас зустрів офіційний представник від влади. Він наказав мамі відійти від дітей. Не дав навіть з ними попрощатися. На її вигуки про те, що це її діти, що вона їх врятувала, відповів: "Вас ніхто не уповноважував».
 Зі спогадів Лариси, доньки Олександри Шулежко 

Замість визнання  гуманітарного подвигу Олександри Максимівни радянський режим звинуватив жінку в   «співпраці з окупантами». Директора притулку відсторонили від спілкування з дітьми. Вихованців її закладу розкидали по різних дитячих будинках СРСР, декого всиновили. 
Олександрі Шулежко не дозволили далі працювати за фахом. Єдина робота, на яку вона змогла влаштуватися, –  реєстратор у поліклініці. 

Ще десять років після перемоги Олександра Максимівна відчайдушно розшукувала  сина Вадима. У 1941 році його мобілізували до лав Червоної армії, більше звісток не було. У 1955-му мати отримала сповіщення про загибель 19-річного сина у 1942 році. 

Десятки років Шулежко жила з тавром зрадниці, яка співпрацювала з нацистами. Врешті-решт свідки довели, що у дитячому  притулку   допомагали Черкаському партизанському загону: переправляли інформацію, харчі та медикаменти, з простирадл робили бинти, переховували партизанів. За це Олександрі Максимівні у 1968-му вручили партизанський квиток, а у 1985 році  – орден Вітчизняної війни. 

Доживала свій вік Олександра Шулежко у доньки в Києві. Вона  одержувала листи від вдячних вихованців. 24 лютого 1994 року, за день до смерті, вона дізналася про  присвоєння їй звання Праведника. 

«Був ранок. Я показала мамі диплом і прочитала написані там слова про те, що її подвиг не буде забутий українським народом. Вона послухала й каже: “Дай мені дзеркало”. Подивилася  в нього й промовила: “Значить, і я не остання людина…»
 Зі спогадів Лариси, доньки Олександри Шулежко 

Усіх,  хто бажає долучитися до проекту «ПортретиUA», і розповісти свою унікальну історію, запрошуємо написати на пошту E-mail: portraitsua@gmail.com