«Найнебезпечніший ворог рейху» Ілля Григоровича Еренбург
Літературній творчості Іллі Григоровича Еренбурга присвячено воістину безліч досліджень. Неперевершений майстер публіцистики Еренбург тривалий час знаходився в епіцентрі бурхливих подій ХХ сторіччя, мав зустрічі з найвидатнішими сучасниками, які увійшли згодом в його мемуарний бестселер «Люди, роки, життя» («Люди, годы, жизнь»), визначну літературну пам'ятку, яка посідає поважне місце у світовій літературі поряд із мемуарами Герцена і творами Монтеня. А зоряним часом Еренбурга-публіциста слід вважати фатальний 1941 рік, коли на початку війни він був єдиним ідеологом країни, що опинилася у смертельному двобої з фашизмом. Публіцистичне перо митця вражало сильніше за автомат; його невтомне пристрасне слово було додатковою зброєю радянських бійців: воно підтримувало їх бойовий дух, його почули народи Європи і всього світу. Та головний підсумок публіцистичної діяльності письменника за роки війни підвів сам Адольф Гітлер, який у своєму наказі від 1 січня 1945 року згадував Еренбурга як одного з найнебезпечніших ворогів Рейха.
Народився Ілля Еренбург 130 років тому в Києві – 26 січня 1891 року – у заможній єврейській родині. Для мільйонів тих, хто народився в той рік (а це й Павло Тичина, Михайло Булгаков та Осип Мандельштам), усе свідоме життя припало на ХХ сторіччя, багате на драматичні історичні події та випробування. Але прийшов 1941 рік. Він не знав призовного віку. Події торкнулися всіх. Ілля Еренбург і належав до того покоління…
ПАРИЗЬКІ УНІВЕРСИТЕТИ
Після Києва була Москва, де батько Іллі директорував на броварні у Хамовниках.
Ще напередодні навчання у гімназії хлопчику довелося зіткнутися з неймовірними перешкодами, щоб подолати «відсоткову норму» для євреїв та витримати виснажливі іспити у підготовчий, а потім перший клас московської гімназії. Там зустрів він Миколу Бухаріна, свого вірного товариша на довгі роки, з яким Ілля приєднався до революційного руху.
Разом із Бухаріним виконував численні доручення більшовицької організації: готував прокламації, розклеював листівки, брав участь у страйку на взуттєвій фабриці. Та наостанок – півроку провів за ґратами, звідки його визволив батько під заставу.
Відтепер життєві шляхи вели його за кордон, у Париж, столицю світової культури, місто революцій, що надавало притулок майбутнім письменникам і митцям, аристократам і революціонерам. Саме тут, у «череві» Парижа, Ілля мав намір зустріти Леніна.
Йому лише 18, а попереду доросле життя. Навіть уявити собі не міг, чим стане для нього Париж, як увійде у його долю. Грудневого дня 1908-го зійшов він з платформи Північного вокзалу на паризьку площу.
Перш за все розшукав партійну бібліотеку більшовиків, став відвідувати їх зібрання та лекції, на яких познайомився з Леніним. Але з часом прийшла й зневіра: від більшовиків його відштовхнув фанатичний догматизм, утилітарність мислення. Після провінційного побуту Москви юнака все більше захоплював Париж, його культурна аура, яка приваблювала до себе все найсучасніше. Його вражала металева маса Ейфелевої вежі, її неповторний силует понад велетенським містом, метрополітен та неперевершена готика Notre-Dame de Paris, і серед химер – статуя Мефістофеля, що замисленно позирав додолу на шалений вир життя Парижа. Нарешті, там була «Ротонда» – кафе, де збиралися молоді митці, невизнані генії, майбутні герої його мемуарної епопеї «Люди, роки, життя» – Амедео Модільяні, Дієго Рівера, Пабло Пікасо, Марк Шагал, Гійом Аполлінер, Макс Волошин та інші видатні діячі європейської і світової культури. Щовечора «чинився галас: сперечалися щодо живопису, декламували поезії, обмірковували, де позичити п'ять франків, сварилися, мирилися», – згадував Еренбург. І в цьому інтернаціональному хорі розпатланий Ілля з люлькою в зубах був досить колоритною постаттю.
Лібіон, хазяїн «Ротонди», дуже співчував своїм клієнтам, намагаючись підтримувати їх коштами, особливо сильно питущого Модільяні.
Для Еренбурга роки паризького життя були варті багатьох університетів, вони розширили його світогляд, залучили до творчої праці. Паризька весна 1909-го принесла йому поетичну наснагу, а музою юного поета стала Ліза Полонська, студентка Сорбонни. Вона відкрила йому чудовий світ поезії, познайомила Іллю з творами Блока, Брюсова і Бальмонта. Рік по тому відбувся й літературний дебют юного автора – в журналі «Північні зорі». Згодом він уже захоплювався старофранцузькою поезією, став перекладати Франсуа Війона, його знамениту «Баладу поетичного змагання в Блуа», про яку згадає у «Французьких зошитах».
Йшло останнє мирне літо 1914-го перед війною: на заводах Круппа вже відливали гармати, щоб націлити їх на Париж. Але стартовий постріл пролунав у Сараєво…
У ПОШУКАХ ЖАНРУ
Додому Еренбурга покликала Лютнева революція. Однак із жовтневим переворотом більшовиків, захопивших державну владу, на безкрайніх теренах країни відбувався кривавий кошмар Громадянської війни. На власному досвіді усвідомив Ілля, чого варта ця революція, її бруд і сатанинське шаленство. І про це – його поетична збірка «Молитва про Росію».
Разом із натовпом російських біженців восени 1918 року опинився він у Києві, який привітав його ласковою усмішкою та яскравими барвами південного міста. Там зустрів він свою долю – молоду художницю Любу Козінцеву, ученицю Олександри Екстер. Її «обличчя з візантійської ікони», за спомином Іллі, вразило його чутливе серце понад усе…
А потім – нелегкі мандри у Коктебель, на гостини до Макса Волошина, куди чудом добралися місяць по тому. У затишній оселі Макса час минав у спілкуванні з його друзями – письменниками Вересаєвим й Соболем, поетами Мандельштамом і Кудашевою. «Іноді вночі мені марилися герої «Хуреніто», – згадував Еренбург, – вони начебто стукалися у двері ще ненаписаної книги…» Вирватися із врангелевського Криму вдалося лише у вересні 1920-го. З неймовірними пригодами, гідними пера Майн Ріда, добиралися Еренбурги до Грузії, а звідти – до Москви. Новий 1921 рік зустрічали у столиці, з усіма атрибутами звірячого московського побуту тих днів – з грубкою-буржуйкою та кулішем, мріючи про смачні біфштекси та паризькі кафе.
Безумовно, революційні катаклізми мали руйнівний вплив на життя країни. Але згадаймо Ісака Бабеля й Михайла Булгакова, Іллю Еренбурга і Костянтина Паустовського та інших митців. Чи склалися б їхні творчі долі, якби не тяжкі випробування тієї доби?
Навесні 1921-го Еренбург разом із дружиною збирається у творче відрядження, яке мотивує необхідністю написати роман «Незвичайні пригоди Хуліо Хуреніто». Казали, що допоміг йому Микола Бухарін, тоді – член ЦК РКП(б) і головний редактор газети «Правда».
Але в Парижі не пощастило: подружжя було вислане із країни через радянський паспорт (Франція ще не визнала Радянську Росію). Нарешті у Бельгії розпочав Еренбург свій філософсько-сатиричний роман, який написав «на одному подиху» – за 28 днів! Ось так, у свої 30 років Еренбург став метром, автором роману, який здобув європейську славу.
Крім романів, опановує він у 20-ті роки інші літературні жанри, зокрема публіцистику. Сприяло тому й своєчасне запрошення від головного редактора «Ізвєстій» стати паризьким кореспондентом газети. Для Еренбурга, який набув на той час чималий досвід журналістської праці у газеті «Біржові відомості», посвідчення «Ізвєстій» надавало право опинятись у найбільш «гарячих» точках Європи. Його уважний погляд усе помічав, а чутливе ухо все вловлювало – і спів «Інтернаціоналу» у Франції, і Deutschland, Deutschland über alles у Німеччині, вагітній на фашизм. Думки письменника щодо впливу часу на свідомість суспільства на зламі історичних епох 20-х і 30-х років, викладені ним у збірнику нарисів «Віза часу», ще й досі не втратили своєї актуальності.
«ІСПАНСЬКИЙ ГАРТ», АБО ДРУГА СВІТОВА
Друга світова війна розпочалася для Еренбурга-публіциста влітку 1936-го в Іспанії, де спалахнула громадянська війна внаслідок антиурядового путчу генерала Франко. В Іспанії зійшлися інтереси Сталіна та лідерів держав осі Рим-Берлін – Гітлера й Муссоліні.
Кореспондент «Ізвєстій» Ілля Еренбург був одним з найактивніших: він збирав матеріали для західної преси, писав брошури, встигав ще виступати на мітингах. (Разом з іншими був нагороджений бойовим орденом Червоної Зірки). Літературним фактом тої пори стала іспанська публіцистика Еренбурга – «Іспанський гарт», в якій відобразився його надзвичайний дар яскраво й лаконічно виражати думки у блискучій літературній формі. «Іспанський гарт» підготував його до нечуваного подвигу в роки Великої Вітчизняної…
В Іспанії здобув він гіркий досвід: втратив чимало друзів, але в його життя увійшли Ернест Хемінгуей, Альварес Дель Вайо, Пабло Неруда.
Навесні 1939-го репортажі Еренбурга перестали друкувати; газета наче забула про свого кореспондента. Між тим, потреба в антифашистській пропаганді відпала: розпочався процес зближення Сталіна з Гітлером, який завершився пактом Молотова-Ріббентропа. Для Еренбурга то був нищівний удар. Становище було безнадійне: у Москві на нього чекав неминучий арешт. Тим часом броньовані орди нацистів обрушилися на Францію, а 14 червня 1940 року вони вже марширували вулицями Парижа. Він зрозумів: війна біля порога.
Це надавало йому шанс. У Москві опального письменника зустріли холодно, але не заарештували (Сталін вирішив його поки ще приберегти). Еренбург негайно звернувся до Молотова, але його думки не зацікавили Кремль. Тривожне передчуття війни не полишало його. Він розпочав писати роман «Падіння Парижа», а за три тижні до початку війни здивував друзів – Каверіна й Тинянова – своїм прогнозом, який збувся точно 22 червня.
Той день Еренбург відклав убік недописаний роман і написав свою першу воєнну статтю. Питання «про що писати» не було у нього. Він знав про фашизм не з книжок.
«То був найтриваліший день року, – згадував письменник, – і тривав він дуже довго – майже чотири роки…»
ЙОГО ЗОРЯНИЙ ЧАС
«22 июня ровно в четыре часа, Киев бомбили, нам объявили, что началася война», – співала Клавдія Шульженко у пісні «Синя хустинка». Отже, почалася Велика Вітчизняна...
Нищівний удар вермахту розвіяв прахом міф про непереможність Червоної армії, її здатність захистити країну. Ідеологічно роззброївши пропагандистську машину, Сталін на початку війни позбавив її антифашистського «щеплення». Ілля Еренбург був у той час єдиним ідеологом антифашизму, підготовленим для цього усім своїм попереднім життям.
25 червня Еренбург – у редакції «Червоної Зірки». Головний редактор Давид Ортенберг прийняв від Еренбурга статтю «Гітлерівська орда» і здав її до друку. Крім «Зірки», письменника друкували у «Правді», «Ізвєстіях» і «Труді», а також у фронтових газетах. Друкували і в центральних журналах та виданнях, які перелічити неймовірно.
На Еренбурга чекала нелегка розмова з читачем, зомбованим сталінською пропагандою. Не менше німецьких танків його тривожила розгубленість народу у грізну мить випробувань. І задля цього намагався письменник зцілити його від страху перед ворогом, озброїти лютою ненавистю та мобілізувати на боротьбу з фашизмом. Їдким, ущипливим тоном колючих фраз позбавляв він читача наївного переконання, що німецкі пролетарії, опинившись на території СРСР, нізащо не стануть стріляти у своїх класових побратимів, а повернуть зброю проти Гітлера. Але не мав права розповісти й гірку правду про масове дезертирство червоноармійців, які ще не забули розкуркулювання й голодомор, сталінські репресії та злидні за часів радянського буття. «Я знав, – писав Еренбург, – що мій обов'язок – показати істинне обличчя фашистського солдата».
Здавалося, що його творча енергія фонтанує, виплескуючи у світ численні антифашистські статті, які читалися на одному подиху. Запал публіцистики Еренбурга, його пристрастне слово мали надзвичайний вплив на бійців Червоної армії. Воно було додатковою зброєю червоноармійців: підтримувало їхній бойовий дух, сприяло зростанню самосвідомості та надавало їм упевненості у боях із вермахтом. Сам письменник зазначав, що в його статтях «не слід шукати художніх описів та роздумів. Це тільки боєприпаси».
Йому важливо було «як вони працюють на перемогу».
Про легендарну популярність Еренбурга-публіциста свідчить й такий наказ одного з командирів партизанських загонів: «Статті Еренбурга на самокрутки не вживати!»
Уже влітку 41-го статтей Еренбурга чекали фронтовики, а восени його публіцистику оцінювали як важливе суспільно-політичне явище. Письменник відчував, що бійці почули його слово, та працював до виснаження, без вихідних, а було за 50. За працездатністю йому поступалися багато хто, за талантом публіциста – усі.
У роки війни, крім півтори тисячі статей, написаних Еренбургом для центральної і фронтової преси, вийшли з друку ще три томи воєнних публікацій «Війна» та 70 окремих видань публіцистики. Не давали йому спокою і закордонні ЗМІ – США, Великої Британії, Скандинавії та Латинської Америки, яким потрібна була певна й об'єктивна інформація.
Пристрасне слово письменника доходило до людей у глибокому фашистському тилу, до військовополонених у німецьких концтаборах, до в'язнів таборів смерті. Воно сприяло відкриттю Другого фронту в Європі.
Публіцистика Еренбурга тої пори викликала захоплення у знаменитих британських письменників – Г. Уеллса і Дж. Б. Прістлі. Високо оцінювали її Ернест Хемінгуей та Пабло Неруда, друзі його з іспанської війни. Та головний підсумок публіцистичної діяльності письменника за роки війни підвів сам Адольф Гітлер, який у своєму наказі від 1 січня 1945 року згадував Еренбурга як одного з найнебезпечніших ворогів Рейху.
У травні 1944-го нечуваний подвиг Еренбурга-публіциста був відмічений орденом Леніна, а рік по тому, коли прийшла Перемога, з'явилася у «Правді» його стаття «Ранок миру». Він ніколи не скаржився на примхи долі, на невдячність тих, хто у фатальному 41-му поставив країну на межу катастрофи. «…Більш за все мені найдорожчі ті роки, коли з усіма я сумував, зневірювався, ненавидів, любив…»
Про це він згадував в останній день війни, коли постихали пісні та святкові салюти.
ПОЩАСТИЛО… А ЯКБИ НІ?
Письменникові було що згадати, адже мало кому пощастило так у світі на зустрічі з найвидатнішими сучасниками ХХ сторіччя – різних професій, рас та кольорів шкіри, які увійшли в його мемуарну книгу «Люди, роки, життя». Серед них – письменники і політичні діячі, професійні вояки й революціонери, митці, дипломати та режисери, європейці та американці. Неймовірно навіть перелічити усіх персонажів книги його життя.
Але й на його долю припали тяжкі випробування, і над ним, бувало, зависав дамоклів меч. Так було у розпалі «великого терору» 1937 року, коли серед підсудних у процесі Антирадянського правотроцькістського блоку опинився його товариш Микола Бухарін.
Саме тоді родину Еренбургів – Іллю Григоровича та Любов Михайлівну – взяли під приціл співробітники НКВС. За їх «версією» Ілля Еренбург начебто працював на міжнародні розвідки, а Микола Тихонов, його товариш у «справі», проходив як голова антирадянського підпілля у Ленінграді, причому завербований був троцькістським емісаром Любов'ю Еренбург. Проте доля змилосердилася. А якби ні? Тоді б радянська література лишилася воєнної публіцистики Іллі Еренбурга, а Радянська армія – додаткової зброї (і перемогти фашизм було б їй значно складніше), доба «відлиги» не мала б назви, а мільйони читачів не отримали б його мемуарної книги як інформаційного джерела…
«Поминають» його й нині за домовиною. Звинувачують Еренбурга у розпалюванні пропаганди ненависті до німців, хоча до неї причетні й Михайло Шолохов, Костянтин Симонов та інші корифеї радянської літератури. Критикують за те, що не загинув у катівнях Луб'янки або не перетворився на «табірний пил». Але людська доля - це лотерея, про що й слід нагадати критикам письменника та порадити їм поринути в його мемуари, оцінити сповна увесь життєвий шлях людини у добу, яку не вибирають…
Володимир СКРИНЧЕНКО
