На Андріївському узвозі, у будинку Турбіних...
МІСТО МИХАЙЛА БУЛГАКОВА
…Гасне світло, замовкає Миколчина гітара, з’являються свічки – ось так романтично уявляв собі Віктор Некрасов політ у минуле – свої давні враження від першої постановки спектаклю «Дні Турбіних» у далекі 20-ті роки. Для нього, тоді ще хлопчиська-профшколяра, а потім змужнілого студента «Турбіни» були «…ані театр, ані п’єса», за твердженням письменника, але «яскравим уривком життя, …завжди дуже близьким».
На прем’єрі «Днів Турбіних», на сцені МХАТу, ще співали «Боже, Царя храни», а спектакль відразу потрапив під найжорстокіший прес радянської критики. Проте дивно: саме товариш Сталін, людина аж ніяк не сентиментальна, вшанував «Дні Турбіних» своєю присутністю щонайменше 15 разів!
Чому серед численних глядачів мхатівського спектаклю опинився «вождь усіх часів і народів»? Мабуть, справді Турбіни увійшли в життя мільйонів шанувальників творчості Булгакова міцно і назавжди. Спочатку п’єсою, а потім романом «Біла гвардія».
Друге пришестя Булгакова, уже як Майстра, припало на 60-ті роки ХХ сторіччя, коли його роман «Майстер і Маргарита» приголомшив мільйони читачів не тільки СРСР, але й усього світу. З-поміж цих мільйонів і письменник Віктор Некрасов, автор повісті «В окопах Сталінграда», вшанованої увагою вождя і Сталінської премії. Гарячий прихильник творчості Булгакова та палкий його читач киянин Некрасов «дозрів» на той час для візиту в той будиночок із кремовими шторами.
Києвоцентризм – ось, мабуть, домінанта творчості киянина Булгакова: адже до нього російська література якось обходила Київ стороною…
Так-от парадокс: ніякого Києва в «Турбіних» та «Білій гвардії» немає. Є лише Місто як місце дії. Причому Булгаков, відповідно до античної традиції, прирівнює своє рідне місто над Дніпром до Вічного міста на Тибрі. Отже, не Київ, але Місто, де Андріївський узвіз названо Олексіївським.
Розв’язати ці шаради і прагнув письменник.
Адресу Булгаков не тримав у таємниці: вона позначена у «Білій гвардії», де згадано будиночок №13 на Олексіївському узвозі, в якому пічка із саардамськими кахлями роками пестила «Оленку маленьку, Олексія старшого та немовля Миколку». За тією самою адресою в «Адресной и справочной книге г. Киева на 1914 г.» у будинку №13, але на Андріївському узвозі, на той час жили Булгакова Варвара Михайлівна, мати майбутнього письменника (див. с. 26), а також домовласник Листовничий Василь Павлович (с. 140).
Андріївський узвіз – це на честь апостола Андрія Первозваного, його легендарної проповіді на горах київських. Найстаріша з вулиць міста, з крутим булижником, з безліччю легенд про неї та крамниць, затишних театрів і музейчиків, де експонують місцеві художники свої творіння на потребу туристам звідусіль.
У центрі вулиці – стародавня будівля Замку Річарда Левине Серце – з усіма принадами готики – із нагромадженням арок і галерей, контрфорсів та порталів. Та понад усім шпиляста вежа, що майже врізалася в синь неба.
Звідки, за якою примхою долі занесло сюди цей релікт Середньовіччя?
Проте письменник уперто рушав у напрямку Андріївського узвозу, плекаючи романтичні мрії щодо знайомства з будинком Турбіних і його мешканцями.
Та марні були ці мрії…
У БУДИНКУ З КРЕМОВИМИ ШТОРАМИ
Письменника зустрічала вже літня дама-білявка, Кончаківська Інна Василівна, дочка колишнього домовласника (Василіси – за романом «Біла гвардія»).
Вона одразу стала в оборонну позицію, на обличчі – гіркота подиву:
«Як? Мишко Булгаков – знаменитий письменник? Цей нездара-венеролог – знаменитий російський письменник?»
Вочевидь, у лиху годину прийшов він сюди (свої враження від тієї зустрічі із дамою яскраво втілив у нарисі «Будинок Турбіних»). Незваний гість, як кажуть…
Так, не готовий він був, цей романтик, до такого перебігу подій. Та потім усвідомив звичайнісіньку істину: адже Булгаков – визначний письменник для багатьох мільйонів читачів, але не для цієї дами. Для неї він лише нездара-венеролог та ще й сусіда неприємний.
Однак змінила гнів на милість та провела незваних гостей по кімнатах родового гнізда Булгакових. На жаль, обстановка була зовсім не турбінська і не булгаківська. Кудись зникли «книжкова» та сокіл на рукавичці царя Олексія Михайловича, не було й Людовика XIV в райських кущах на березі шовкового озера і бронзових ламп під зеленим абажуром. Зате в їдальні, де герої п’єси «Дні Турбіних» (за екранізацією Володимира Басова) співали романс «Белой акации гроздья душистые…», улаштувалася газова плита, сумно позирали старанно вимиті саардамські кахлі пічки, на якій особисто розписувався «Дамский мужской и женский портной Абрам Пружинер. 1918 года, 30 января».
І це в будинку з пахощами хвої на Різдво, де весело потріскували парафінові свічки та співали епіталаму Гіменею. Де годинник із бронзовими пастушками кожні три години грав гавот, а на роялі лежали розкриті ноти «Фауста»…
Сумне видовище. Занепав духом і Віктор Некрасов.
«Так, кажете, став знаменитим?» – із недовірою спитала дама.
«Так...» – зітхнув Некрасов. Вона похитала головою: «Хто знав? Такий же нещасливий був...»
Про долю батька не згадувала. Василь Павлович Листовничий загинув як заручник у червоних наприкінці літа 1919-го, напередодні приходу білих…
ПОВЕРНЕННЯ БЛУДНОГО СИНА
«…Любий, любий Києве!.. Як нудьгую я за вулицям твоїми широкими, за твоїми каштанами, за жовтими цеглинами твоїх будинків... Як люблю я твої схили дніпровські... Я й тепер іноді гуляю Хрещатиком…»
Ці рядки – чи не найкраще у творчій спадщині Віктора Некрасова. За ними – ностальгія емігранта-киянина, його особисте сповідування у любові до рідного міста. Він знав, чого варте просте слово, напевно тому, що пройшов крізь горнило жахливих випробувань воєнних років та окопи Сталінграда.
На фронті він був сапером: ця ризикована праця потребує чимало мужності й відваги. Сапером лишався і в мирному житті, де бути мужнім іноді не легше, ніж на на фронті.
…А починалося все «з легкої руки» Микити Хрущова, який звинуватив письменника у «схилянні перед Заходом», тобто рабському плазуванні перед усім іноземним, буцімто висловленим Некрасовим у дорожніх нарисах «По обе стороны океана». Скандальної популярності письменник набув за правозахисний рух, у якому брав участь разом із академіком Сахаровим. А потім – протистояння з владою Брежнєва. У весь голос Віктор Некрасов протестував проти реанімації сталінізму наприкінці 60-х років. Тоді ж підписав лист (разом із Ліною Костенко, Іваном Дзюбою та іншими «шістдесятниками») проти гноблення української мови і культури. Мужня людина, він рішуче відстоював Бабин Яр від намагань місцевої влади влаштувати там (на місці масового розстрілу десятків тисяч людей) парк культури та відпочинку. Не забули йому цього…
А потім цькували на повну – в райкомах і обкомах, твори його не друкувалися, а з бібліотечних полиць вилучили все, що видано було раніше. Заборонили до показу фільм «Солдати», екранізований за повістю Некрасова «В окопах Сталінграда». А наостанок виключили з партії, зі Спілки письменників і Спілки кінематографістів.
Десятирічне цькування змусило непокірного письменника прийняти суворе для себе рішення. Останньою краплиною, що переповнила чашу його терпіння, став обшук на його квартирі в січні 1974-го, який тривав протягом майже двох діб – 42 години. У вересні того ж року Віктор Некрасов відбув у Париж, який став для нього другою батьківщиною.
Отже, на сьомому десятку років життя приходилося розпочинати спочатку.
«Усе життя я мріяв про Париж. А чому? Біс його знає, чому. Подобається мені це місто…», – визнав якось письменник.
В еміграції Віктор Некрасов набув друге творче дихання: багато працював, обї’здив ледь не пів світу, обіймав посаду заступника головного редактора журналу «Континент», постійно виступав на Радіо Свобода. Але й там не полишало його несамовите прагнення повернутися до рідного міста, «знайомого до сліз» – поблукати Хрещатиком, пройтися надвечір до Маріїнського парку, до зелених схилів Дніпра. Врешті-решт, завітати до Пасажу й поглянути на рідний дім, де мешкав останню чверть сторіччя до еміграції.
І нарешті – збулося… На фасаді будинку №15, у Пасажі, з’явився його бронзовий профіль, посмертно відновлений він у лавах Спілки письменників і Спілки кінематографістів, а в ювілейні дати згадують його ім’я у пресі. Однак ще й досі кияни, зокрема молодь, не знають книг Віктора Некрасова, виданих в еміграції.
Дійсно, немає пророка у власній країні…
В радянську літературу увійшов він в армійській гімнастерці та кирзачах відразу ж після війни. Повість капітана Некрасова «В окопах Сталінграда» видано більше 130 разів загальним накладом у кілька мільйонів примірників і перекладено сорока мовами світу.
Та не це головне. На думку критиків, із некрасівських «Окопів» вийшла, як із «Шинелі» Гоголя, мабуть, уся чесна воєнная проза...
Його шлях у літературу розпочинався у Києві довоєнного часу, коли Хрещатиком їздили ландо та весело дзенькали трамваї, а надвечір прогулювались поважні городяни у картатих піджачках і толстовках. Зберіглося й фото того часу, де він у богемній компанії, з другом юності Петром Марковичем (потім – музичним критиком, журналістом і членом Спілки композиторів СРСР). Некрасов навчався тоді на архітектурному факультеті Київського інженерно-будівельного інституту, а також у студії при Театрі російської драми. Війну зустрів актором провінційного театру, а письменником став на фронті.
Свій стиль, свою лінію в літературі шукав, прагнучи осягнути магію слова у копіткій щоденній праці та віднайти у ньому те істинне, що б допомогло йому передати складний душевний світ свого героя. За порадою Бориса Пастернака він працював «не зберігаючи архіву». А ще писав лише м’яким олівцем, користуючись гумкою, причому не за письмовим столом, а кладучи папірець на фанерку, яку тримав похило, наче мольберт. Може, тому й нині проза Віктора Некрасова звучить надзвичайно яскраво і чисто…
Земний шлях киян Михайла Булгакова та Віктора Некрасова завершився далеко від рідного міста. Майстер спочив навіки на московській землі: Новодівичий цвинтар зберігає його прах. Віктор Некрасов помер у Парижі, у вересні 1987-го. Захисникові Сталінграда надала притулок паризька земля – він похований на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа.
Так споріднив їх Андріївський узвіз, зокрема – саме той загадковий київський будиночок №13 з кремовими шторами (що так зворушували до сліз Ларіосика).
Володимир СКРИНЧЕНКО
