Міграція, мігранти та Олександр Македонський…
Мігрантська криза захльостнула Європу. Натовпи біженців з охоплених війнами регіонів Близького Сходу й Афганістану штурмують кордони країн ЄС, спричинивши там справжню гуманітарну катастрофу. Проте найважливіший урок історії полягає у тому, що Захід ще й досі не готовий прийняти небезпечний виклик з боку країн «третього світу», оцінити всі наслідки проблем міграції. Мабуть, їх розв'язання слід шукати в історичних анналах минулого, зокрема у наукових працях Льва Миколайовича Гумільова. Його парадоксальне вчення шокує завжди тих, хто не поділяє його точки зору на історію народів і цивілізацій. «Усі народи старіють. Усі! Без винятку! – стверджував він. – І римлян не стало, і еллінів. І не стане з часом французів, як не стало франків! І англійців не стане з часом, як не стало кельтів короля Артура!» Тим самим передрікав він занепад Європи. Останній лицар Срібного віку, син Анни Ахматової і Миколи Гумільова, він марно намагався розв'язати питання: звідки та незнана сила, який внутрішній імпульс спонукали Олександра Македонського до походу в Індію? Майже спонтанно, наче спалах блискавки, сяйнула у голові думка щодо мотивації походу великого македонця – пасіонарність! У ритмах Всесвіту відчував Гумільов подих історії, зміну епох та цивілізацій. Увесь драматизм історичних катаклізмів спромігся він донести до читача яскраво та захоплююче…
ВІДКРИТТЯ НА ТЮРЕМНИХ НАРАХ
Отже наріжним каменем, на який спирався Лев Гумільов у своїх багаторічних наукових розвідках, стало вчення про пасіонарні поштовхи, що народжуються у глибинах космопланетарних систем Всесвіту та час від часу вражають нашу стареньку планету. При цьому виникає новий стереотип поведінки людей, а з ними – нові їх спільноти – нові колективи (наукові і корпоративні), нові етноси і народи, виникає новий «кольор часу» – нова історична епоха і цивілізація. Сама ж ідея пасіонарності осяяла Льва Гумільова ще наприкінці 30-х, за ґратами слідчого ізолятору «Хрести», куди доставили його, підслідного студента з лісоповалу, на дорозслідування його «Справи». З часом прийшлося йому поринути у надра архівного пилу та глибини археологічних розвідок, щоб доторкнутися до таємниць Всесвіту й захопитися історією Великого степу, його стародавніх народів – тюркомовних хуннів, хазарів й монголів, осягнути закони їх етнічного розвитку (етногенезу), приділити увагу дослідженню серця Євразії – країн прикаспійського басейну, а також залучити до співпраці представників інших наук, далеких від історії – біохімії, астрофізики і генетики.
Видатні особистості завжди пасіонарні. Серед знаменитих пасіонаріїв усіх часів і народів – Олександр Македонський й Ганнібал, Тамерлан і Аттила, Жанна д'Арк та Наполеон. Та попереду всіх найзнаменитіший – Чингісхан, володар Всесвіту, як звали його за життя й після нього. Адже у межах імперії, яку створив великий чингізид, уся територія Росії – сучасної і давнішньої…
ПРАВО НА РЕАЛІЗАЦІЮ
Появі на світ Льва Гумільова передувала романтична історія кохання його батьків у Царському Селі, де зустрів гімназист Микола Гумільов свою «царськосільську музу» – юну киянку Анну Горенко, відому з часом у світі поезії як Анна Ахматова. У Києві й обвінчалися вони у травні 1910 року, в Миколаївській церкві Микільської слобідки (міського передмістя) – «…студент Санкт-Петербургского университета Николай Степанович Гумилев… с потомственной дворянкой Анной Андреевной Горенко…»
А 1 жовтня 1912-го з'явився на світ й сам Лев Миколайович. Проте сімейне життя його батьків не владналося – надто різними були вони за вдачею. Муза далеких мандрів спокушала Миколу Гумільова до заморських країн, а його норовливу дружину Анну зчарував Париж, Монпарнас і красень-художник Амедео Модільяні.
Отже, хлопчиську дісталися нечасті зустрічі з батьками та багаторічне спілкування із улюбленою бабусею Анною Іванівною Гумільовою у Слепньово, дворянському гнізді Гумільових у Тверській губернії. Там і зустрів він рік 1917-й, за яким пронеслися понад країною події епохальні: спалахнула революція, а за нею й кривава громадянська війна.
Соціальні негаразди, між тим, довершили й сімейні: у серпні 1918-го офіційно розлучилися батькі Льва Гумільова. А три роки по тому, у серпні 1921-го розстріляли й батька хлопчика – Миколу Гумільова, звинуваченого в антирадянській змові (справа була сфальсифікована). Відтоді батько став для Льва живою легендою…
Страшенний удар долі обтяжувався ще й безжалісними законами, за якими будувалося життя у радянській Росії. Усвідомив він і свою «соціальну приреченість», адже у сина розстріляного класового ворога дуже мало шансів на гідну реалізацію своїх талантів. Однак Лев твердо вирішив стати істориком. Чомусь приваблював його Таджикистан, де прожив він 11 місяців поспіль, ретельно вивчаючи таджицьку мову. У майбутньому це знадобиться йому. Про той час згадував він на схилі віку у своєму інтерв'ю газеті «Советская Татария»: «…я там був 1932 року, ходив босоніж, у білому халаті й чалмі, розмовляв на поганій таджицькій мові, яку водночас і вивчав…»
Восени 1934-го у житті Льва Гумільова відбулася надзвичайна подія, яку очікував він протягом декількох років – його, сина розстріляного класового ворога, прийняли нарешті на історичний факультет Ленінградського університету. Проте радість виявилася передчасною. 1 грудня 1934-го був убитий керівник ленінградської партійної організації Сергій Миронович Кіров. На країну й місто обрушилася така хвиля репресій, яких ще не знала історія. Фатально вразила вона життя й долю Льва Гумільова.
В'ЯЗЕНЬ ГУЛАГУ
Якби не вбили Кірова… Тоді б життя Льва Гумільова минало би за іншим сюжетом. Проте у таборах ГУЛАГу утримувалися мільйони в'язнів. Одним з таких в'язнів став Лев Гумільов. Восени 1939-го його відправили на Таймир, у Норільськ, відбувати у гірничих штольнях п'ять років, які присудила йому Особлива нарада після слідства.
Красу Півночі живописав він як справжній поет: «Місяць, зірки й різнокольорні спалахи північного сяйва нагадують людині, що вона не самотня у світі та може прийти туди, де є яскраве світло й гаряча піч – найдорожче для вигнанця у Заполяр'ї».
У Норільську, серед концтабірних інтелігентів, співрозмовників Льва Гумільова, можно було почути про Декарта й Канта, Ніцше та Шопенгауера, Джеймса і Дьюї. Там він спілкувався із видатним ученим-астрофізиком Миколою Козиревим, який захоплююче розповідав своєму товаришеві про унікальні властивості часу, зокрема плин часу в минуле.
П'ятирічний термін ув'язнення Гумільова закінчився у березні 1943 року. Йшла війна, небувала в історії людства – Друга світова. І тоді Лев відважився на відчайдушний вчинок: став умовляти місцевого військового комісара відправити його добровольцем на фронт. Війну завершував рядовим у зенітно-артилерійському полку, про що й свідчили у нього шрами на обличчі та медалі – «За взяття Берліна» і «За перемогу над Німеччиною».
Участь у війні та бойові нагороди надавали Леву Гумільову, як колишньому зекові, деякі пільги та певну суспільну реабілітацію. Демобілізований у 1945-му та відновлений в Ленінградському університеті, Гумільов складає екстерном іспити за останні курси й захищає диплом. А потім – аспірантура Ленінградського відділення Інституту сходознавства АН СРСР та захист кандидатської дисертації. Шалений ритм тих повоєнних років диктувало, певно, передчуття драматичного перебігу подальших подій його життя…
І буря вибухнула – у серпні 1946-го – з постановою ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звєзда» і «Ленінград», в якій містилася розгнуздана критика творчості Анни Ахматової та Михайла Зощенка. Як наслідок – поетесу виключили зі Спілки письменників і заборонили друкуватися. Автоматично обернулося це й проти її сина: Льва Гумільова заарештували за сфальсифікованим звинуваченням в антирадянській діяльності.
З Лефортівської тюрми, з Москви шлях колишнього фронтовика йшов у напрямку виправно-трудових таборів Казахстану й Західного Сибіру, де мав відбувати свій 10-річний термін ув'язнення. Але й там він невпинно працював над монографіями, присвяченими історії Євразійського степу і його древніх народів – «Хунну» і «Древні тюрки». Наукова творчість лишалася єдиною його розрадою в тюремно-табірній пітьмі.
Анна Ахматова чимало зробила заради сина; зверталася з листом до Сталіна, сподіваючись на чудо. Зверталася й до письменників і вчених. Особисте співчуття до Льва Гумільова виявили Михайло Шолохов та Ілля Еренбург. Проте ситуація змінилася лише після ХХ з'їзду КПРС, на якому Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи та його наслідки». І ось нарешті, у травні 1956-го, Лев Гумільов отримав жадану волю – довідку про реабілітацію. Розпочиналася інша смуга в його житті…
ЕПОХА ЗМІН
Він повернувся у Ленінград, таке неласкаве, а все ж улюблене місто своєї юності. Після влаштування на роботу він отримав крихітну кімнатку (12 кв. м): вперше у житті у нього з'явилося власне житло, яке перетворив він з часом у справжню лабораторію творчої думки. Саме тут судилося йому завершити усі наукові праці, які розпочав ще у зоні: видати дві вже підготовлені до друку книги – «Хунну», а на основі іншої – «Древні тюрки» – підготувати до захисту докторську дисертацію.
Після успішного захисту дисертації Гумільова запросили до Інституту географії при Ленінградському університеті. Його лекції завжди викликали захват аудиторії: викладав він у блискучому стилі, у якому поєднувалися надзвичайна наукова ерудиція поряд із популярністю подання матеріалу. Лев Гумільов незмінно перемагав численних своїх опонентів, а писав він набагато швидше й цікавіше за них – його книги зміталися з полиць магазинів. «…Він був майстер словесної наукової дуелі, – згадував про Гумільова Андрій Зелінський (син видатного вченого-хіміка Миколи Зелінського). – Бути науковим опонентом Льва Миколайовича було досить безперспективно…»
Популярність вченого і його теорії етногенезу, постійний ажіотаж
навколо його книг викликали недобрі почуття його колег. Не пробачали Гумільову оригінальності його наукових ідей. Не гребували академіки й потаємними методами боротьби: з 1980 року заборонили публікацію наукових праць вченого, розпочалася ганебна антигумільовська кампанія у пресі. Втім Лев Гумільов й раніше не мав особливих ілюзій щодо своїх наукових колег. Він розумів, що гнобили вони його зовсім не заради любові до істини…
ЗАНЕПАД ЄВРОПИ?
Лев Гумільов помирав разом зі своєю країною. 1990 року його вразив інсульт; він дуже подався, погано працювала рука. Щось містичне було у тому, що його інсульт збігся з розпадом СРСР. Проте його як і раніше непокоїла доля Росії і народів, що населяли її. В останніх своїх інтерв'ю він наголошував на мотиві євразійства – природності переплетіння європейської та східних культур. Влітку 1992-го вченого не стало. Згодом на фасаді петербурзького будинку, де міститься меморіальний музей-квартира Льва Гумільова, з'явилася пам'ятна дошка із символічним надписом: «Видатному вченому-тюркологу від Республіки Татарстан», а в Нур-Султані, столиці Казахстану, ім'ям Гумільова названо Євразійський національний університет.
Завершується життя багатьох європейських народів. І це шокує численних опонентів вченого. При тому, що про занепад Європи уперше заговорили ще півтора століття тому. Про це й свідчать праці Миколи Данилевського, Освальда Шпенглера та Арнольда Тойнбі, присвячені історії європейської цивілізації.
«Усі народи старіють. Усі! Без винятку!» – стверджував Лев Миколайович Гумільов. І понині, у ІІІ тисячолітті актуальні його наукові ідеї: вони генерують творчу думку вчених про долю народів, людства та цивілізацій.
Володимир СКРИНЧЕНКО
