Історія і культура рідного краю
Скажіть, хто не любить мандри? Особливо приємно й корисно пізнати історію, культуру й людей рідного краю. Мені пощастило одного вихідного дня разом з однокурсником, відомим тележурналістом Миколою Канішевським, власне, він був організатором й ініціатором поїздки, та Черкаським земляцтвом «Шевченків край» відвідати Тальнівщину, що на Черкащині.
День був насиченим. Було що подивитися й чому подивуватися.
Зупинка перша. Легедзине. Пам’ятник собакам.
Обіч дороги, на околиці села стоїть цей унікальний пам’ятник 150 прикордонним псам, які «порвали» полк фашистів в рукопашному бою. Ця єдина за всю історію світових воєн і конфліктів битва людей і собак сталася в самому центрі України багато років тому, а все було так...
Біля села Легедзине батальйон, прикриваючи відхід штабних частин командування Уманського армійського угруповання, 30 липня прийняв свій останній бій...
Сили були надто нерівними: проти півтисячі прикордонників полк фашистів. І в критичний момент, коли німці пішли в чергову атаку, майор Лопатін дав наказ послати в рукопашний бій з фашистами прикордонників і службових собак. Це був останній резерв.
Видовище було страшне: 150 прикордонних псів (в тому числі і з Львівської прикордонної школи службового собаківництва) навчених, напівголодних вівчарок, проти німців, що поливають їх автоматним вогнем. Вівчарки впивалися фашистам в горлянки навіть в передсмертних судорогах. Ворог, покусаний в прямому сенсі і порубаний багнетами, відступив, але на підмогу підійшли танки. Покусані німецькі піхотинці, з рваними ранами, з криками жаху, зістрибували на броню танків і розстрілювали бідних псів. У цьому бою загинули всі 500 прикордонників, жоден з них не здався в полон. А вцілілі собаки, за словами очевидців — жителів села Легедзине, до кінця залишилися відданими своїм провідникам. Кожна з уцілілих в тій м’ясорубці, вляглася біля свого господаря і нікого не підпускала до нього. Німецькі звірі, пристрілювали кожну вівчарку, а ті, яких не підстрелили німці, відмовлялися від їжі і померли від голоду... Навіть сільським собакам дісталося — німці розстрілювали великих собак селян, навіть тих, які були на прив’язі. Лише одна вівчарка змогла доповзти до хати і впала біля дверей.
В 1955-му році жителі Легедзиного змогли зібрати останки майже всіх 500 прикордонників і перенести їх до сільської школи, біля якої і знаходиться братська могила. А на околиці села, там, де проходив єдиний у світі рукопашний бій людей і собак з фашистами, 9 травня 2003 року на добровільні пожертвування був встановлений єдиний у світі пам’ятник людині з рушницею і його вірному товаришеві — собаці. Такого пам’ятника більше немає ніде.
Багато цікавих фактів про події минулих літ розповів нам Олексій Неділько, очільник Громадської організації ветеранів Афганістану Тальнівщини.
Зупинка друга. Державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура».
В усіх поїздках приємно вражають люди й небайдужість.
«Бути щасливим — пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з ним у злагоді з загальною потребою», — так писав великий мудрець Григорій Сковорода. Така собі виходить триєдина задача для особистості, що прагне істинного — не примарного — щастя. Небагатьом людям вдається «приміряти» цю задачу на своє життя. А от Владислав Чабанюк, директор державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура», здається, один з них.
Трипільська культура, що була розповсюджена на території України в VI—III тис. до н. е., овіяна загадками. Вчені досі точно не можуть сказати, звідки вона взялася і куди поділася. Дуже багато таємниць трипільці взяли з собою в небуття. І тепер археологи намагаються з’ясувати цей феномен.
Вона стала апогеєм розвитку людства періоду енеоліту. Це була справжня культура, яка випередила свій час. Трипільці за своєю діяльністю були землеробами і справжніми майстрами з обробки землі. Також вони мали високо розвинуту систему містобудування. Їх містоустрій досі дивує археологів усього світу.
— Більша частина трипільських поселень зосередилася на території сучасної України, а її основним осередком стала Черкаська область, — розповідає Владислав Чабанюк. — Тут розташовуються 11 поселень, iз яких найбільші — це «Тальянки», «Доброводи», «Чичиркозівка» та «Майданицьке». Усі ці об’єкти перебувають під опікою Державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура», що розташований у селищі Легедзине.
Цей музей-заповідник унікальний. У його фондах зберігаються автентичні пам’ятки, яким понад 5 тисяч років. На базі заповідника функціонує археологічна експедиція.
Музей розташований у мальовничому куточку Центральної України, серед зелених пагорбів і круч Черкащини, де колись народився та жив Великий Кобзар. У фондах музею зберігається одна з найбільших в Україні колекцій кераміки.
Зупинка третя. Мисливський палац графа Шувалова — окраса Черкащини.
Це ще одна перлинка Тального. Чарівний замок, оточений віковічними дубами, яким під 300 літ і соснами… Він міг би стати туристичною принадою області та осередком поціновувачів культури й історії. Однак, вистоявши Червону революцію і Другу світову війну, замок найбільше потерпає у відносно стабільні часи Незалежності — потерпає від людської халатності та безгосподарності.
Але як цікаво, години дві, нам розповідав про пам’ятку Костянтин, який називає себе екскурсоводом, а насправді працює… сторожем. Дуже комунікабельний і зацікавлений історією. Сюди ще заходять мандрівники…
Замок має 78 кімнат, 116 вікон і 8 вхідних дверей. Сьогодні це облуплені стіни, холодна підлога й оббиті кахлі, серед яких ванну приймала ще графська родина…
Шкода, що затишок тут змивають дощі, господарює холодний вітер, а надбання історії не здатні зберегти люди…
Зупинка четверта. Село Криві Коліна.
Дорога від Тального до Кривих Колін рівненька, мов скло. Велика річка Гірський Тікич в’ється через усе село, вигинаючи круті «коліна», від яких і походить назва села. З усіх кутків села видно золочені бані місцевого храму Воскресіння Христового Київського патріархату. На території церкви, встановили й пам’ятний знак Десяти заповідей Божих.
В центрі села — пам’ятник Тарасові Шевченку. Поряд Будинок культури і загальноосвітня школа. Директорка школи Людмила Мудра запрошує до школи — показує класи… Деякі столичні школи «відстають»… Людмила Миколаївна проводить коротку екскурсію у шкільному етнографічному музеї, з любов’ю розповідає про школу, яка працює під девізом «Школа національного відродження».
Знайомимося з місцевим меценатом, Людиною, яка не просто народилася в цьому селі, а й після багатьох років праці в Росії, повернулася в рідне село — відтворила й відтворює його, вкладаючи душу і кошти. Ім’я його Володимир Мовчан. В дарунок отримую трикілограмову (!!!) книгу про 250-річну історію села і… відчуваю, що Добро важить більше. Це завдячуючи йому встановлено стелу пам’яті жертв більшовицького Голодомору поіменно. В 2006 році побудована Церква Воскресіння Христового УПЦ КП. Усі куполи та ікони вкриті сусальним золотом, вхід прикрашають барельєфи святих Володимира й Ольги. Храм має 11 дзвонів. У церкві знаходиться частка мощів святої Великомучениці Варвари. У 2007 році у місті Тальне зведено храм Первоапостольних Петра і Павла УПЦ КП. Ця святиня займає перше місце в рейтингу найкрасивіших храмів Черкащини. Висота дзвіниці — 37 м. Вага найбільшого дзвону — 1980 кг. Всередині встановлено п’ятиярусний іконостас, виготовлений у стилі українського бароко. Храми були освячені Святійшим Патріархом Київським і всієї Русі-України Філаретом. Не оминув увагою шанований благодійник і освітньо-культурне майбутнє підростаючого покоління: у 2008 році відремонтував сільську школу, добудував дитячий садочок, будинок культури. У 2009 році встановлено ошатний пам’ятник Тарасові Шевченку…
Володимир Мовчан організовує народні свята: «Різдвяні вечорниці», «Івана Купала», «День села», допомагає в проведенні Всеукраїнського пісенного конкурсу «Мамо рідна — ти моя молитва».
Побільше б нам таких людей, як Володимир Мовчан.
Коштом мецената видали трикілограмову книгу про 250-річну історію рідного села «Криві Коліна: долі людські», яка стала продовженням книги «Криві Коліна крізь терни і роки». Чогось подібного в Україні ще ніхто не створював. Кожен прагне залишити по собі слід, та не кожному це вдається.
…Мандри Тальнівщиною закінчувалися надвечір’ям. Подорожні згадували смачні гостини, особливо вареники з картоплею, капустою, сиром, вишнями, якими нас пригощали на землі тальнівській. В салоні автобуса пахло свіжоспеченим хлібом, а за вікном супроводжувала яскрава райдуга. І все ж, як кажуть, краще поїхати й один раз побачити.
Людмила Чечель, фото авторки
