Діагноз професора Рейна

11/01/2023 - 0 Comments

«…зневажай смерть! Адже ніщо так не завдає душі жалю, як острах смерті» (Сенека)

«Щоранку, …я сприймаю наступний день, як останній у житті, …подумки позираючи вічність. А надвечір, …маю бути вдячним Богу за цей дарований мені день у житті». Ось так, щодня, щороку йшов на двобій із долею Петро Аркадійович Столипін. Він усвідомлював, що приречений: тривалий час полювали на нього біси революційного терору. Більше сторіччя минуло від загибелі Столипіна: вбивча куля вразила його у Київському оперному театрі. Чимало спогадів лишилося про ту трагічну подію; проте лише професор Георгій Єрмолайович Рейн спромігся належним чином оцінити ії наслідки в історичному контексті й дійти гідного висновку: «… якби не було злочину 1 вересня, не було б, напевно, й світової війни, не було б і революції … отже, вбивство Столипіна набуло не тільки всеросійського, але й світового значення».

ПОЛЮВАННЯ НА ПРЕМ'ЄРА

На святкування з нагоди піввікового ювілею відміни кріпосного права й відкриття пам'ятника царю-визволителю Олександру II збиралися у Київ «августійші особи» – Микола II з царицею Олександрою Федорівною, придворні чини і уся еліта імператорської Росії.

Столипін прибув раніше інших – 27 серпня 1911-го (за старим стилем).

Перед від'їздом явився йому уві сні університетський товариш Траугот, з яким підтримував дружні стосунки, й сказав: «Я помер. Прошу тебе подбати про мою родину».

Телеграма із сумною звісткою надійшла наступного дня.

Їхати у Київ розхотілося: непокоїли нудьга на серці й тяжкі передчуття.

Йому було що згадати. Шлях до вершин влади розпочинався у роки першої російської революції, коли революційний хаос та заграви селянських пожеж охопили всю країну. Палали садиби й фільварки, дворянські гнізда. Імперія стала під приціл терору…

Вже у Саратівській губернії Столипін звернув на себе увагу Миколи ІІ не тільки як енергійний губернатор, рішуча та відважна людина (що визнавали й діячі терору). Потомственний аристократ та свідомий монархіст, він ясно усвідомлював, яке значення має для багатонаціональної країни одвічний «обруч» монархії.

У квітні 1906 року – нове призначення. Столипін – міністр внутрішніх справ, а ще три місяці по тому очолює уряд Російської імперії. Призначення його прем'єром стало визначною політичною подією, вагомість якого навряд чи оцінили цар й Державна Дума.

Проте оцінили у революційних колах істинне значення Столипіна для держави: розпочалося тривале полювання на прем'єра.

Про це й свідчить історія чергового замаху на Столипіна – на Аптекарському острові, де була розташована резиденція прем'єра. На цей раз, крім охорони, серйозно постраждали його малолітні діти – Аркадій та Наталя (на неї чекала операція – ампутація обох ніг).

«Не залякаєте!» – така була відповідь прем'єра.

Він розумів, що репресій тут замало, щоб заспокоїти країну. Тому й запропонував Миколі ІІ й Державній Думі цілу програму ліберальних реформ, головне місце якої посідала аграрна реформа. На той час російське сільське господарство перебувало у стані стагнації. Вітчизняні сільгоспвиробники не витримували конкуренції із заокеанськими, які з успіхом використовували технічні досягнення – машинну обробку ґрунту, елеватори, стрічкові конвеєри та інші. Вихід був у руйнації сільської общини, яка гальмувала розвиток сільського господарства та економіки загалом. За пропозицією Столипіна селянам надавалося право вільно виходити із общини разом із землею, продавати й купувати її. Реформа стимулювала ініціативних виробників (тобто «міцних хозяїв» – в СРСР їх називали куркулями). Бажаючим організований був переїзд до Сибіру, де їм надавали великі ґрунти (скористалися цим 3 мільйони родин, серед них чимало українців).

Його погляд сягав за горизонт. За думкою Столипіна, саме цей соціальний прошарок мав відіграти роль середнього класу в суспільстві, стати його опорою та важливою складовою розвитку держави, як це відбулося у Німеччині за часів Бісмарка.

За короткий час у державі чимало змінилося – розпочалася європеїзація. Столипінська аграрна реформа поступово виводила економіку відсталої країни на провідні місця у Європі. Поряд із економічним піднесенням йшла зміна у суспільному настрої. За свідоцтвом преси, 1906 року «середній клас» надавав перевагу реформам Столипіна.

Ось так роки революційної смути протверезили суспільство…

Проте у взаєминах царя й Реформатора позначилася тріщина, яка все поширювалася у міру стабілізації політичного стану Росії. Реалії часу вже не влаштовували царя. До того ж придворні інтригани спритно розпалювали ревнощі Миколи ІІ до популярності Столипіна, підсовуючи численні статті про нього і його світлини в російських та європейських газетах. За свідоцтвом М. Ч. Зайончковського, цар останнім часом майже ненавидів свого прем'єра «за його непоступливий характер, а головне, за те, що Столипін начебто затьмарював його». Мабуть, підсвідомо цар відчував вольову та інтелектуальну перевагу прем'єра над собою.

Довершив справу й Распутін. Маючи безмежний вплив на царське подружжя на той час він почав «розгнуздуватися» (шпальта російських та європейських газет рясніли свідченнями про його бридкі походження із дамами вищого світу). Ще на початку 1911-го Столипін викликав до себе Распутіна та приказав йому негайно збиратися геть з Петербурга та повернутися у рідне село. Але боротьба Столипіна із царським улюбленцем мала сумний результат: вона неухильно сприяла політичному падінню самого прем'єра.

Йшло останнє літо життя Столипіна…

ПОСТРІЛ У ТЕАТРІ

З прибуттям царя у Київ розпочалося святкування. На елітарну публіку чекали головні святині «матері міст руських» - Софійський собор, Свято-Михайлівський монастир й Київо-Печерська лавра. За програмою святкування, мало ще відбутися відкриття Педагогічного музею імені цесаревича Олексія (тепер – Будинок вчителя, вулиця Володимирська, 57) та пам'ятника Олександрові II, розташованому неподалік від Купецького зібрання (нині – Філармонія) та входу у Царський сад.

За безпеку святкування відповідали полковник О. І. Спиридович, статський радник М. М. Веригін і підполковник М. М. Кулябко (начальник місцевого охоронного відділення) на чолі з генералом П. Г. Курловим (заступником міністра внутрішніх справ) та підпорядковані генерал-ад'ютантові В. О. Дедюліну.

До парадного спекталю – «Казку про царя Салтана» М. А. Римського-Корсакова – Київська опера (третя за рейтингом після Москви й Петербурга на той час) не пошкодувала залучити найкращі творчі сили. Серед них – бас О. І. Улуханов (Скоморох), тенор Ф. Г. Орешкевич (Царевич Гвідон), а задля виконання партії Мілітриси запросили з Одеси сопрано К. Д. Воронець-Монтвід. Спектакль йшов чудово: відчувалося надзвичайне піднесення артистів.

Проте Столипін байдуже поглядав на сцену: опера не захоплювала його.

Чимало лишилося спогадів про події того вечора. Як завжди, у кадрі цар із доньками Тетяною та Ольгою, спадкоємець болгарського престолу Борис, великі князі Андрій Володимирович й Сергій Михайлович у ложі генерал-губернатора, Столипін у білому кителі та молодий чоловік (Дмитро Богров) у чорному із чорним браунінгом, фатальні постріли в прем’єра та звірячий самосуд над злочинцем у театральному залі.

Проте за кадром лишилося чимало цікавого. Зокрема поява на спектаклі Григорія Распутіна. У Київ його привезла А.О. Вирубова, фрейліна й найближча подруга Олександри Федорівни. Перед спектаклем він улаштував власне шоу, демонстриручи свою спроможність прорікати. Коли побачив Столипіна на Олександрівській вулиці (нині - Грушевського) він раптом затрусився й заволав: «Смерть за ним йде, за Петром…»

Вночі на 1 вересня Распутін не спав, усе скиглив: «Ой, лихо буде…»

З Богровим опікувався Кулябко, який й надав йому театральный квиток за №406 у 18-му ряду партеру та зброю. Злочин було скоєно на очах 95 агентів охорони, присутніх у залі. Злочинець вчасно скористався моментом відсутності охоронця біля прем'єр-міністра.

Той час, як публіка співала гімн «Боже, царя храни», професори Г. Є. Рейн та М. О. Оболонський перев'язували Столипіну рану. Далі в кареті «швидкої допомоги» прем'єра доставили до хірургічної клініки І. С. Маковського на Малій Володимирській вулиці (нині – Олеся Гончара). Він був притомним, тому й остаточно усвідомлював – скінчено справу.

ВІДЛУННЯ ПОСТРІЛУ

Постріл у театрі пролунав понад усю Росію, мав гучний європейський та світовий резонанс. Безперервно працював телеграф: до Києва щоденно надходило чимало телеграм з усіх куточків Земної кулі. Газети розхоплювалися у мить. На вокзалі колотнеча; очікування погромів спонукало багатьох мешканців утікати з міста.

Тим часом злочинця допитували у в'язниці «Косий капонір». З'ясувалося, що він асимільований єврей, заможня людина (син домовласника), навчався у Київському університеті, а потім – у Мюнхені. Його доля звичайна для молодої людини епохи Срібного віку. Зневірення у цінностях життя, духовна порожнеча кидали його у вир авантюр – від революційних терактів до співпраці з царською охранкою. У Столипіна стріляв цілковито з ідейних мотивів. Богрова стратили 12 вересня у Лисогірському форту.

Швидке засудження й страта Дмитра Богрова наводили на роздуми…

Між тим, у лікарні йшла боротьба за життя прем'єра. Хрест св. Володимира, врятувавши Столипіна від негайної смерті, лише відтягнув трагедію, оскільки куля, розплющена при зіткненні з орденом, увійшла у печінку як розривна та розшматувала її. Марні були зусилля авторитетних медиків врятувати його життя. Не допомогла й церковна відправа у Володимирському соборі.

5 вересня Столипіна не стало. В історії країни розпочалася нова доба…

9 вересня Київ прощався з Реформатором. Столипін заповідав поховати себе там, де загине. Отже – у Києві. Цар запропонував поховати прем'єра у Києво-Печерській лаврі біля Трапезної церкви, поряд з могилами Іскри та Кочубея.

Міська Дума обрала Столипіна посмертно Почесним громадянином Києва. Тоді ж було вирішено спорудити пам'ятник Реформатору. Цар підтримав цю пропозицію.

ХТО ВИНЕН?

…Таємниця Богрова ще й досі не розкрита. Її використовувала й революційна пропаганда у своїх політичних інтересах. Проте існувала зовсім інша версія. Київський генерал-губернатор Ф. Ф. Трепов стверджував, що у день замаху на прем'єра Богров обідав у ресторані «Метрополь» з «відомим ворогом монархії Левом Троцьким-Бронштейном».

Богров – лише виконавець замовлення, фігура випадкова в історичному плані. Однак сліди злочину вели значно вище. Проти голови уряду інтригували найбільш впливові особи імперії на чолі з Олександрою Федорівною. Зрозуміла й роль Распутіна в усуненні прем'єра, його надзвичайний вплив на царське подружжя, зокрема на царицю. Життя її сина, хворого на гемофілію, підтримувалося заговорами «старця». Тому й зненавиділа Столипіна настільки, що відмовилася помолитися біля труни померлого.

Распутін мав проректи смерть Столипіна. Ось чому Вирубова привезла його у Київ. Своїм пророцтвом він попередив Миколу ІІ та Олександру Федорівну про майбутні події.

І тепер вони знали це, вони чекали...

Іdea-fix цариці щодо фізичного усунення прем'єра, підтримана пророцтвом «старця», мала поступово заволодіти підсвідомістю деяких осіб охранки, передусім генерала Курлова. Причетність його до вбивства Столипіна здавалася цілком вірогідною. Чутки про це поширювалися у Думі (М. В. Родзянко, О. І. Гучков); на це натякали й у вищому світі. Не мав сумнівів О. Б. Нейдгарт, шурин Столипіна, що прем'єра «вбила охоронна куля». У бесіді з зятем Столипіна головний воєнний прокурор наполягав на тому, що саме Курлов «спровокував вбивство». Казали й про компромат, який начебто зібрав прем'єр на Курлова у зв'язку з його фінансовими махінаціями. До того ж невдоволення Столипіним, яке накопичувалися у придворних колах, уособлював Дедюлін, двірцевий комендант, «особа, наближена до імператора». Отже, збіг обставин чи змова впливових осіб?

Врешті-решт, 11 грудня 1912 року обер-прокурор Сенату П. А. Кемпе таким чином сформулював обвинувальний висновок щодо Курлова і Ко: «Слід вважати виявленою бездіяльність влади, що мала особливо тяжкі наслідки».

Однак усі лишилися непокарані! Вже рік по тому, у зв'язку із зціленням цесаревича, цар припинив обвинувальну справу проти Курлова і його спільників.

ДІАГНОЗ ПРОФЕСОРА РЕЙНА

Пам'ятник відкрили через 2 роки – 6 вересня 1913-го, навпроти Київської Міської Думи (тепер там підземний перехід до Майдану Незалежності). Скульптор Етторе Ксіменес добре подбав про бронзового Реформатора, спорядивши його усіма атрибутами вічності – фігурами витязя й жінки, яка символізує Росію, афоризмами прем'єра на гранях постаменту.

Проте пам'ятник стояв недовго. Розпочалася Перша світова війна, а потім – революція, більшовики і знов війна, на цей раз – громадянська.

Революційний натовп помстився Столипіну, вчинивши глум над пам'ятником. Бронзовий Реформатор спочатку полишив Хрещатик, а потім разом з іншими монументами опинився у ливарному цеху заводу «Арсенал», де й скінчив свій скорбний шлях.

Ще сумнішою виявилася доля могили Столипіна, яка зберігалася майже по 60-ті роки, коли під час «хрущовської відлиги» та антирелігійної кампанії її зрівняли з землею (хрест все ж таки зберігся). Згодом, у «горбачовську перебудову», 1989 року могилу відновили.

Распутіна також усунули – у грудні 1916-го, за 2 місяці до Лютневої революції. Сталося це наче у романах за часів Чезаре Борджіа – у підвалі Юсупівського палацу, за допомогою вина й отрути в тістечках, з пострілами та кров'ю... Остання спроба врятувати царську монархію, але за візантійським рецептом (не європейським!).

Професор Рейн на 30 років пережив свого пацієнта та помер в еміграції. Там він видав свої спогади (див. Рейн Г. «Из пережитого: 1907-1918». Т. 1-2. Берлин: Парабола, 1935), де спромігся дійти гідного висновку в історичному контексті: «… якби не було злочину 1 вересня, не було б, напевно, й світової війни, не було б і революції … отже, вбивство Столипіна набуло не тільки всеросійського, але й світового значення».