Пам’яті художника Бориса Маркова
…Серед українських митців образотворчого мистецтва творчість художника Миколи Глущенка посідає особливе місце. Про цю легендарну людину почув я від свого товариша художника Бориса Маркова, з яким навчався в Київському політехнічному інституті. Ще у 60-ті роки Борис разом із батьком відвідав творчу майстерню художника Глущенка, яка була на той час у центрі Хрещатика, на 13-му поверсі будинку №25, позначеного кінотеатром «Дружба». Та головним дивом цих відвідин був альбом акварелей Адольфа Гітлера, який подарував фюрер ІІІ рейху нашому художникові напередодні Другої світової. «Якби Гітлер не зайнявся політикою, – зітхав Микола Петрович, – світ мав би прекрасного архітектора і художника». Глущенко вважав подарунок дуже цінним і зберігав його все життя. Однак після смерті митця альбом зник. Лише не згадав мій друг Борис про те, що Глущенко встигав поєднувати свої мистецькі справи з діяльністю розвідника. Саме про це йдеться у моєму матеріалі…
КОЛИ НЕ ЗБУВАЮТЬСЯ МРІЇ …
Адольф Гітлер погано навчався в школі, проте мало не єдиним предметом, який йому подобався, був живопис. Гітлер мріяв стати великим художником, але його батько наполягав на тому, щоб Адольф працював на державній службі. Через це між батьком та сином часто виникали бурхливі сцени. У ті драматичні моменти Адольф з таким запалом відстоював свою мрію, що у нього з рота кишіла піна.
Незабаром батько Адольфа Алоїс Гітлер помер і хлопець досягнув свого – спробував вступити до Віденської академії мистецтв. Він був дуже високої думки про власні творіння, проте з тріском провалив вступні екзамени. Але щоб не розчаровувати свою смертельно хвору матір, Гітлер сказав їй, що його роботи до нестями полонили приймальну комісію. А потім, щоб мати не запідозрила, що син її обманув, вештався цілими днями вулицями Відня, розглядаючи місцеву архітектуру, і малював чорнові варіанти майбутніх картин.
Наступного року Адольф Гітлер вирішив не залишати почате і спробував знову вступити до художньої академії. Цього разу він ретельніше готувався до вступних іспитів. Проте це не дало йому очікуваного результату, і майбутнього фюрера Німеччини знову спіткала невдача. З того моменту Гітлер почав «дегустувати» нові паби, проводив час із безпритульними за пляшкою міцного напою і глибоко страждав. Адольф намагався розпочати бізнес за допомогою продажу картин, але отримував від цього крихітні гроші.
Лише після знайомства із Рейнгольдом Ганишем картини невизнаного художника знайшли свою аудиторію і навіть шанувальників. Згодом Гітлер переїхав до Мюнхена в статусі успішного маестро пензля. Німці полюбили молодого художника і купували не лише його пейзажі, а й заспокійливі натюрморти. З того часу Гітлер теж полюбив німців.
Мюнхенський період закінчився для Адольфа несподівано: почалася Перша світова війна. Але навіть і тоді він мав із собою фарби та пензлі і займався улюбленою справою на війні. Протягом усього життя Гітлер написав близько 3000 картин. Найдорожчу з них продали на аукціоні за десять з половиною тисяч фунтів стерлінгів.
Перша світова війна змінила долю Адольфа. З Західного фронту повернувся хоробрий солдат, про що свідчили численні нагороди Адольфа Гітлера – Залізні хрести першого, другого й третього ступенів. А ще були рани та ураження і отруєння газом.
Отже, на фронті пізнав він усі прикрощі війни на власному досвіді.
Про це він згадував на сторінках свого політичного маніфесту Mein Kampf…
А згодом захопився політикою, прагнучи знайти там своє покликання. Однак зайнявшись політикою – помер як художник.
У 20-ті роки Адольфа Гітлера та нацистів щиро привітав викладач живопису Артур фон Кампф, у студії якого в Берліні деякий час працював Микола Глущенко. Це й стало підґрунтям майбутніх дружніх стосунків українського художника з фюрером ІІІ рейху.
ПОГЛЯНЕМО У МИНУЛЕ
Предки Миколи Глущенка займалися іконописним живописом. Може, звідти й отримав Микола той генетичний потяг до живопису, що спонукав його йти цим шляхом у житті і не зупинятися перед завадами.
У Берліні він опинився у другій половині 1919 року. За плечима цього 18-річного юнака було комерційне училище в місті Юзівка (тепер – Донецьк), де мешкала його мати з його братом Володимиром і сестрою Ларисою, служба у денікінській армії генерала Бредова і участь у боях проти Червоної армії, вдала втеча з польського концтабору Стшалково (Strzałkowo) для інтернованих та прибуття у столицю Німеччини.
Навколо Глущенка вирувало чимало таємниць. І головна з них – як він добирався до Берліна. Гідно подиву, що цей юнак зміг подолати чималеньку відстань між Стшалково і Берліном – більше 340 кілометрів – без документів і з пустими кишенями, що свідчило про розум, удачу та неймовірну живучість юнака. А далі був Берлін, європейське місто, в якому вже було метро. Однак ще й потрібно було якось виживати юнаку з провінційної глибинки, який щойно пережив жахи громадянської війни.
Однак цю таємницю забрав він з собою у домовину…
Виснажена поневіряннями людина, опинившись у незнайомому місті та не знаючи мови цього міста, шукатиме порятунку в земляків. Відомий згодом Український науковий інститут у Берліні ще не існував: Павло Скоропадський заснував його лише в 1926 році. Про те, хто саме допоміг Миколі Глущенку у Берліні початково, мовчать як інтерв'ю митця, так і його численні біографи. Суть в тому, що допомога ця була швидкою та ефективною: він досить швидко влаштувався студентом до майстерні Ганса Балушека, після чого опинився серед учнів Берлінської вищої школи образотворчого мистецтва. У школі Балушека, як і далі, в студії професора Артура Кампфа, де він учився пізніше, Глущенка вважали за найкращого малювальника. До нього стояла черга з дівчат, котрі пропонували свої послуги як моделі. Про це згадувала майбутня дружина митця Марія Давидівна Бронштейн, з якою він познайомився якраз в студії Кампфа. Марія та Микола будуть разом до самої смерті митця 1977 року.
В Берліні Глущенко закінчив Університет мистецтв і завершив учителювання у Кампфа. У травні 1924-го відбулася його перша персональна виставка у берлінській галереї «Каспер».
Про життя митця за кордоном свідчать й нотатки Вінниченка у щоденнику. А з Володимиром Винниченком Глущенка познайомив Олександр Довженко, письменник, художник і режисер фільмів «Арсенал», «Земля» та ін. Довженка він згадував з теплотою протягом усього життя. За його допомогою Микола Глущенко 1923 року набув громадянства СРСР, мав призначення на посаду головного художника торговельно-промислових виставок СРСР за кордоном.
На початку 1925 року Глущенко перебрався з Берліна до Парижа, де відкрив художнє ательє на вулиці Волонтерів, 23, яке відвідували представники української та російської еміграції. Глущенко підтримував знайомства з критиками й журналістами, пригощав їх і дарував свої роботи. Художник невтомно і щиро працював, здобуваючи визнання. І він досяг своєї мети: його почали вважати зіркою паризького артсвіту, тобто представником École de Paris, або «Паризької школи». 18 виставок за 11 років – свідчення не лише успіху, але й несамовитої працездатності.
Поряд з тим Глущенко розпочинав кар’єру розвідника: 1931 року він був остаточно завербований радянською розвідкою, мав агентурні псевдоніми «Художник» і «Ярема».
Під час проживання за кордоном «Художник» виконав низку складних завдань з добування науково-технічної інформації оборонного характеру. Радянська розвідка одержала цілком таємні креслення на 205 видів військової техніки, зокрема авіаційних моторів для винищувачів. За допомогою Глущенка закордонний відділ Головного управління державної безпеки залучив до розвідувальної роботи кількох впливових діячів зарубіжних антирадянських організацій.
До 1936 року художник мешкав за кордоном, займався живописом, робив портрети Ромена Роллана, Анрі Барбюса та Поля Сіньяка у серії «Друзі Радянського Союзу». Йому пощастило спілкуватися з Ельзою Тріоле, Луї Арагоном, Фернаном Леже, Пабло Пікассо та Анрі Матіссом. Володимир Винниченко навчався у Глущенка мистецтва живопису.
Роки бурхливої діяльності в Парижі на тлі подвійного життя, на котре приречені всі розвідники, безумовно, діяли на нерви художнику, який не міг не втомитися від такої напруги. І він прагнув швидше повернутися на рідну Батьківщину. Напевно цьому сприяли політичні скандали у зв’язку з потаємними операціями радянських спецслужб проти діячів російської еміграції. Французька поліція змушена була почати розслідування з метою виявлення мережі радянських спецслужб у Франції.
Отримавши довгоочікуваний дозвіл на повернення додому, 1936 року Глущенко виїхав із дружиною до Москви, де отримав на помешкання кімнату в комунальній квартирі площею 9 кв. м.
На той час в СРСР набирав обертів «Великий терор». Зникали кудись люди, з якими спілкувався Глущенко особисто. Для людини з Заходу це був кошмар, який він ніяк не міг збагнути. Міг і він потрапити у пастку терору через рапорт агента «Агафона» про візит Глущенка до Києва. На рапорті «Агафона» збереглася резолюція: автор «расстрелян как провокатор».
На Луб’янці про Глущенка згадали лише на початку 1940 року. Керівництво зовнішньої розвідки СРСР ламало голову над тим, кого можна послати в Берлін із розвідувальним завданням, щоб це не викликало зайвих підозр з німецької сторони.
Вибір зупинився на ньому. Виконуючи завдання чекістів, Глущенко виїхав 17 квітня 1940 року до Берліна, де провів низку конспіративних зустрічей і добув надзвичайно цінну інформацію. На її основі підготували доповідну записку вищому керівництву СРСР, з якої випливало: попри укладений з СРСР договір про дружбу, уряд Німеччини активно готується до війни проти Радянського Союзу. Доповідна з матеріалами «Художника» 10 червня 1940-го потрапила до Сталіна, тобто на 5 місяців раніше, ніж від Ріхарда Зорге.
Прикриттям для таємної діяльності Глущенка була його участь в організації в Берліні виставки «Народна творчість у СРСР». Офіційно він був куратором цієї виставки.
Однак про це мій товариш дізнався від митця під час відвідин його майстерні. Це було останнє розвідувальне завдання, яке виконав Микола Глущенко. Війна поставила крапку в його діяльності розвідника…
У ТВОРЧІЙ МАЙСТЕРНІ ГЛУЩЕНКА
Мій товариш Борис мешкав разом із батьками та братом у тому ж будинку №25 в центрі Хрещатика, але на 8-му поверсі правого крила. Однак ще жодного разу не був він запрошений в майстерню митця. І ось тепер виник такий шанс…
Батько Бориса – Анатолій Федорович Ніщета працював в Іституті Діпроводгосп, де займався проблемами гідромеліорації сільськогосподарських земель, зокрема виконував проєктувальні роботи по будівництву гідротехнічних споруд. Він був нагороджений Державною премією СРСР та орденом Леніна, їздив у закордонні відрядження.
Як завжди, до своєї майстерні Микола Петрович йшов пішки, іноді маючи при собі оберемок квітів для натюрморту, від будинку свого помешкання за №14/8 на розі вулиць Володимирської та Великої Житомирської. Його постать завжди бентежила: він мав елегантний вигляд, справжній європеєць.
Микола Петрович не заперечував щодо прохання Анатолія Федоровича запросити у майстерню і його сина, мого товариша Бориса, який навчався той час у студії живопису.
Зустріч відбулася сонячним ранком, коли митець підійшов до них і запросив у майстерню, яку називав мансардою (на французький манер).
Напевно, правий був Ежен Делакруа, коли писав: «Для того, щоб зрозуміти митця, необхідно побувати в його майстерні». Отже, майстерня містилася в горищному приміщенні будівлі, була невеликою, але дуже високою, метрів сім-вісім до стелі. Екзотичне переплетення труб опалення навівало асоціації з лабораторією середньовічного алхіміка. Антресолі в кілька поверхів, забиті завершеними полотнами в рамах. На двох стінах – почорнілі полотна фламандських і нідерландських живописців ХVІ–ХVІІ століть, а також німецьких і французьких імпресіоністів; пожовклі від часу гравюри, виконані в традиціях Клода Лоррена і Джованні Баттіста Тьєполо. Поряд з ними кілька керамічних плиток з українського народного мистецтва, колекція писанок на полиці, і дуже багато зарубіжних книжок та журналів. У центрі кімнати старий мольберт, на який під час сеансу перегляду робіт кріпилася прекрасна французька рама XVIII століття.
Поки гості оглядалися, Микола Петрович зварив міцну каву, відкрив коробку шоколадних цукерок та гарний коньяк. Кілька годин тривала цікава бесіда, головним чином, про мистецтво, а на завершення Глущенко приголомшив визнанням, що Гітлер подарував йому альбом факсимільних репродукцій своїх акварелей. Це було настільки несподівано, що ці слова Майстра врізалися в пам'ять Бориса.
Продовжуючи свою розповідь, Микола Петрович сказав, що в 1940 році він відповідав за радянську художню виставку, яка експонувалася в Берліні. Під час церемонії закриття виставки до нього підійшов Ріббентроп і сказав, що Фюреру дуже подобаються роботи Глущенко, і Гітлер вважає його найкращим пейзажистом Європи. Тому Гітлер вирішив подарувати Глущенку альбом з репродукціями своїх робіт зі своїм автографом. Після цього Ріббентроп вручив Глущенку альбом, на першій сторінці якого був дарчий напис: «Ніколасу Глущенко Адольф Гітлер» і дата. А від імені Міністерства закордонних справ його нагородили Почесною грамотою.
Через деякий час після повернення в СРСР до Глущенка з’явився високопоставлений співробітник держбезпеки, який передав прохання Сталіна: дати альбом для ознайомлення йому та членам Політбюро…
ОСІННІ БАРВИ КИЄВА
Навесні 1944 року Микола Глущенко переїхав до Києва. Він полюбив його красу, і любов та була взаємною. Із насолодою мандрував дніпровськими схилами й парками, милувався барвами київської осені, міг годинами розповідати про красу київських околиць, які він так любив. Як митець з витонченим смаком, він переконався, що це місто, прекрасне в будь-яку пору року, але особливо восени. Осінь відчував він і в своєму дні народження (а народився він 17 вересня). З часом піде він з життя теж восени – 31 жовтня.
Саме в Києві, у престижних видавництвах 1960-х були видані перші повоєнні монографії, присвячені його творчості: «Микола Петрович Глущенко», впорядкована А. П. Шпаковим (1962) та альбом «Микола Глущенко» із передмовою Ігоря Бугаєнка (1973).
З кожним десятиліттям художник отримував все більшу кількість ознак пошани, які засвідчували повагу суспільства до його таланту. У лютому 1946 року він – заслужений діяч мистецтв УРСР, 1963-го отримав звання Народного художника УРСР, а 1976-го – Народного художника СРСР. Врешті, у 1972 отримав Шевченківську премію. Окрім ордена Трудового червоного прапора та медалі «За доблесну працю у Великій вітчизняній війні 1941–1945 рр.» – почесні грамоти від Верховної Ради УРСР.
Дослідник Ігор Верба стверджує, що за життя Миколи Глущенка відбулося 59 його персональних виставок. Більшість із них припадає на повоєнний період, коли художник переїхав до Києва, та відбулися саме в Києві.
Його живописними творами захоплювалися шанувальники мистецтва у різних куточках Земної кулі – від країн Європи і Сполучених Штатів до Японії.
Та наостанок. Яка ж доля альбому акварелей фюрера ІІІ рейху, який подарував він нашому художникові? Казали, що після смерті митця його вдова передала альбом у Міністерство культури УРСР, до Ольги Чорнобривцевої, заступниці міністра культури.
Однак подальша його доля невідома. Отже, ще одна з таємниць навколо митця…
