Про інтернет, соцмережі, музику, читання, і не тільки
— Сьогодні молодь багато часу проводить «в телефоні», точніше сказати, у гаджеті, смартфоні, тобто у так званій «віртуальній реальності». Чи не є нинішні соцмережі хронофагами, своєрідними й непомітними викрадачами нашого часу? Як із цими ресурсами навчитися поводитися більш раціонально?
Звичайно, якщо людина має багато вільного часу, небажання займатися розвитком і просто мета десь «вбити» час, тоді соціальні мережі та усі інші розважальні додатки стають хронофагом. Але якщо людина використовує це для, наприклад, роботи, навчання, саморозвитку — інтернет дає великі можливості дізнатися нову інформацію будь-якого жанру, та ще й майже завжди безкоштовно. Я вважаю, інтернет є неймовірним досягненням людства, а люди, що лише марнують свій час, будуть це робити і сидячи у бібліотеці, «храмі знань».
— Я розумію, що сучасна людина так чи інакше користується соцмережами. А Ви особисто якими користуєтеся? Скільки приблизно часу на тиждень витрачаєте на це?
Я проводжу у смартфоні майже весь час, якщо чесно. Зазвичай користуюся Твіттером, Телеграмом, Тік Током та Пінтерестом. Уже набагато рідше Інстаграмом, бо він для мене перестав бути цікавим. Всюди, окрім Телеграму, у мене є своя аудиторія, завдяки якій я хочу і надалі розвивати свої профілі у соцмережах. У Твіттері я познайомилася з прекрасними, талановитими та цікавими людьми, з деякими з них я навіть почала спілкуватися за межами Твіттеру і зараз ми дружимо. У Тік Току я роблю та монтую коротенькі відео з різними популярними особистостями. У Пінтересті створила багато «дощечок» з різною тематикою спочатку для себе, але згодом у мене набралися підписники. Ну а в Інстаграмі я веду акаунт тільки про себе, зі своїми думками, фото, відео. У мене підписники з різних країн, що мені дуже подобається. От в Інстаграм я, напевно, найбільше та найдовше вкладаюся.
— Як, на Вашу думку, можна допомогти сучасній молоді зменшити ризики і залежність від інтернету та соцмереж? Не кажу вже про повну незалежність від цих факторів сучасності, бо таку мету не можна вважати реалістичною. Що думаєте з цього приводу?
Нам просто треба зрозуміти, що поза межами віртуального світу є не менш цікавий світ, із такими ж талановитими людьми, гарними містами та цікавими справами. Є не лише погане.
Думаю, що ця залежність від інтернету саме у молоді виникає через можливості, що дає цей віртуальний світ. В інтернеті можна бути будь-ким, величезний вибір, і ніхто не здогадається, що за людина насправді сидить по той бік екрану. Це захоплює. В інтернеті можливо все, а в реальному світі лише те, на що у тебе є здібності. У реальному світі є лише ти один, коли в інтернеті тебе може бути багато. Віртуальна реальність поглинає людину завдяки тому, що вона дає. Це світ без меж. Тому я і вважаю, що інтернет є найбільшим досягненням людства. Ми просто створили собі інший світ, бо у нашому є купа проблем, з якими ніхто не хоче щось робити.
— Яку музику полюбляєте слухати? А які музичні твори спробували створити нещодавно? Які це жанри, яка там головна ідея сюжету?
Я слухаю музику будь-яких жанрів, від класики до тяжкого металу. Для мене головне — сенс, закладений у твір. Свою музику я створюю у жанрах електро (та його піджанри, зазвичай, це future garage) та хіп-хоп.
Над ідеєю я особливо не замислююсь, бо як я казала раніше, твір пише себе сам, я лише натискаю різні кнопки, як відчуваю потрібним. Можливо, мине час і я зрозумію ідею, бо одразу після завершення процесу створення я зазвичай не слухаю нічого та відкладаю на деякий час.
— Чи можна сучасну молодь назвати читаючою частиною суспільства? А які книжки Ви полюбляєте читати? Яких авторів, які жанри і форми?
— Можливо, я просто сиджу у своїй інформаційній бульбашці, але я впевнена, що більшість молоді зараз читає, бо всі навколо мене та ті, з ким я знайома, це роблять. Зараз дуже модно бути освіченою людиною, а мода, як правило, не залишає світ байдужим до себе.
Я дуже люблю великі книги, але важливо, щоб вони були гостросюжетні, інакше мені не цікаво. Я люблю фентезі, детективи, психологічні трилери, пригоди, іноді можу почитати фантастику. З авторів, які сподобалися, можу відзначити Фредеріка Бакмана, Джоан Роулінг, Адама Сільвера. А ще мій улюблений Сергій Жадан. Це з сучасних письменників. З класиків можу відзначити Агату Крісті, Оскара Уайльда, Льюїса Керолла, Джорджа Оруелла і, напевно, Еріх Марія Ремарк. Їх книги я дуже люблю.
— Наскільки процес читання важливий для сучасної людини?
— Книжки — це джерело інформації, яка дає нам трохи більше, ніж школа, університет та робота. Спостерігаючи за життям героїв, ми самі вчимося жити. Вони роблять якісь помилки і ми запам’ятовуємо, що так робити не варто. Книжки – це наче можливість прожити кілька життів за одне.
— Сьогодні можна нерідко почути різні думки про те, як створити процес навчання цікавим, пізнавальним, навіть креативним. А як, на Вашу думку, можна втілити у життя ідею щастя у творчості в сучасній системі освіти?
— Аби навчання давало гарні результати, треба підбирати до кожної теми та на кожен урок якомога більше цікавих та зрозумілих прикладів для дітей та підлітків. Приклади можуть бути як з фільмів, книжок, пісень, так і з біографії видатних людей. Це зможе покращити пам’ять в учнів та учениць, а також зробить процес навчання більш цікавим, як на мене. Молодь буде запам’ятовувати матеріал, а також дізнаватися щось нове з мистецтва.
— Освіта онлайн, без світла. Ось такий парадокс, чи не так? Водночас такі випадки тепер трапляються доволі часто через віяльні відключення електроенергії в Україні. Як у подібних ситуаціях вирішуються проблеми? Чи можете пригадати такі невигадані історії з Вашого шкільного життя?
— У нашій школі встановлені прилади, на кшталт радіо, начебто, які працюють без електроенергії. Тобто ми можемо почути дзвінок, сирену, оголошення тривоги чи якісь інші повідомлення в будь-який час. У підвалі ж ми сидимо при світлі власних ліхтариків, адже ніякого обладнання поки що у школі немає. Якщо ж тривогу оголошують ще до того, як ми встигли прийти до школи, нам іноді призначають дистанційне навчання на один день. На уроки приєднуються лише ті, у кого є інтернет та світло. Вчителі потім просто скидають матеріал у стрічку курсу в додатку, аби пізніше всі змогли його пройти. Якось так і навчаємося.
— Як Ви навчаєтеся зараз: наживо чи онлайн? У чому відчуваєте принципову різницю?
— З 1 вересня ми навчаємося наживо, що, як на мене, максимально погана ідея, бо без нормального бомбосховища ми не можемо спокійно перебувати у школі. Сховищ у нас 3, ми, 10-ті та 11-ті класи сидимо в головному, але проблема в тому, що через те, що наше місто в цілому не було готове до війни, спеціально обладнаних приміщень у нас не було. Ми сидимо в неймовірно холодному підвалі, де ще під час відключень електроенергії немає світла, і де є високий ризик захворіти. От я, наприклад, цієї осені вже вдруге хворію, і думається мені, що це пов’язано з тим, що я за шкільний тиждень можу провести від 3 до 15 годин у підвалі. Нас, по-перше багато, а ковід-19 ніхто не відміняв, а по-друге, там сиро, підлога, стіни та стеля — бетон без ніякого покриття та цілком можливо, що там присутня пліснява.
Те, що у нашій школі взагалі є бомбосховище, це дуже круто, але розумніше було би спочатку привести його в норму і лише потім виходити на навчання наживо, а до цього моменту вчитися онлайн.
— Родинне сімейне читання створює передумови до того, щоб діти змалечку починали читати. Саме батьки допомагають дітям відчути перші щасливі моменти пізнання світу. Я особисто згадую бабусю, яка ще перед молодшими класами школи читала мені різні книжки. І я їй дуже вдячний за цю велику справу! А як ваші батьки та рідні починали читати Вам книжки? Чи пам’ятаєте ті щасливі епізоди дитинства?
Я з дитинства, як раніше вже казала, мало чого пам’ятаю. Знаю, що мені постійно співали мама та сестра. Маму я часто просила розповісти мені казку перед сном, і вона постійно вигадувала щось нове. А іноді ми створювали казку. Мені також читали. Я сама читала якість енциклопедії чи для дітей. Сестра мені читала ті книжки, які вона сама любить. Я пам’ятаю «Алісу в Країні Див», відтоді вона і полюбилася. Зі шкільної програми сестра читала «Федька-Халамидника». Пам’ятаю, тоді я дуже сильно плакала. Це оповідання і досі є у моєму серці.
— Чи підтримують Вас батьки у різних сферах творчості, якими Ви займаєтеся упродовж багатьох шкільних років?
— Звичайно, що підтримують. Моя мама вже 5 років є керівником «Калини», саме вона іноді, працюючи з керівником «Соняшника», обирає мене на роль якогось персонажа. Також завжди читає та слухає те, що я їй показую, та підтримує мене. Я відчуваю, що в нашій родині ціниться, що я роблю, і мені приємно.
— Серед різних сфер творчості Ви також обрали журналістику. Чому саме так?
— У місті Рені у 2020 році відкрився гурток журналістики («Мистецтво мас-медіа» центру позашкільної освіти «Перлина» Ренійської міської ради. ЛГ), і мені стало цікаво спробувати себе в цьому напрямі. Я завдяки цьому зрозуміла: цілком можливо, що моя професія буде журналіст.
— А чим сучасна журналістика має допомагати суспільству та бути соціально корисною конкретним людям, на прикладах конкретних героїв сюжетів?
— Вона має бути корисною, нести правильні та конкретні посили, повідомлення в маси. Наприклад, журналіст написав та видав власну історію, припустимо, про булінг у школі. Про його почуття та емоції, про те, як він зміг подолати це вже у дорослому житті. Якийсь підліток, який також страждає від булінгу, випадково натрапив на цю статтю і повірив у те, що його проблема не буде тривати вічно. Ця стаття принесла користь людині.
— Ваш сюжет, поданий на Міжнародний фестиваль «Щастя у творчості», цікаве й професійно зроблене інтерв’ю з місцевою співачкою, яка досягла великих професійних успіхів на престижних міжнародних сценах у різних країнах світу, особисто мені одразу запам’ятався головною думкою цієї невигаданої історії: варто вірити в себе, навіть якщо весь світ у цьому сумніватиметься. А чи продовжуєте спілкування з героїнею сюжету, адже з цього можна створити нову життєву історію, яка буде цікавою для читачів?
— Чесно скажу, що ні, після того дня, коли я взяла інтерв’ю у Олени, ми не спілкувалися.
— Сьогодні через війну в Україні тисячі й мільйони українців покинули рідну домівку, перебувають далеко в різних країнах світу. Ви з родиною залишаєтеся тут, на своїй малій Батьківщині. Що хотіли би зараз побажати таким, як і Ви, юним, молодим і більш дорослим співвітчизникам, які скромно й мужньо, набираючись терпіння у такий непростий час, достойно роблять кожен свою справу, передаючи іншим мирну естафету знань, освіти, творчості?
— Я хочу побажати сил подолати всі перешкоди та труднощі, з якими вони можуть зустрітися. Не опускати руки та вірити, що війна скінчиться, що вона не буде тривати вічно і в решті-решт гнила російська держава загине. Ми сильні та будемо боротися заради того, щоб Україна процвітала і надалі, на нашу землю не ступила більше нога ворога і всі українці жили в злагоді й мирі. Кожну будівлю буде відбудовано, серця палатимуть знов, а небо буде світлим та чистим. Єдине, що ми не зможемо повернути, це життя наших Героїв та Героїнь, Людей, Українців, з великої літери, а також життя мирних українців, що загинули від ворожих ракет, рук та зброї. Проте ми їх не забудемо, ми будемо нести цей біль упродовж всього життя і ніколи не зможемо позбавитися його. Це єдине, що ми в змозі робити. Слава Україні. Героям Слава. Слава Нації.
— Дякую Вам, пані Ілона, за цікаве та змістовне інтерв’ю, щиро бажаю знайти свій професійний шлях в подальшому університетському навчанні, миру, успіхів, радості, щастя у творчості та житті.
Спілкувався Леонід ГАПЄЄВ
