Два брати

Були собі два брати: один був дуже багатий, а другий – бідний. Та ще було так: що багатий та на багатій оженився, то ще й дужче став багатий, а бідному пришилось на бідній женитися, то ще й дужче став бідний. У багатого що день Божий музики грають та веселяться, а в бідного і світла немає в каганці. У багатого ж та тільки одним один син, а в бідного аж четверо, та всіх же то треба нагодувати та напоїть… У багатого і наймити, і наймички – усіх хлібом годує, а бідного брата і молотить до себе не пуска.

Сидить раз бідний брат зі своєю жінкою, радяться, де б його хліба заробить собі. От жінка і каже йому:
– Що ж, чоловіче, у тебе брат багатий; піди до нього та попроси хоч помолотить, бо вже ось доїдаємо останній хліб.
– Ну то що ж, піду.
Приходить до воріт, а брат надворі був; як побачив, що він йде, то зараз до нього і біжить.
– Чого ти, – каже, – йдеш до мене? Хіба хочеш, щоб з мене люди сміялися, як з тебе?
– За що ж вони, брате, будуть сміятись? За те, що я бідний, а ти багатий? Я ж твій брат.
– Та що з того, що ти мені брат? Є у мене, брати, не такі, як ти, а такі, як я.
– Та хоч вони такі багаті, як і ти, а я твій брат бідний, то пусти мене до себе хоч шматочок хліба заробити.
– Hi, – каже брат, – ніяково мені зі старцями знаться.
– Ну, коли тобі соромно, так не називай мене братом, а зови хоч наймитом.
– Ні, – каже, – всі знають, що ти мені брат.
– Ну, так коли не хочеш мене найнять, то дай мені мішечок хліба, бо дома діти голодні сидять.
– Ні, брате, не дам. Я ще для себе не дбав. А ти піди зароби, а до мене не ходи. – А сам ляпнув хвірткою та й пішов. Остався бідний брат біля воріт, подумав: «От, Господи милостивий, де в Бога правда?! Ну, Бог з тобою, брате». Насунув шапку та і пішов додому.
А жінка дожидається.
– Підождіть, – каже, – дітки, пішов батько до дядька, та принесе борошна, та я напечу папки, та будете їсти! (А сама така раденька). Коли це зирк – іде чоловік, а сльози з очей, як горох, так і котяться.
– А що, чоловіче, заробив? Тепер, – каже, – будемо їсти. – А сама так і заголосила…
– Що ж, жінко, не плач. Господь дасть – піду в місто, там і зароблю.
– А що тобі брат сказав?
– Та який він мені брат, коли він мене за брата й не має.
– Та хоч би ти йому за наймита став.
– Та й за наймита не бере, бо, каже, усі знають, що я його брат.
– Ну, нехай же його Бог покарає… Піди в місто, чи не поможе тобі Бог чого заробить.
Зібрала те, що не доїли вранці, дала дітям повечеряти, а самі посідали, та дивляться на них, та плачуть, бо нічого було їсти. Поклала жінка діток спати, сама помолилась Богу, теж лягла. А він, сердега, не знає, що робить, чи лягати, чи зараз іти, бо вже як прокинуться діти, то сам як хочеш, а їм давай їсти.
– Ну що ж, чоловіче, сидиш, чом не лягаєш?
– Та що з того, що ляжу? Де моя торбина?
– Навіщо тобі?
– Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду.
Узяв торбину та і пішов.

Прийшов у місто і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Проробив у купця тижнів зо три і заробив карбованців з тридцять грошей.
– Ну, – каже, – слава тобі, Господи, буде на харч.
Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала, карбованців з п'ять стратив, «а з цими, – каже, – піду додому, щоб жінка бачила, що недаром робив».
Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гомін такий, що аж луна по селу іде. Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, комедії приставляють.
– Оце так. А у рідного брата і світла нема в хаті. Ну, Бог з ним, нехай собі тішиться.
Приходить до своєї хати та й стукає в двері.
Жінка схопилась та й до дверей:
– Хто такий?
– Твій чоловік.
Одчинила.
– Ну, слава ж тобі, Господи, що тебе Бог приніс.
Ввійшов у хату – діти сплять: яке на лаві, яке на печі, яке в запічку під рядниною загорнулось; як почули, що батько прийшов, так всі й схопились. Той каже: «Тату, дай хліба», той: «Дай, тату, сала, дай сала». Розв'язав торбину. Як допались діти, як та сарана, прости Боже: той за сало, той за паляницю, той на печі, той на причіпку, той на полу – сидять, їдять.
– Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. – Вийма двадцять п'ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж затрусилась, бо як вийшла заміж, то в неї стільки не було. Повкладали дітей спать і самі полягали. Вранці встали, жінка й каже:
– Ну, чоловіче, слава тобі, Господи, то в нас тепер грошенята є, піди ж тепер у місто та купи хліба, купи солі, купи мені чоботи або й собі купи, щоб з нас хоч люди не так сміялись.
– Добре, піду.
Пішов. Приходить у місто. Йде вулицею, коли дивиться – стоїть купа людей і щось гуторять: «А піду лиш подивлюсь, що там таке». Доходить до тієї купи, питається чоловіка:
– Що тут таке, дядьку?
– Та це продають волоцюгу.
– Якого волоцюгу?
– Та чи подушного, чи що, не заплатив та мандрував цілий рік, так його піймали та це продають – хто внесе за нього двадцять п'ять карбованців, то той до себе і візьме його… І він вже тому одробить ті гроші, що за нього заплатять.
– Чому же ви, дядьку, не візьмете?
– А куди я візьму? Хіба можна до себе злодіїв приймати? Піди от подивись, який стоїть!
Просунувсь у купу, стоїть здоровий парубок посеред купи і налигачем руки назад зв'язані, а урядники викрикують:
– Хто дасть двадцять п'ять карбованців за цього парубка, то нехай бере його до себе, він тому одробить його гроші.
Злодій стоїть, понурившись, та і каже:
– Возьміть мене, люди добрі, хто в Бога вірує, я тому одроблю його гроші.
Бідняку жалко стало парубка. «Ану, що Бог дасть – візьму його та викуплю: будем удвох робить, чи не луччий піде заробіток».
Пропхавсь аж до урядників та й питається:
– А на скільки років цей парубок продається?
– На один.
– А там?
– А там як він сам схоче: схоче – служитиме ще, а не схоче – одійде од тебе, тоді він уже вільний буде.
Вийняв гроші, оддав:
– Так нате ж вам за нього двадцять п'ять карбованців.
Узяли урядники гроші, записали, кому злодія здали на поруки, тоді він розв'язав злодію руки:
– Ходім, небоже.
Злодій поклонивсь йому.
– Спасибі тобі, – каже, – дядечку, що тебе Господь надоумив мене викупить.
Пішли. Веде його бідний у своє село, та, дорогою йдучи, зажурився. Злодій і питається:
– Чого ти, дядьку, журишся?
– Ні, – каже, – я не журюсь.
– Ні, дядьку, журишся.
– Чого ж мені журитися?
– А того, що ти мене викупив, та ще й злодюгу.
– Еге, сину, це правда. А ти знаєш, небоже, що в мене тільки і було, що двадцять п'ять карбованців, та за послідні я тебе й викупив.
– Ну, дядьку, не журись.
Ідуть. Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно – дума собі: «Кого це він веде з собою?» Ввійшли в хату:
– Ось, – каже, – на тобі, жінко, купив.
– Що купив?
– Та ось, дивись, якого парнюгу.
– Та невже ж?
А сама в сльози.
– Що ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.
А парубок сів на лаві та й каже:
– Не лайтесь, дядино, не журіться. Спасибі вашому чоловікові, що він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю. Ще таке, що й хліб будете за мною їсти.
Посидів трошки, посидів:
– А що, дядино, чи у вас є що вечеряти, чи й ні?
– Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас і горшків немає, та ми не знаємо, у чім що і варити.
Посидів той парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукає в двері:
– Дядьку, одчини.
Одчинив бідний хату.
– А нате лиш, дядьку, оце дітям вечерю приніс.
Коли туди – аж він повні приполи усякої харчі держить. Як почули діти про вечерю, так не дали йому й на стіл покласти: хто за сало, хто за паляницю, хто на піч, а хто в запічок… Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:
– Спасибі тобі, парубче.
– Ні за що, дядино, дякувать. Сідайте ось – повечеряємо вкупі.
Сіли і повечеряли гуртом, Богу помолились, полягали спати.
Вранці встали:
– А що, дядьку, будемо робити? Треба щось видумать, а то без діла б буцімто ніяково.
– Та що ж його робить?
– Як нема хазяйства, то давайте хоч лісу будемо плести коло двору.
– Так хмизу нема.
– Ну, так завтра буде хмиз.
– Так нема ж грошей.
– Та й гроші завтра будуть. А хто це, дядьку, поряд з вами живе?
– Не питай, небоже.
– А що ж таке?
– Це, – каже, – брат мій живе. – А сам аж задихнув.
– Такий багатий, та вам при бідності нічого не дає?
– Та він і хвіртку замкнув, не то, щоб що давав.
– Отакі багаті брати? Е, чекай же, дядьку, він колись буде давать.
Побалакали собі та й пішли в хату. (Надворі балакали.) Тепер уже сіли вечеряти не за голий стіл, уже щось було на столі. Полягали спать. Як уже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком устав, вийшов з хати, причинив за собою двері, пішов прямо до пана. Забравсь до нього у комору, розбив скриню з грішми, набрав повні сакви червінців та й пішов. Прийшовши додому, пішов на город, вирив яму, закопав сакви з грішми, а трошки грошей поклав собі в кишеню. Пішов у хату й ліг.
Вранці встали, поснідали. Парубок посидів, посидів, а далі вийма з кишені аж цілих сто карбованців:
– А нате лиш, дядьку, оце вам за те, що ви мене викупили.
А далі виймає ще сто карбованців:
– А це тобі, дядино, щоб ти не лаялася з своїм чоловіком за те, що він мене викупив.
Як побачила вона ті гроші, як гепнеться йому в ноги:
– Спасибі ж тобі, мій голубчику!
Та раз, та вдруге, аж очіпок їй з голови звалився. А дядько так уже не знає, що й робити, тільки плечима сова та підцмакує.
– Ну, дядьку, тепер поїдемо в город та купимо, чого треба в хазяйстві.
Поїхали в город. Купили шапку, купили пару волів, купили корову з телям, купили віз. Приїхали додому. Стали хазяйнувать потроху.
Багатий брат дивується.
– Що це, – каже, – в мого брата де взялись воли, шкапа й корова?
А жінка каже:
– А злодюга навіщо?
– Та то злодюга він був колись, а тепер він уже не злодій, бо я чув, що він викуплений.
– А де ж вони грошей набрали?
– Та про те вже їм знати. Може, в того злодія ще давні гроші є?
А теща каже:
– Ось пошліть хлопця, нехай він піде до його дітей гратися: то що діти балакатимуть, то він підслухає, прийде та нам і розкаже.
– Оце добре.
Узяли і послали хлопця. Бідний брат думає: «Що це за знак? Ніколи багач не пускав свою дитину гратися до моїх дітей, а тепер пустив». Сіли обідати, посадили й хлопця багачевого за стіл. Погравсь хлопець з дітьми і пішов. Приходить додому, а батько й питає:
– А що, сину, що ти там чув?
– Нічого, тату, не чув. Грались. Мене дядько й обідать посадив. Борщ був із м'ясом і каша з молоком.
– Еге… Он що?! Це вже значить – годі полову їсти, що торік у мене брав, та молов з житом і їв… Тепер уже борщ з м'ясом, ще й каша з молоком! Що ж це воно за знак? Як би його довідатися?
А теща сидить на печі та каже:
– Ось як довідатися: ти піди до брата та скажи йому, що прийдуть до мене судді добро моє описувати, так дозволь, брате, нехай моя скриня з грішми у тебе в хаті постоїть, поки я панів одбуду. Та візьми скриню велику, ту, що в коморі, та мене туди замкніть, то я вже почую, що вони балакатимуть.
– Оце добре.
– Тільки якби чого-небудь туди їсти мені поставити.
– Та он вареники ті, що не доїли, так з макітрою і постав.
Винесли з комори скриню, влізла туди теща, поставили їй вареники і замкнули скриню.
– Отепер піду до брата.
Бідний брат щось робив надворі; дивиться, йде до нього брат.
– Що це за знак? – каже. А в самого аж сльози на очах навернулись.
Прийшов, здоровкається:
– Здоров, брате.
– Здоров.
– Боже тобі поможи.
– Спасибі. – Та ще й руку подав.
– А чого я, брате, до тебе прийшов?
– Не знаю.
– Будь ласкавий, брате, чи не можна до тебе мою скриню з грішми перевезти, бо до мене наїдуть судді описувати худобу, то нехай скриня у тебе постоїть, а завтра вранці прийду й візьму.
– Так що ж, нехай постоїть, привези.
– Тільки, брате, в хаті постав скриню, бо в сінях страшно становить.
– Та поставимо в хаті, вези.
Пішов багач. Привезли скриню і поставили в хаті на самому покуті. Парубка тоді дома не було. Приходить увечері, дивиться – скриня стоїть:
– Дядьку, що це у вас за скриня?
– Та це брат привіз, оддав на сохран, бо до нього судді наїхали худобу описувать. Тільки ніч перестоїть, а завтра вранці прийде брат та й візьме.
– Бреше він.
Повечеряли й полягали спати.
Як заснули дядько з дядиною, він устав потихесеньку, узяв макогін, одімкнув скриню, підняв віко, коли баба… Він її як ошелешить макогоном!.. І не кавкнула… Взяв вареник з макітри, встромив їй у рот, буцімто подавилась. Замкнув скриню та й ліг.
Коли це вранці іде багатий брат з наймитами.
– А що, брате, ціла скриня?
– Ціла.
– Ну, спасибі тобі, дай Бог здоров'я. А беріть, хлопці, ставте на віз.
Поставили і повезли. Багач йде ззаду та й питається:
– Мамо, чули, де вони беруть гроші?
Не озивається.
– Мабуть, заснула.
Привезли скриню додому, поставили в хаті, одімкнули, як глянув багач, та аж рота роззявив:
– Умерла?! Дивись, жінка, ще й вареник у роті. Мабуть, удавилась… Подивись, вареник у роті. Голівонько бідна, що його робить. Треба йти до попа – нехай іде ховать. Скажемо, що скоропостижно вмерла.
Прийшов до попа:
– Здорові були, батюшко.
– Здоров, здоров.
– Ідіть ховать – мати вмерла.
– Та невже? Як це так? Я ж її вчора бачив, мов здорова ж була.
– Так вона, батюшко, й сьогодні здорова була, та їла вареники, та за їжею вмерла; іще й вареник у роті оставсь.
– Так, може, вона вдавилась?
– Та, може, ж і вдавилась. Бог же її зна.
– Ну так я прийду і поховаю.
Прийшли і поховали тещу.
Вночі парубок встав, пішов на гробовище, одрив тещу, вийняв з труни, узяв на оберемок, поніс до багатого в двір. Відчинив комору, а в тій коморі в засіках пшениці так що, мабуть, пудів з двісті, така, як золото. Він взяв ту пшеницю, розкрив, розсипав, розкидав по всій коморі; тещу посадив у засік, дав їй лопату в руки, а сам замкнув комору та й пішов. Прийшов додому, ліг спати, буцім нічого не знає. Коли це вранці чує – ґвалт по селу. Питається дядька:
– Що там таке?
– Та там чудасія: багачева теща вночі встала, та прийшла до нього в комору, та й досі сидить у засіці.
– А ходім, дядьку, подивимось.
Приходять до багачевого двора, аж у нього повен двір народу, і протовпиться трудно. Багач аж чуб на собі рве – гука до наймита:
– Біжи, Каленику, до батюшки, хай іде, що хоче, те й робить! Оце послав Господь напасть. Бач, що воно значить, як не своєю смертю вмре.
Побіг Каленик до попа:
– Здрастуйте, батюшко.
– Здрастуй, здрастуй… А що скажеш?
– Ідіть до нас, та як можна швидше.
– Що таке? Що таке?
– Та прийшла баба Параска з того світу. Вчора заховали, а вона вночі прийшла, сіла в коморі, аж у засіці, ще й лопату у руки взяла, порозкидала по коморі всю пшеницю.
– Всю пшеницю? Всю пшеницю?.. По коморі? Баба Параска? Давайте швидше патрахиль. Семене, бери требник… Іди поперед мене та читай: «Да воскреснет Бог» та «Помилуй мя, Боже».
Прийшли… Коли якраз у засіці… Багатий аж до ніг припада попові:
– Батюшечко, чи не можна яке закляття положить, щоб осиковим кілком пробить?
– Треба, треба, всенеповинно треба. А беріть же її хто та виносьте з комори.
Люди стоять, роти пороззявляли, ніхто з місця й не ворухнеться. А парубок стоїть коло дверей.
– А давайте, – каже, – я візьму.
Перехрестивсь на схід тричі, обернувсь, узяв тещу та вже не поніс у хату, а прямо на гробовище; положили в труну її, загребли; батюшка прочитав проклятіє, забили осиковий кіл на гробі.
– Отепер, – каже, – не встане, бо нечиста сила з неї вийшла.
Прийшли до двору. Багатий питається:
– А що, батюшко, чи не можна мені цю пшеницю на потребу пустить?
– Е, ні-ні, не можна.
– А де ж її діть?
– Де хочеш, туди і дінь, хоч закопай, хоч спали, як ніхто не візьме.
А бідний брат, що тут же стояв, каже:
– Давай, брате, я візьму цю пшеницю, уже що Бог дасть, те і буде. – Його зарання підучив парубок.
– Візьми, зроби милость. Та візьми й комору, будь ласка, бо як її тепер спалить, то й вся оселя згорить. Візьми все, забери пшеницю й комору.
Як почали ту пшеницю носить – дядько, дядина і парубок та цілісінький день носили до вечора, такої насипали пшениці, як золото. А далі вже й комору перенесли. Багач каже:
– Ну, слава Богу! Тепер збувся.
А бідний з парубком поставили комору, позсипали в засіки пшеницю.
– А що, дядьку, буде з тебе?
– Слава Богу, буде.
Дождавшись вечора, пішов парубок знову на гробовище. Вирив тещу, взяв на плечі, поніс до багача. Одімкнув комору, а в тій коморі повно одежі: кожухи, кожушанки, кобеняки, свитки, смушки – карбованців на тисячу буде в тій коморі добра. Він узяв одімкнув комору, поскидав з жердок одежу, познімав з ключок, повивертав з скринь, скрізь порозкидав, які взяв та пороздирав. Взяв найкращу кожушанку, синім сукном криту, та ще й сивим смушком обложену, ту, що багатого жінка вінчалась в ній, убрав в неї тещу, посадив її в куточку, замкнув комору, а сам пішов додому.
На другий день якесь свято було. Жінка багачева вбирається до церкви та й каже на наймичку:
– Біжи в комору та внеси мені ту кожушанку, в якій я вінчалась.
Та взяла ключ та й побігла. Тільки що одімкнула комору, та аж скрикнула:
– Ох, мені лишенько! Що це за гармидер такий!
Коли зирк – аж у куточку сидить теща. В бідної наймички трохи очі з лоба не повискакували. Як чкурне… А надворі сніг великий – погубила в снігу й черевики. Вбігла в хату.
– Що там таке?
– Ох, моя ж матінко! Баба Параска сидить у коморі у вашій кожушанці.
А багатий лежав на лаві. Як почув, так аж очкур у нього лопнув з переляку.
– Та невже в коморі? Біжи, Каленику, до попа.
Побіг Каленик. Прибіга до попа і слова не вимовить:
– Ба-ба-ба-ба-батюшко! Па-па-ппа-параска оп'ять…
– А що? Що, баба Параска прийшла?
– Прийшла.
– Семене, Семене, вставай, зараз мені требник. Требник… Требник… Кадильницю беріть… Херувимського ладану положіть. Іди зараз вперед, читай, щоб усі чули…
Прийшли до багача. Він як побачив попа, та аж чоботи йому цілує.
– Батюшко, чи не послать до архирея? Може, в нього молитва друга, може, в нього прокляття не таке, як у вас?
– Ні, постой, постой, цей раз заховаєм, і вже закопаємо яму не так, і вже два осикових кілки заб'єм: один у головах, а другий у ногах. Посередині хрест зроблю заступом та херувимського ладану туди засиплю, то вже не встане.
– Оце було б і тоді так зробить, то вона б не прийшла… А беріть хто роздягайте її та понесем.
Тільки люди баньки повитріщали та роти пороззявляли… Ніхто не хоче і підступиться – боїться. Що то воно значить, як не своєю смертю умре! Хто ж піде брати гаспидяку? Парубок стоїть коло дверей, каже:
– Давай я роздягну і понесу.
Роздяг і поніс. Приніс до ями, положив у труну, зарив, загорнув землею, забили два осикових кілки – один у головах, другий у ногах, зробили посеред гробу хрест, насипали туди херувимського ладану, піп прочитав молитву.
– Оце, – каже, – тепер не вийде.
– Ну, спасибі вам, батюшко. А де, батюшко, мені одежу дівать? Чи її спалить, чи попродувать? Уже її тепер не носить, бо на чортові була надіта.
– Так, так, як ніхто не візьме, то спали.
А бідний брат каже:
– Оддай мені, брате, ту одежу.
– Та й візьми, будь ласка.
Пішли бідний брат з жінкою, з парубком у комору, набрали на оберемок одежі, скільки можна було. Пішли і другий раз: набрали й вдруге по стільки ж. Пішли і втретє, набрали і втретє.
– Ну, брат, – каже багач, – узяв одежу, бери й комору, бо як мені її спалить, то й вся оселя згорить.
Забрали й комору, перенесли.
– А що, дядьку, тепер є що надіть тобі і дядині?
– Спасибі тобі, небоже.
– А знаєш що, дядьку, де в твого брата гроші стоять?
– Та цур їм, навіщо вони нам?
– Та то я тільки так питаю.
– У погребі в нього скриня стоїть, залізним цепом до стовпа прикована. Повна червінців, так без ліку гаспидів син і сипле туди!
Парубок намотав на вус.
Встав уночі, пішов на гробовище, оп'ять вирив тещу, взяв її на оберемок, поніс до багача в двір, вніс у погріб, одімкнув скриню з грішми, порозкидав гроші скрізь по погребу, посадив тещу в скриню, понасипав їй червінців у жменю, прикрив трошки її віком; засунув погріб та й пішов. Прийшов додому й ліг.
Коли це багатий устав уранці та й пішов до погреба, щоб грошей взяти, – йому треба було на щось багато грошей. Одпер погріб, дивиться – скрізь гроші валяються; коли до скрині – аж там теща сидить… Аж дух заперся в нього – і не скрикнув… Як вискочив з погреба, як зарепетує:
– Каленику, біжи скоріше до батюшки! Як можна швидше! Скажи, що оп'ять прийшла!
Той, як почув, то аж нестямивсь! Як дремене до попа! Прибіг, аж піна йому з рота.
– Що таке? Що таке?
– Оп'ять прийшла…
– Оп'ять прийшла?.. Оце так! Оце так! Семене! Семене! Бери Євангелію! Пошли, нехай ідуть до церкви, нехай заберуть хорогви… Нехай в усі дзвони дзвонять…
А сам вбирається, та з ляку надів один чобіт, а один черевик, та ще й на босу ногу… Вийшли з хати, та вже Каленик за ворітьми вгледів, та каже:
– Батюшко, що це в вас таке? Халяву, чи що, загубили?
– Де? А! Якраз! Якраз! Се черевик… Біжи скоріше, найди мені чобіт.
Побіг Каленик у хату, шукає чобота, облазив скрізь, аж піт з нього ллється, та усе ніяк і не найде, та репетує на всю хату:
– Де батюшчин чобіт?
А піп стоїть надворі, мороз такий, що аж литки почервоніли на морозі, а йому байдуже, він тільки думає про Параску та про те, що йому буде за те, що ніяк не заклене зверх'естественної сили… Дійде до митрополита, то той розстриже за те, що не вмів заклясти. Принесли чобіт – насилу знайшли. Взув. Як дременуть – та до самого двору, не переводячи духу. «Да воскреснет Бог» батюшка вичитують, а дзвони ревуть, аж земля стогне. Зібралося миру видимо-невидимо… А багатий стоїть коло воріт, як пуп, синій, посинів на морозі, та все дожидається попа. Прибіг піп. Бух попові в ноги:
– Батюшко, чи не дать знать митрополиту? Може, в нього закляття не таке, як у вас?
– Е, не знаю, не знаю… Це вже… це вже… це вже свише… зверх'естественная сила… Не знаю.
– Дивіться, батюшко, всі гроші понівечила, тут, мабуть, більше як з мільйон попаскудила.
– Так, так, це вже не твої – це чортові гроші.
– Так будьте ласкаві, якщо те – то б до митрополита…
А парубок стоїть та каже:
– А що мені дасте, як я її так заховаю, що і поки світу сонця, то не вилізе? Не треба буде й до митрополита посилать.
Піп як почув, то аж баньки вивалив…
– А як же ти зробиш? Хіба можеш?
А багатий бух йому в ноги:
– Зроби, будь ласка! Що схочеш, те й бери, тільки зроби, щоб більше не вилазила.
– Зроблю. Оддай мені тільки ті гроші, що чортяка порозкидала, більш мені нічого не треба.
– Бери, зроби милость, я ще й рад буд.
– Добре, так ходім же.
Пішов у погреб, витяг тещу з скрині, взяв на плечі.
– А ходім, люди добрі, подивитесь, буду ховать; уже після мене не вилізе.
Прийшли на гробовище: положив тещу в труну, накрив віком, загріб землею, обійшов тричі гробок, переступив, плюнув на гробок.
– Оце, – каже, – ніколи не вилізе.
А багач од радості аж плаче:
– Спасибі, дай Бог здоров'я, іди бери гроші ті, що чортяка порозкидав по погребу; бери, куди хоч тільки й дінь.
Пішов парубок додому.
– А беріть, дядино, мішок, і ви, дядьку, та ходім.
Пішли. Нагребли три мішки, принесли, та ще раз пішли та по мішку набрали – принесли.
– Тепер ходім, дядьку, візьмем і скриню.
Принесли і скриню, зсипали в неї гроші.
– Тепер, дядьку, замикай; буде з тебе?
– Буде, небоже.
– Тепер давай розпрощаємось з вами.
– Давай, небоже.

Став бідний брат хазяйнувати. Купив волів, купив корову, купив пару коней добрих. Купив земельки: та як пішов хліб родить, то за рік так піднявся, що на все село багачем став. А багатому брату пішло все вниз та вниз. Згоріло в нього два млини, згоріла клуня, погорів і хліб, усе чисто. Пішов до бідного брата:
– Купи, брате, худобу.
– Продай, – каже.

Продав усі воли, усі коні, попродавав і вівці… Через два роки дожився до того, що осталася тільки одна хата.