CПОГАДИ ПРО ДІДУСЯ
За мир між людьми, щоб не було війни. Аби в родині не було суперечок серед близьких і рідних. Ці побажання, які Афанасій Лукич Перепелиця висловлював нам, молодим, тепер часто згадую про мого дідуся. Він народився 4 травня 1913 року в багатодітній селянській родині на Київщині, всього дітей було семеро, і Афанасій Перепелиця серед них був найстаршим. Він пережив голодомор 1933-го та Другу світову війну 1941— 1945 років. І тому прагнення до миру між людьми залишилося у нього на все життя. На рівні свідомості та підсвідомого. А ще мені пригадується епізод, про який Афанасій Лукич нерідко розповідав у сімейному колі.
— Я був лікарем на фронті. Ще молодим лікарем потрапив туди, допомагав пораненим бійцям. Та якось і сам опинився у нелегкій ситуації. Уламок снаряду влучив у ногу, — згадував ту історію ветеран, інвалід Великої вітчизняної війни.
— Лікарю, може відрізати ту ногу, щоби більше ніколи не заважала? — якось емоційно запитав тоді Афанасій Перепелиця у старшого за віком, досвідченого військового лікаря у шпиталі, куди потрапив із пораненням під час війни. І несподівано для себе почув таку відповідь: «Молодий колего! Своя нога краща за протез». Ось так мій дід із вдячністю часто згадував мудрі слова військового лікаря, до якого він потрапив на фронті. Потім уже у звичайному цивільному житті Афанасій Лукич цілком нормально ходив без спеціальних допоміжних медичних засобів. Хоча біль війни у нозі нерідко нагадував про себе, але дідусь тримався мужньо і просто терпів. Мабуть, просто звик із цим жити. Бо дуже цінував людське життя!
Уже перебуваючи вдома на пенсії, дідусь до того, як трапилася в нього травма перелому шийки стегна, вів доволі активний здоровий спосіб життя. Полюбляв щось шити вдома на своїй швейній машинці. А ще під час мого студентського навчання дід Панас тримав себе у гарній спортивній формі, навіть робив мені гарні масажі спини, шиї, суглобів. Ще з раннього дитинства, під час перебування у молодших класах школи дідусь доклав чимало своїх зусиль стосовно мого виховання й розвитку як людини і особистості. Не лінувався і знаходив час, аби допомогти мені із вирішенням різних задач зі шкільної математики.
Багато чого встиг він зробити у житті. І кандидатську дисертацію захистив, здобув вчену ступінь кандидата медичних наук. І нерідко виступав із лекціями про здоровий спосіб життя перед слухачами. І навіть зміг вистояти й перебороти серйозну травму (перелом шийки стегна) у досить поважному віці після 90 років. Тоді вже багато лікарів казали, мовляв, у такому віці не чекайте дива, бо ресурси організму вже майже вичерпано… Але знайшовся у тому ж таки Інституті імені Ситенка один вже не зовсім молодий інструктор з лікувальної фізкультури, який відверто сказав нам із мамою свою думку. Просто порадив нікого не слухати, почати займатися лікувальною фізкультурою, бо тоді організм сам цілком природно наростить м’язи і усе покращиться. Дійсно, так воно потім і сталося. І дід у поважному віці зміг повільно, обережно рухатися у кімнаті. Хоча знайти йому інструктора із лікувальної фізкультури, щоби приватно займатися із пацієнтом вдома, виявилося нелегкою справою. Бо чимало цих фахівців або боялися ризикувати, або не хотіли брати на себе зайвого клопоту в такій справі з пацієнтом майже 100-річного віку.
Працював лікарем до 94 років
До речі, приклад довголіття діда є гармонійним продовженням людської праці. Цікавий факт: працював Афанасій Лукич Перепелиця аж до 94 років невропатологом-консультантом, останні 30 років в Інституті патології суглобів імені професора Ситенка Національної академії медичних наук України. Працював у режимі часткової зайнятості, менше ніж на півставки в останні роки, не заради грошей, бо зарплата була невелика, вже мав пенсію, а заради спілкування із людьми. Просто відчував себе потрібним для інших. Пам’ятаю, як піднімався він, повільно і впевнено аж на 3-й поверх довгими сходами медичної установи до свого кабінету, де консультував пацієнтів. Дуже його любили і поважали колеги по роботі та пацієнти. А ще в нього була велика мотивація до життя. Людина, яка перенесла стільки життєвих випробувань, стала для нас прикладом сили духу, мужності і терплячості. Він не вживав спиртних напоїв, не палив цигарки, вів здоровий спосіб життя. Слідкував за тим, щоби лягати спати до 22-ї години, вставав рано. Також приділяв увагу здоровому харчуванню. Багато читав різної спеціальної медичної, біблійної літератури, виписував газети. Власноруч писав свої науково-публіцистичні дослідження на теми духовного здоров’я, здорового способу життя і харчування, та не тільки. Тричі на тиждень запитував, чи не приніс я нові газети з пошти. Ще писав листи своїм друзям. Проблема, щоправда, виникла і далі залишалася із погіршенням слуху. Отримали для нього слуховий апарат від держави, а потім підібрали і придбали за свої кошти інший, більш якісний. Але техніка ця не давала абсолютних результатів.
Був цікавий епізод, коли після настання 94 років з нагоди такої дати до дідуся на роботу приїхати тележурналісти, і Афанасій Лукич ще встиг виступити в телевізійному ефірі, розповідаючи глядачам про основи здорового способу життя, ділився із широким загалом власними рецептами здоров’я. Мабуть, мав для цього гарне соціальне і генетичне підґрунтя, бо народився у багатодітній селянській родині й був найстаршим. І повага до нього як старшого збереглася на довгі роки. У цьому переконався я на власні очі, коли, будучи школярем, ми з дідом Панасом щоліта їздили на його малу батьківщину. Це село Безугляки Сквирського району Київської області, розташоване неподалік красивого міста Біла Церква, де є чудовий парк. Ми колись із дідусем теж там були з рідними… Одразу важко багато всього пригадати.
Прожив до 103 років, дбав про здоровий спосіб життя
А прожив Афанасій Лукич більше 100 років. Якось так по-медичному його життя скінчилося на цифровому значенні 103… Пригадую, як постійна дільнична лікарка (терапевт) у ту суботу жовтня 2016-го високосного року, яка чудово знала дідуся як пацієнта літнього віку, несподівано по телефону відмовилася оформити йому банальну довідку про смерть. Бо в неї в той день був вихідний. І ми разом із черговим поліцейським звернулися до молодої лікарки, яка тоді була у районній поліклініці на чергуванні. Вона несподівано для мене пригадала, як Афанасій Лукич у них в медичному університеті читав лекції, коли вони ще були студентами. Довідку оформила одразу без проблем, адже тут є речі значно важливіші: повага, пам’ять і людська вдячність.
— Дідусь Панас був справжнім гумористом, бо називав мене курочкою, — із доброю усмішкою на обличчі пригадує зараз 8-річна його правнучка Софія Гапєєва. Кілька років тому її прадід (Афанасій Лукич, напевно, почувався серед нас молодим, тому моя старша донька Софія називала його дідусем, а не прадідом), навіть уже перебуваючи на спеціальному ортопедичному ліжку вдома, нерідко стежив за тим, як ми, молоді батьки, ходили повз нього із однорічною маленькою Софійкою.
— Тримай під голову обережно дитину, щоб не було шкоди для хребта і шиї, — часто повторював він нам свої медичні настанови. А ще, окрім занять лікувальною фізкультурою з пані Світланою, яка тоді не побоялася піти на ризики через поважний вік, не відмовилася від нашої пропозиції займатися з Афанасієм Лукичем лікувальними вправами, він багато читав і був глибоко віруючою людиною.
Звичайно, були і певні складнощі характеру діда, вже у такому поважному віці, після досягнення ним 100 років. Але, то вже інша тема. Згадуючи про лікаря, фронтовика, інваліда Великої вітчизняної війни, людину, яка мала авторитет серед багатьох співвітчизників не лише медичної професії, варто сказати про головне. Дідусь навіть у такому поважному віці зберігав здоровий глузд, тренував свою пам’ять. Хоча не обійшлося і без його особливих жартів, житейських курйозів. Якось позвав він мою дружину до себе і цілком серйозно запитав: «Ти знаєш, який мій вік? Мені вже 200 років…»
У будь-яких глобальних проблемах та у побутових житейських ситуаціях Афанасій Лукич думав про мир і злагоду, душевну гармонію та взаємоповагу між людьми. І в якості прикладу такої мирної хроніки згадав я нещодавно про статтю у газеті «Вечірній Харків». «Харьковский врач перешагнул 100-летний рубеж» — привернув увагу заголовок статті у номері друкованого видання, що зберігаю тепер у архіві з 2013 року, з дати тієї публікації.
Здається, дід Панас і досі залишається з нами у світлих спогадах про моє шкільне дитинство, студентські роки, у сучасних роздумах про мир і довголіття, як цінність людського життя.
