Жив-був маленький Хлопчик. Але маленький не за віком. Він був зовсім не великого зросту та вміщався у сірникову коробку, де жив усе життя. Це може здатися смішним, проте у великому світі такій маленькій людині не було місця. Його ніхто не помічав, та він ледве міг за весь день перейти найвузькішу з міських вулиць.
У нього майже не було друзів. Єдиним другом було Сонце. Воно ніколи не забувало про нього. Кожен ранок Сонце йому надсилало рівно стільки ж променів, скільки й великим людям. Він любив Сонце, а Сонце любило його. Хлопчик завжди прокидався дуже рано, щоб бути одним з перших, хто зустріне свого друга. Й кожен вечір він проводжав свого друга за обрій. У такі моменти Хлопчикові ставало сумно, але Сонце завжди обіцяло повернутися та дотримувалося свого слова.
Одним теплим днем, коли яскраві сонячні промені проникають навіть у найтемніші та найхолодніші кутки великого міста, Сонце помітило, що його маленький друг сумує. Хлопчик спостерігав за дітьми, які грали в «Тінь». Одна дитина показувала різні фігурки, а інші повинні були відгадати. Сонце чуло, як маленький Хлопчик, коли відгадує, вигукує правильні відповіді, але з дітей його ніхто не чує. Йому стало шкода Хлопчика, і воно вирішило допомогти.
Кожен сонячний промінь, торкаючись якогось предмета, дає тінь. Зазвичай великі предмети дають більші тіні, а маленькі, відповідно, маленькі. Проте так буває зазвичай. Цьому хлопчині Сонце подарувало незвичайні промені, які, торкаючись його тіла, відкидали величезну тінь. Так в один момент нікому не відомий маленький Хлопчик став величиною з двометровий стовп. Точніше, його тінь була такою. Його відразу ж помітили інші діти. З того дня хлопчисько вже не був сам. Йому понад усе подобалося показувати фігурки, з цією тінню в нього виходило найкраще.
Він кожен вечір дякував сонцю за цей подарунок, і кожен вечір сонце обіцяло повернутися. Може, саме тому воно ніколи не спізнюється й кожного дня приходить у наш маленький світ…
Денис Пилипів
