Берлінська стіна впала чи лише на півдорозі?

9 листопада в Іспанії в нас був день тиші перед загальними виборами. Цікавий збіг обставин, адже саме того дня тридцять років тому, 14 років після смерті Франсіско Франко, впав Берлінський мур. У Німеччині комуністична партія досі заборонена через невідмову від тоталітаризму, але тут, у нас, є такі партії, як «Об'єднані ми можемо» (Unidos Podemos) або «Більше країн» (Más País), які не відмовилися від нього, але співпрацювали чи досі співпрацюють з венесуельською марксистською диктатурою або продовжують співчувати революційній Кубі чи сумнівним демократіям Нікарагуа та Болівії. Чи повністю впала Берлінська стіна, чи лише наполовину? Безсумнівно, фізично вона була знесена, за винятком однієї частини, яка зберігається, аби не забути 45 років комуністичного гніту, який був встановлений у Східній Німеччині після поразки нацизму і тривав до 1989 року. Але чи відбулося це в душах людей?

В Іспанії вона дуже жива. Подивіться лише на упереджений «Закон історичної пам’яті», який хоче ігнорувати, що Франко врятував Іспанію від комунізму, який просувала під час Другої республіки революційна Марксистська іспанська партія соціалістичних робітників. Її керманич Ларго Кабальєро, якого називали іспанським Леніним. Він був прихильником насильницької революції, щоб узяти владу в радянський спосіб, намагався здійснити жовтневий переворот 1934 року, внаслідок якого загинуло 1500 людей. Раніше попереджав: «Якщо ви не хочете, ми зробимо революцію насильно» («Соціалістична газета» від 9 листопада 1933 р.). Щоб зупинити кривавий бунт 1934 року, Франко був змушений направляти з Мадрида бойові дії, завдяки яким він отримав звання «Сальвадор де ла Републіка» («Спаситель Республіки»). Вже в XXI столітті цей закон намагається ігнорувати, що Друга республіка йшла радянськими шляхами і не бажає бачити факти та об’єктивні дані. Новоутворена Республіка у квітні 1931 року не хотіла припиняти безлад, напад на релігійну та приватну власність, і вже через місяць закрила очі на спалення багатьох культових споруд у Мадриді, Валенсії, Севільї, Мурсії, Малазі тощо.

Закон історичної пам’яті намагається ігнорувати ті неприйнятні насильницькі та криваві революційні заворушення і хоче лише говорити про військовий переворот Франко 1936 року — національну сторону під час громадянської війни — та репресії, які були здійснені після громадянської війни, більшість із них через загальні справи в суді. Водночас забуваючи, що партизанські дії та тероризм із боку переможених змусили Франко продовжувати використовувати зброю для припинення війни. Так, були надмірності до, під час і після, але коли подивитися на місця розстрілів і катувань, де вбивали без суду, робити вигляд, що вони були тільки на стороні Франко, це смішно.

І все це чому? Тому що праві не усвідомили, що ідеологічні корені революційного лівого крила повинні бути повністю й остаточно переможені. Праві не знають, як чітко наголосити, що людину поганою робить не сама приватна власність, а зловживання нею. Вони також не можуть донести, що концентрація економічної влади в державному секторі створює не багатство, а бідність. Франко залишив у 1975 році набагато економічно й соціально багатшу Іспанію з правами та свободами, ніж режим Чаушеску та всіх інших комуністичних лідерів Східної Європи в 1989 році.

Праві не можуть твердо заявити лівим, що діалог, переговори та демократія — це і є справжній шлях, і що насильство, вулична окупація та сприйняття тих, хто мислить інакше, як непримиренних ворогів, не можна прийняти в якості політичних інструментів. Праві не знають, як сказати лівим, що суспільна охорона здоров'я не є кращою, ніж приватна охорона здоров'я, тільки тому, що вона є державною і що громадянам байдуже, якою є лікарня — державною чи приватною, головне, щоб до них ставилися добре і була можливість мати медичне страхування, яке покриває їхні потреби. Праві не знають, як сказати лівим, що історія — це не історія класової боротьби, а експлуататорів і експлуатованих, адже одне — це індивідуальні інтереси, а інше — класи. Вони не знають, як прояснити, що приватна ініціатива і ринок мають важливе значення для зайнятості та процвітання та що регулювання має бути узгодженим. Вони не знають, як сказати лівим, що використання слова «капіталізм» для дискредитації означає зовсім не розбиратися в економіці. Вони також не знають, як сказати лівим, що всі державні установи повинні бути ефективними та демонструвати прозорі та обґрунтовані виробничі витрати.

Але велика слабкість правих, яка робить їх нездатними потопити флагман лівого флоту — марксизм — є двоякою. З одного боку, вони не знають, як використати фрази Маркса, щоб кинути виклик лівим і запитати, чи згодні вони з ними: «Комуністам не потрібно приховувати свої ідеї та наміри. Вони відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнуті лише шляхом повалення всього існуючого соціального порядку шляхом насильства». «Комуністи можуть узагальнити свою теорію однією формулою: скасування приватної власності». «Пролетаріат використовуватиме владу для поступового позбавлення буржуазії всього капіталу, усіх інструментів виробництва, централізуючи їх у руках держави, тобто пролетаріату, організованого у правлячий клас». Невисування цієї радикальної критики марксизму залишає правих у програшному становищі в інтелектуальному плані. Це немовби сказати, що марксистське «наукове» мислення все ще діє.

Однак найгірше те, що праві, у кращому разі, залишилися у Франциска Фукуями, у його знаменитій статті «Кінець історії», написаній за кілька місяців до падіння стіни, у якій він говорить, що сучасне людське суспільство з його економічним розвитком, його соціальними законами, його інституційною рівновагою і, коротше кажучи, універсалізацією так званої «ліберальної демократії» може досягти останнього етапу.

Фукуяма вважав, що прогрес в епоху Горбачова «загнав остаточний цвях у саркофаг марксистсько-ленінської альтернативи проти ліберальної демократії», що не відповідає дійсності. Достатньо згадати про Китай, Північну Корею, Кубу, Венесуелу, Нікарагуа та Болівію, про ліві іспанські партії, а також про колапс у Греції через Ципраса та його ліворадикальну коаліцію.

З іншого боку, також правда, що бачення Фукуямою майбутнього світу було не дуже захоплюючим, оскільки воно обмежувалося б викликами «економічного розрахунку, нескінченного вирішення технічних проблем, турботи про навколишнє середовище та задоволення витончених потреб споживачів». У цьому найслабший момент правих, бо Нова Людина не з’являється. Майбутній ідеал зводиться до простого споживчого суспільства, яке б увічнило заздрість тих, хто має нижчий рівень споживання до тих, хто має більш високий. Що означає продовжувати надавати моральну перевагу марксизму та його передбачуваній турботі про соціальну справедливість.

Як би там не було, ідейний корінь правих полягає в акценті на відповідальності особистості. Фокус робиться на вершині піраміди Маслоу, на самореалізації та на створенні середовища, світу гармонії. Тут доречно пригадати історичну теорію Арнольда Тойнбі, виклик релігії як елементу соціальної інтеграції. Що таке релігійне, але свідоме сприйняття нашого автентичного буття та усвідомлення сутності гармонії? Людина виходить за рамки простого підпорядкування закону. Їй потрібно зрозуміти і пережити любов як інтегруючу, вимогливу і корисну силу. Вона повинна надихати наше ставлення на всіх рівнях стосунків, з Усесвітом, з країною, з суспільством, з сім'єю та з собою. Це неминуче вимагає застосування загальнолюдських етичних принципів, які, за невеликим винятком, залишаються далеко від поведінки політиків, що відходять від істини і від застосування однакових норм міри до своїх опонентів. XXI століття буде століттям глибоких відкриттів усередині людини. Наскільки це буде досягнуто, настільки Берлінська стіна та Стіна невігластва обов'язково впадуть, і ми зможемо створити рамки демократичного співіснування, про які влучно говориться в преамбулі нашої Конституції.