Skip to main content
Чому діти не чують своїх батьків?

Чому діти не чують своїх батьків?

«Кажеш йому, кажеш — як горохом об стіну!», «Сто разів тобі треба повторювати!», «Поки не крикнеш, до нього не доходить!» Батьки дуже часто скаржаться на своїх дітей. Скаржаться на те, що ті їх не чують. У цій статті ми розглянемо основні причини, чому так трапляється.

На жаль, часто батьки можуть не розуміти, що корінь проблеми лежить у них самих, що саме через їхні певні помилки діти просто перестають їх чути.

Відсутність зорового контакту

Дітям властиво захоплюватися. І чим молодша дитина за віком, тим менше об’єм її уваги. Тому дуже часто діти, які захоплені грою, в буквальному сенсі цього слова просто не чують своїх батьків. Звертаючись до своєї дитини, яка чимось зайнята і тому вас не чує, перш ніж кричати, карати, лаяти, встановіть із нею зоровий контакт. Підійдіть до неї, покладіть руку на плече, і коли ваша малеча подивиться вам в очі, повторіть їй своє прохання.

Два в одному

Цей принцип діє у випадку, коли ви купуєте мийний засіб. Але інколи цю ідею батьки використовують під час спілкування з дитиною. Коли вони кажуть своєму чаду: «Так, давай швиденько роздягайся, мий руки та сідай за стіл», — вони таким чином повідомляють йому про великий ланцюжок дій, які можуть випасти з поля зору малюка. Якщо ви хочете, щоб ваша дитина сіла за стіл, то не треба це прохання супроводжувати цілим рядом інших рекомендацій. Ви або одразу скажіть їй: «Сядь за стіл», — або спочатку попросіть її піти переодягнутися в домашній одяг, потім — вимити руки і лише після цього сісти за стіл. Отже, має бути одне прохання — одна дія.

Багато літер

Дуже часто батьки, спостерігаючи погану, на їхній погляд, поведінку дитини, здатні дуже швидко випалити щось подібне: «Скільки разів тобі можна було казати? Не стрибай з дивана на крісло! Ти що, забув про те, як ти впав нещодавно і розбив губу? Знову хочеш себе покалічити?..» Коли дитина почує такий емоційний потік слів, вона навряд чи зрозуміє, що конкретно від неї хочуть.

По-перше, треба розуміти, що діти живуть в моменті — тут і зараз. Тому не треба відсилати малюка до якогось минулого, про яке він нібито має пам’ятати в момент, коли захоплено чимось займається. Отже, не треба бути багатослівним. Скажіть малюку конкретно: «Не стрибай з дивана на крісло! Ти можеш впасти». Таким чином, одна ваша вимога має бути максимально лаконічною та зрозумілою для дитини.

Неочевидні прохання

Дуже часто замість того, щоб напряму про щось дитину попросити, батьки спантеличують її питанням, з якого вона нібито має зробити певні висновки. Наприклад: «Скільки ти ще будеш ходити розпатланий? Тобі що, подобається ходити з брудними руками?» Нам, дорослим, нібито зрозуміло, що мається на увазі під такими натяками. Але чи розуміє це дитина? Навіщо примушувати їх вирішувати якісь квести, якщо можна сказати напряму: «Заправ сорочку в штани... Вимий руки».

Отже, для того, щоб ваша дитина щось зробила, не треба задавати питання, де малюк має поміж строк зрозуміти, що ви від неї хочете. Скажіть їй про це прямо.

Заборони — команди

Іноді батьки, самі того не розуміючи, підказують дитині, що треба робити. Наприклад, фраза «не лізь на дерево» може привернути увагу дитини до того, що є дерево, на яке можна залізти. Або під час прийому ванни ви кажете: «Не бризкай душем» — по суті ви підказуєте малюку, що треба робити. Наша психіка побудована таким чином: коли людина щось чує, вона намагається це візуалізувати, а потім може з’явитися бажання це втілити. Отже, будь-які прохання до дитини краще формулювати без частки “не”, використовуючи прямі вказівки до дії. «Направляй душ в ванну!.. Грай на галявині! (а не на дереві)». Коли ви фокусуєте увагу малюка на своєму проханні, і воно максимально однозначне, йому набагато легше це зробити.

Радіостанція

Дуже часто діти ігнорують батьків, не звертають на них уваги, тому що ті нагадують їм «радіостанцію», яка десь там працює в фоновому режимі і про щось сповіщає. Причина такого відношення до батьків у тому, що всі їхні заборони та прохання не йдуть далі заборон та прохань. Максимум, що роблять батьки, — повторюють їх в сотий, двухсотий раз. Але якщо дитина не зіштовхується ні з якими санкціями та покараннями з боку батьків, в кінці кінців, вони перетворюються на радіоефір, на який можна не звертати уваги. Якщо ви хочете, щоб до ваших слів прислуховувалися, необхідно застосовувати наступний принцип: ви просите про щось дитину максимум три рази. Якщо вона не реагує після першого та другого попередження, то на третє — прохання застосовувати санкції за неуважне відношення до ваших слів. Третє прохання вже має супроводжуватися покаранням. Дитина має розуміти, що якщо ви її про щось прохаєте, — це не просто так. Ваше прохання має бути виконане, тому що ви зробите все, щоб ваша вимога була виконана. Звичайно, тут не потрібно перегинати палицю. Тому що коли дитина буде стикатися з дуже частими спробами управляти її поведінкою, вона буде, скоріш за все, чинити супротив. Тому, якщо ви вимагаєте щось від дитини, це має бути чимось важливим і це має бути однозначно виконано.

Отже, якщо ви помічаєте за собою звичку повторювати щось дитині по 5, 10, 20 разів, — проблема не в дитині. Причина в тому, що ви не сформували у неї поваги до ваших слів, дозволя- ючи їй їх ігнорувати.

Крик

Іноді батьки для того, щоб домогтися послуху від дитини, використовують крик. І вважають його ледве не єдиним способом комунікації. Згадайте, як ви самі себе почуваєте в ті моменти, коли на вас хтось кричить. Дорослі люди в такі моменти губляться. Що ж казати про дітей?

У застосуванні крику є три недоліки. Перший — дитина може і виконає ваше прохання, але навряд чи зрозуміє, що і навіщо вона зробила. З часом це може призвести до того, що з кожним наступним проханням треба буде кричати все голосніше і голосніше. Другий недолік — дитина почне розуміти, що до батьків треба всерйоз відноситися лише у тих випадках, коли вони кричать. Якщо ж батьки говорять щось спокійним голосом, це можна ігнорувати. Навряд чи хтось захоче так спілкуватися зі своєю дитиною. Тому треба змінювати свою звичку, вчитися бути зрозумілим не лише за допомогою крику.

Третій недолік — спілкуючись з дитиною таким чином, ви показуєте їй, як вона має це робити. Якщо ви можете на неї кричати, за допомогою крика намагаєтеся доносити свою точку зору, то все це повернеться до вас.

Поки дитина маленька, крик може звучати для неї грізно. Але в підлітковому віці, коли ваше чадо буде в одній з батьками вісовій категорії, кричати на нього вже буде неефективно. Намагайтеся шукати аргументи, як переконати дитину, а не намагатися просто тиснути на неї.

Життя біля залізничної дороги

Ті люди, які живуть біля залізничного вокзалу, зазвичай не чують поїздів. Річ в тім, що їх психіка з часом адаптувалася до умов навколишнього середовища.

Цей же принцип працює і по відношенні до дітей, яких дуже часто смикають. Вони ігнорують слова батьків виключно тому, що занадто багато заборон чують в свою адресу. «Так не роби! Туди не ходи! Сідай! Застебни! Розстебни! Їж повільніше! Пий швидше!» Коли діти чують такий потік вказівок, вони просто перестають їх сприймати. Для них слова батьків перетворюються на білий шум, в «поїзди», які вони не чують. Дитина, якій часто все забороняли, перестає сприймати серйозність заборон.

Отже, якщо ви хочете, щоб ваші заборони сприймали, їх має стати в рази менше. І забороняти треба те, що насправді є принциповим і важливим. А для того, щоб знати, що можна вашій дитині, а чого не можна, що принципово, а що не дуже, вам, звичайно, треба розбиратися в нюансах дитячої, підліткової психології.

Таким чином, якщо дитина вас не чує, треба зрозуміти, чому так сталося. В першу чергу, саме батькам треба серйозно замислитися над своєю поведінкою. Зміни в дитині відбуваються, коли змінюються самі батьки.