«А я завжди тебе любив... Моє кохання продовжило мені життя і якось тримало мене на цьому світі...» Тихими українськими вечорами, коли на небо, що куполом накривало гуцульське село, виходив червонощокий місяць і красувався серед яскравих зір, а втомлені працею люди йшли на відпочинок, у клубі збиралася молодь на танці. Грали там молоді, красиві хлопці, співали так, що заслухатись можна. Молоденькі дівчатка, які ще не танцювали (їм не виповнилось і шістнадцяти) ходили туди крадькома від батьків, щоб побачити це дійство і послухати сільських соловейків...

Бувають люди, як зорі: вони освітлюють дорогу, щоб ти не збився зі свого шляху, а бувають такі, як сонце: вони осявають тебе своїм душевним теплом від першої миті зустрічі, бо самі світяться, бо вони — світочі! Саме світочем науки, краси, гармонії, толерантності, міцності духу, душевної теплоти  і далекоглядності є чарівна жінка, дійсний член НАПН України, доктор педагогічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, іноземний член Російської академії освіти, дійсний член Міжнародної академії акмеологічних наук і Міжнародної академії педагогічних наук Нелля Григорівна Ничкало...

Колись до одного мудреця прийшла втомлена життєвими негараздами дівчина  і, не відриваючи погляду від землі, неголосно спитала:

-  Чи правда, що кожна людина – це певна мелодія?

Академік Іван Андрійович Зязюн належить до тих діячів освіти, науки, культури сучасності, про яких кажуть: у нього є Ім’я.