Сухомлинський про індивідуальний підхід як чинник розвитку особистості

Ідея про важливість і необхідність індивідуального підходу до кожного учня в навчально-виховному процесі є однією з провідних у творчості Василя Сухомлинського. Численні пра­ці, серед яких «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Як любити дітей», «Слово до спадкоємця», «Розвиток індивідуальних здібностей і нахилів учнів», присвячені цій педагогічній проблемі.

Сухомлинському вдалося, незважаючи на авторитарний простір радянської доби, розвинути ідеї дитиноцентризму, індивідуального підходу до кожної дитини.

Василь Олександрович довів, що індивідуальний підхід до учнів має стати основою педагогічної культури школи, а вчительський колектив повинен мати перед собою «картину людської індивідуальності кожного вихованця». Саме тому педагоги Павлиської школи намагалися «добитися, щоб у школі не було жодного безликого учня, який нічим не цікавиться, якого ніщо не хвилює і не захоплює, який з однаковою байдужістю учить і математичні формули, і ліричні вірші, щоб кожен вихованець «з перших днів перебування свого в школі чимсь захопився, щось полюбив, розвинув свої творчі здібності, вийшов з її стін з певним життєвим покликанням».

Двічі на місяць по понеділках на психологічних семінарах учителі, класні керівники, керівники гуртків, піонервожаті висловлювали думки про того чи іншого учня з метою виявлення його захоплень, нахилів. Найчастіше предметом обговорення були непомітні учні, які не проявляли своєї індивідуальності, і яких Василь Олександрович відносив до найважчих дітей. Спільно педагоги продумували для такої дитини діяльність, що могла б її захопити, привести до особистого успіху, «викликати гордість за свої творчі сили й успіхи».

У Павлиській середній школі навчальний процес будувався на основі індивідуального підходу: клас ділився на кілька груп відповідно до розумової підготовки учнів; вони не знали про це, але вчитель давав їм диференційовані завдання для досягнення результатів «слабкими» учнями на певному етапі хоча б з одного предмета. Він наголошував, що не можна рівняти всіх школярів по середньому учню, бо це гальмує їхній розвиток, як і найсильніших. Індивідуальний підхід потрібний для того, щоб «правильно визначити задатки, нахили, можливості кожного учня, визначити ту сферу розумового життя і творчої праці, в якій він міг найповніше розкрити себе».

Нахили і здібності надзвичайно різноманітні, тому й види діяльності мають бути різноманітними. Педагоги, які намагаються втиснути «багатогранні запити учнів» у рамки одноманітних заходів, роблять велику помилку. У практиці Павлиської школи виховний процес ґрунтувався на положенні про те, що «людина неповторна», і ця неповторність… особливо виразно виявляється в отроцтві». Тому педагогічний колектив спрямовував свої зусилля на те, щоб кожний підліток знайшов свою улюблену справу.

Позакласна робота, вважав В. Сухомлинський, дає простір для індивідуальної творчості у процесі діяльності дітей. У Павлиській школі були улюблені куточки для праці кожного учня — робочі кімнати технічної творчості, майстерні, кімнати для занять з машинознавства, куточки будівельника, кабінети електротехніки, електроніки і автоматики, радіотехніки тощо; розвиток художньої творчості через керамічну майстерню, гуртки художнього випалювання і випилювання; розвиток музичних здібностей у хорових колективах, дитячому оркестрі народних інструментів, гуртку юних баяністів, літературно-творчих гуртках; розвиток здібностей до сільськогосподарської праці в теплицях, зеленій лабораторії, кабінеті й куточках живої природи, в плодорозсаднику, фруктовому саду, на навчально-дослідній ділянці, шкільній пасіці, кролефермі тощо.

В. О. Сухомлинський довів, що ефективність виявлення здібностей, нахилів, покликання учнів для розвитку творчої особистості під час праці безпосередньо залежить від творчого вчителя. Педагог зазначав, що «чим цікавіша праця, до якої залучається дитина, тим яскравіше розкриваються її здібності, нахили, покликання. Якщо зразком для учня є праця вчителя, то вчитель стає його любимою людиною. …Якщо ми бачимо, що дитина, підліток до всього байдужі, ми думаємо й вирішуємо, з ким треба духовно зблизити цю юну людину. З цього і починається індивідуальний підхід».

Василь Олександрович дійшов думки, що скільки в школі учнів, стільки і потрібно шукати індивідуальних стежок, а «допомогти кожному вихованцю знайти його стежку — це й означає поставити людину на ноги, ввести її в життя громадянином зі своєю індивідуальністю».

У Павлиській школі вірили, що «кожна людина може стати поетом, художником в якій-небудь справі».

Прочитайте мініатюри. Подумайте, як би ви відповіли на питання маленької дівчинки? А що, по-вашому, співоча пір’їнка? Яка співоча пір’їнка у кожного з членів вашої сім’ї?

Мініатюри Василя Сухомлинського

Що краще?

Одна маленька дівчинка любила ставити питання.

—    Що краще, — запитувала вона свою маму, — яблуко чи груша? Троянда чи гладіолус? Вода чи ситро? М’ячик чи лялька?

Мама терпляче відповідала, але про себе дивувалася. Насправді, хіба можна сказати, що краще — м’ячик чи лялька, троянда чи гладіолус?

Та ось одного дня дівчинка запитала:

— Мамо, що краще — казка чи пісня?

— А ти подумай, що краще — сонце чи небо? Якщо відповіси на це питання, тоді я тобі скажу, що краще — казка чи пісня. — відповіла мама.

Довго думала дівчинка і не могла нічого придумати. Вона дивилася на небо, на яскраве сонечко. Вони були прекрасні й нероздільні.

Після цього дівчинка перестала запитувати, що краще? Вона запитувала інакше: чим гарна казка? Чим гарна пісня? І мама із задоволенням їй відповідала.

Співоча пір’їнка

Є дивний птах Стрепет. Він співає... чим він співає, як ви думаєте, діти? Співає він крилом. Є в нього в крилі особлива співоча пір’їнка. Під час польоту, коли Стрепетові захочеться співати, він розпростує крила так, що співоча пір’їнка висувається і налаштовується на спів. Лунає тонкий свист, який ні з чим не можна порівняти. Схожий він і на звучання найтоншої струни, коли по ній водять смичком, і на пісню вітру в тонкій стеблині очерету.

Аж ось одного разу сталася біда. Загубив Стрепет співочу пір’їнку. Випала вона і впала на землю... Захотілося Стрепетові співати, а співочої пір’їнки немає.

Маленький хлопчик Сергійко знайшов співочу пір’їнку Стрепета. Підняв її, побіг — і пір’їнка заспівала.

Почув Стрепет спів своєї пір’їнки, прилетів до хлопчика і просить:
— Хлопчику, віддай мою співочу пір’їнку. Не можу я без пісні.

Віддав Сергійко Стрепетові співочу пір’їнку.

Багато років прожив на світі чоловік, що виріс із маленького хлопчика Сергійка. Багато разів, згадуючи Стрепета, він думав: у кожної людини є своя співоча пір’їнка. Нещасний той, у кого співочої пір’їнки немає.

 

Лариса Березівська, 
директор ДНПБ України, доктор педагогічних наук, професор, 
член-кореспондент НАПН України




Читайте також: 

Додати новий коментар