«Стою на причілку осені, Гортаю життя листки…»
Серпень яблуком соковитим зарум’янився на гіллі… Ось і яблучний Спас — свято зрілих плодів, літніх вражень і краси. Цьогоріч ювілейною ходою серпень прямує по життю Тетяни Станіславівни Лісненко. А мінливе літо, як і доля, несе то спеку, то дощі…
Кажуть, що кожне людське життя є окремим романом, лише треба вміло покласти його на папір.
«А час летить, нема ніде спасіння,
Тривога в серці птахом вироста.
Прийшла пора визбирувать каміння —
Складна пора і дуже непроста…»
(Т. Лісненко)
«На причілку осені» — таку символічну назву має остання збірка вибраного Тетяни Лісненко. Урожайним є її творчий доробок. Видані вісімнадцять книг власних поезій та прози і чотири колективні збірки авторів Роменщини.
Тихою, мрійною ходою ввійшло в літературу ім’я Тетяни Лісненко. І залишиться, сподіваюся, назавжди, неначе й було одвіку. Її творчість — це людські життя, трагедії, болючі до сліз, важкі долі сучасних захисників України, нужденні старі, охололі без любові серця. І скільки в поезіях ніжності, тепла, співпереживань!
Основною сутністю письма автора завжди є щирість. Це той камертон, що втримує від фальші. Поет має служити правді. Її поезія вчить добра, прощення, які вельми потрібні в нашому зболеному світі.
Неспокійна, енергійна вдача в цієї красивої талановитої жінки. Поет-краєзнавець Г. В. Діброва у своїй статті «І осінь хай не поспішає…» так пише про неї: «Це, мабуть, дуже важко, серед бруду і мороку сірих буднів зберегти цноту душі, зберегти незламність і неупокореність мрії. А ще у її віршах яскраво прозирає незмірна і, як сама поетеса зазначає, невиліковна і безмежна любов до рідного слова».
Тетяна Станіславівна продовжує наполегливу вчительську дорогу викладачем української мови і літератури в Роменській школі №8. Її вихованці чують на уроках палке, залюблене в усе рідне, материнське слово.
У сповідальній автобіографії вона зазначає, що писати почала ще в шкільному віці. У 5-му класі була обрана членом редколегії класної газети «Дружба», де примостила і свій перший віршик про учня, який часто запізнювався на уроки. «Пізніше, коли я стала мешкати в місті, на моєму життєвому шляху з’явилася землячка, працівник редакції, яка просто примусила мене подати свої твори до друку. Так я стала надсилати етюди та отримувати за них плату (4 копійки за слово). Повірте, отримати 12 рублів за твір — велика радість! До того ж я мріяла стати професійним журналістом і готувалася вступати до вузу. Працювала позаштатним кореспондентом міськрайонної газети та диктором радіо…»
А народилася Тетяна Станіславівна в селі Лучка Липоводолинського району на Сумщині 1959 року в сім’ї колгоспників. Після школи навчалася в Шосткинському ПТУ-13, працювала на підприємстві «Свема», потім художнім керівником Берестівського Будинку культури, художником на Роменській взуттєвій фабриці, художнім керівником у фабричному БК, а за сумісництвом була ще й робітничим кореспондентом місцевої газети.
Строката життєва біографія свідчить і про роботу з 1982 по 1989 рік у партійних органах міста Ромен.
У 1990 році закінчила Сумський педінститут і стала вчителем рідної мови та літератури, народознавства та образотворчого мистецтва, а згодом — заступником директора з виховної роботи в ЗОШ №3. Потім опікувалася проблемами культури та освіти, ставши начальником відділу культури Роменського міськвиконкому.
«Якщо хочеш досягти позитивного результату в будь-якій справі, люби її, віддавай усю себе. А коли так не можеш, зміни професію, вона не твоя…», — повторює Тетяна Станіславівна, пригадуючи пройдені дороги.
Із серпня 2003 року вона була заступником директора з виховної роботи в Комунальному закладі Сумської обласної ради в Роменській ЗОШ-інтернаті імені О. А. Деревської. Долі багатьох дітей-сиріт пройшли крізь її співчутливе вчительське серце. Серед численних започаткувань Тетяни Станіславівни на цій посаді — редагування газети «Республіка Шкід». А ще створила осередок молоді — літстудію «Свічадо», у якій талановиті діти зробили перші кроки до творчості та досягли великих успіхів. Із її ініціативи учні школи підтримували зв’язок із Роменським земляцтвом у Києві. Тому нерідко відбувалися зустрічі з цікавими людьми-земляками: Ю. А. Кухарчуком, Людмилою Ромен, О. В. Шугаєм, О. Я. Ющенком.
Ініціативна освітянка завжди в авангарді просвітницького руху на Роменщині, є членом Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка з 2000 року. Серед багатьох відзнак і нагород — Пам’ятний знак переможця у Міжнародному конкурсі «Жінка року» (номінація «Жінка-педагог — творча особистість»).
А ще вона — активний громадський діяч, керівник ГО «Літоб’єднання «Дивослово». Доктор філософії, літературознавець, академік Валентин Бугрим про її творчість відгукується так: «…це сповідь Особистості, яка знає життя, була багато років міським обранцем, пройшла владні щаблі, тобто завжди займала активну позицію і в усьому була і є на вістрі часу:
«У літній сад замріяно зайду
І біля вишні кожної спинюсь,
Між віт найкращі рими віднайду,
І кожній кроні тихо помолюсь».
Не все, і не всім, можливо, однаковою мірою буде до вподоби те, що написано Тетяною Лісненко впродовж років. Час багато чого змінює… Та змалечку душа її повнилася по вінця маминою піснею, народною творчістю.
І хоч давно вже мешкає в місті, однак село, його простори, природа завжди з нею.
«Іще на рік мудрішою я стала,
Годинник мій на зиму поверта…
Але свій край любить не перестала,
Хоч осінь сумом душу огорта».
Трепетно, ностальгійно, ніжно пише вона спомини про маму.
«Відплакала вже яблуня крислата,
Тужливо плаче вишня, не втиха.
Полегшено зітхнувши, рідна мати
Пішла за обрій, чиста, без гріха».
(Т. Лісненко)
А рушники… Неначе ті підкови,
Волошки там і півники рясні…
Її утома — в кожнім рушникові,
Які зі стін всміхаються мені».
Сьогодні ми великою мірою втратили щирість почуттів і чеснот наших попередників у літературі. А без цього важко будувати духовну, моральну державу. Уміння бачити і чути свого сучасника — це той психологічний заряд, що потрібен читачеві. І такий потужний заряд наполегливості притаманний Тетяні Лісненко. Він приведе ще не до одного успіху.
Член НСПУ Анатолій Гризун підтримав її у творчих сходах ще в час навчання в Сумах. А першу збірочку «Сповідь» (2002 р.) благословила у світ Людмила Ромен.
Тетяна Станіславівна упорядкувала чотири колективні збірки поезій членів об’єднання «Дивослово». А це все особистий час, роздуми, поради, підказки, рецензії. Нелегко ж працювати з творчими людьми…
Три її книги в різні роки були номіновані на щорічну премію Президента України «Книжка року».
Безліч грамот, дипломів, відзнак має вона як учитель-методист.
Вочевидь, особливо цінними з-поміж інших видаються мені Диплом-відзнака на Всеукраїнському поетичному вернісажі «Троянди й виноград» імені Максима Рильського та Диплом переможця у Всеукраїнському літературному конкурсі імені Леся Мартовича (номінація «Поезія»).
Та не дипломи і перемоги визначають творчу долю митця. А рядові читачі, поціновувачі таїни слова. Адже поезія завжди була і мечем, і щитом, і сльозою, і сміхом, і ласкою. Вона завжди буде життям, що відлунює в наших душах і через них поспішає до майбутніх поколінь.
Багато врожаїть тільки вчасно засіяне поле. Тетяна Лісненко дбайливо культивує його вдосконаленням, вимогливістю, щоб словесне зерно сіялося добірне, виважене. Справжня поезія покликана робити людей кращими, думки й поривання вищими, а діяння гуманними. Її слово кличе любити, єднатися, мріяти, будувати новий світ і перемагати все, що заважає нам.
Цю жінку поважають і шанують. Вона була депутатом міськради трьох скликань. Про неї пишуть і розповідають в періодиці й на радіо. Композитори поклали на музику чимало її поезій, і ці пісні пішли між люди.
«Та я на долю скаржитись не буду,
Валізи повні, скриня і душа…
Щаслива я, бо є і в мене люди,
Які мого ще слухають вірша…»
(Т. Лісненко)
Остання збірка вибраного «На причілку осені» є зразком служіння своєму народові та його ідеалам. Мистецтво, народжене життям, крокує межи нас, аби лишити слід справжнього одкровення глибокої душі.
Незважаючи на гримаси моди, традиційна поезія реалізму вдосконалюється згідно з вічним потягом людини до краси.
Люди — не птахи, однак і їм словесний спів дано не примхою природи, а їхньою глибинною суттю.
Кличте ту суть до життя й надалі, шановна ювілярко! Звичайно ж, кожен автор, як і загалом кожна людина, реалізується по-своєму, часом несподівано, викристалізовуючись у непростій мішанині об’єктивного та суб’єктивного. Різні ж бувають коштовності за розміром, красою, формою. Однак особливо цінуємо ми неповторність, оригінальність, бо в цьому, якщо говорити про митця, — особистість.
Вірність слову, постійний пошук, безперервна копітка праця з людьми, талант організатора висувають Т. С. Лісненко в число митців, конче потрібних нашій культурі. Її творчість справді просвітницька, виховна, сповнена гарячої художньої снаги робити людей досконалішими, кращими, духовно багатшими. Про це свідчать і більш як 500 її публікацій у ЗМІ України.
Шлях у майбутнє — це Мрія. Шлях у минуле — це Пам’ять. Хай же нерозривно вони живуть у ваших поезіях!
«Мій погляд — у небо, у марева просинь,
А серце горить, як в шаленім вогні.
Ой падали зорі, як яблука в осінь,
Й долоні вогнем обпікали мені…»
(Т. Лісненко)
Або:
«Складаю я роки стосами,
Мов вірша нижу рядки.
Стою на причілку осені,
Гортаю життя роки…»
(Т. Лісненко)
P.S. Творчі колективи Роменщини вітають поетесу-землячку з ювілеєм. Життєвої снаги й багато виважених рядків на довгії літа!
Тамара Марченко
