Skip to main content
мистецтвознавець, заслужений працівник культури України
Валентина Єфремова

«Ромни, Ромни, столиця моїх снів…»

Валерій Дядюра виклав фото нашого міста на своїй сторінці у фейсбуці і торкнувся моєї душі. Так виникло бажання привітати роменчан з Днем міста. Всі свої почуття я висловлюю у публікаціях, які друкуються у місцевій та столичній пресі. В основному вони присвячені знаковим подіям та людям, які дійсно складають славу нашої історичної Роменщини.

Я маю привілей  називатися Роменчанкою, не тільки тому, що простежила кілька поколінь моїх пращурів, які пов’язують мене з селищами Сміле (по жіночій лінії Маринченки) та Хмелів (по чоловічій Феденки), Лахни з хутора Заклимка. Народилася я в Ромні,  в історичному будинку по вулиці Пушкіна. Вишневі дерева навколо посаджені моєю бабусею Софією Феденко, яка виросла серед квітучих садів на Роменщині. Моя мама пишалася тим, що їй як передовику легкої промисловості був навічно вручений Червоний прапор. Перше, що зробила вона вже в Києві, посадила 20 вишневих дерев навколо будинку, який тільки почав будуватися, і де ми згодом отримали власне житло. Я закінчила Роменську середню школу №2 ім. Академіка Абрама Йоффе, де періодично навчалася і моя донечка. На пришкільній садибі ми  теж саджали вишні.

Моя мама працювала в галузі легкої промисловості. Вона вміла прикрасити красивим убранням любу жінку і перетворити її у суцільний талісман краси та спокуси. Так сталося в місті Хабаровську, коли державна делегація летіла в Японію і треба було створити достойний образ однієї важливої персони. Саме мама навчила мене викладатися на всі сто, щоб кожен проєкт був унікальним. Недаремно відомий кутюр’є В’ячеслав Зайцев аплодував їй за оригінальність представленого одягу на всеукраїнських показах моди.

Мені пощастило також з учителями, це викладач англійської мови  Г. Унке та вчителька малювання Л. Бреус. Саме вони вплинули на формування мого світогляду та прищепили любов до мистецтва. А наш унікальний Краєзнавчий музей, заснований у 1919 році, став для мене криницею, з якої я черпаю й досі свої знання та любов до історії рідного краю. В його формуванні значну роль відіграли роменчани Микола Макаренко (1877-1938) та Іван Кавалерідзе (1887-1978), які мали на той час уже потужне наукове та творче підґрунтя міжнародного рівня.  

Так склалася моя доля, що в столиці України було створене Роменське земляцтво, а потім Сумське, в яких мені доручили піклування про культурно-мистецькі заходи рідної Роменщини. І все на цьому поприщі близьке і любе серцю, і кожний наступний мистецький проєкт, як і цьогорічний, присвячений сторіччю Леоніда Полтави, я вважаю найголовнішим у своєму житті. 

Згадую поїздку на святкування 200-ї річниці рідної школи разом з Михайлом Степком (на той час заступником міністра освіти України), коли в дорозі зародилися поетичні рядки, в яких я говорю про красу «ромашок польових». Школа для мене -  особливе місце не тільки отримання нових знань, а й формування громадянського відношення до своєї держави. Зі шкільних років нам прищеплювали любов до свого краю, відповідальність за його процвітання.

Роменчани відкривають виставку в Києві Степко, Єфремова Вітренко.jpg

 

Коли наші почуття, світогляд формуються на прикладах власного родоводу, людей, яким не байдужа земля, батьківська хата, то це на все життя. Тому раджу всім побудувати своє родинне дерево та передавати його у спадщину наступним поколінням. Пам’ятаю, як бабуся розповідала про читання Біблії в нашій хаті її дідусем, який добре знав латинь і був волосним писарем. Як вони в молоді роки вечорами «ходили гуляти на колодки». Як свекруха укладала її у гамак після обіду, від сонця вішали рядно, щоб у Соні були сили «заводити» на молодіжній тусовці. До всіх справ, будь то праця чи відпочинок, відносилися серйозно. У бабусі були саф’янові червоні черевички та безліч вишиванок й оксамитових керсеток. Намисто підбиралося під колір одягу, в строгому порядку з дукатами, коралами та хрестом. Як би не жили фінансово, а газету виписували обов’язково та купляли керосин для лампи на вечірні читанки. Мама згадувала, як дідусь випивав кілька склянок чаю, потім розстилав рушник і доставав Біблію. До хати сходилися односельчани послухати святе писання. Книга завжди мала особливий культ в нашій родині.

Все посіяне у дитинстві дало добрі паростки, які я реалізую з особливим натхненням та вдячністю. Навколо мене потужна команда однодумців, мені легко втілювати свої проєкти в життя. Ми на одній хвилі з Ю. Вітренко, Іваном та Валентиною Рішняк, Ю.  Соболевським, О. Лавриком, Ю. Кухарчуком, В. Андрєєвою, В. Яценком, Л. Семеновою та багатьма іншими роменчанами. 

Я навіть не беруся перераховувати кількість публікацій, присвячених рідному місту, назву лише кілька, в яких, на мій погляд, реалізувалися мої сподівання. Насамперед творчі проєкти, присвячені місцевим художникам Л. Бреус, І. Цюпці, М. Самохіну, М. Троценку, О. Северину, І. Роженку, О. Федьку,  виставки яких відбулися і в столиці України. Писала я й про Н. Полуян-Внукову та С. Півторака, В. Зосенка, Л. Юхту  та багатьох інших самобутніх митців нашого краю. Їхні біографії увійшли у мою книгу «Художньо-мистецька спадщина Сумщини» та збірник «Життєвим шляхом разом».

М.Самохін персональна виставка Київ УФК.jpeg

 

У моїх статтях відгомін епох часів скіфських курганів, гордо несе булаву останній отаман Запорозької січі Петро Калнишевський, благословенний дзвін Святодухівського собору, промовляє перший у світі пам’ятник Т. Шевченку, б’ють у набат Нескорений Прометей та Вільний робітник І. Кавалерідзе, гомонять березові гаї та вікові дуби «Пивневого лісу», гаю «Огнівщина» та мальовничого парку в центрі міста природного заповідника 1871 року з назвою «Міський сад». Чимало сучасних героїв, захисників вітчизни, збирають роменчан біля могили Невідомого солдата та монументу Героїв Небесної сотні. 

100 річниця п-ку Шевченку Андріївский узвіз Київ.jpg

 

Роменські активісти завжди поруч - і ті, що вже за обріями, як Ф. Одягайло, О. Малко, і ті, що наповнюють сьогодення щирістю та підтримкою  - вчителі рідної школи, працівники Краєзнавчого музею П. Помаран, Л. Скрипка, Т. Охотник, Т. Лісненко, Н. Рослова, Л. Пасевіна, В. Зеленська, А. Кубах та багато інших завзятих активістів. Правда, останній раз була ложка дьогтю, але у діжці меду вона розчинилася легкою досадою. 

Життя не буває без поразок. Не вдалося відкрити Художню галерею імені І. Кавалерідзе, про яку мріяв унікальний український митець з краплиною грузинської крові. Але я вдячна рідній школі, в якій розташувалася моя власна колекція творів образотворчого мистецтва, що була призначена для місцевої галереї. Це куточок для естетичного виховання підростаючого покоління, локація для формування в юних душах краси та творчого натхнення.   

Щоб про наше історичне місто дізнався широкий загал до спільних проєктів залучалися  державні та громадські організації Національна спілка художників України, Український фонд культури, Федерація жінок за мир у всьому світі, Музей-майстерня Івана Кавалерідзе, духовенство Михайлівського Золотоверхого собору, Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, Православна богословська академія, Інститут національної пам’яті України. З цими організаціями пов’язані цікаві творчі проєкти, моя участь у виставках та міжнародних конференціях, на яких звучали імена П. Калнишевського, І. Кавалерідзе, М. Макаренка, Л. Бреус, М. Стороженка.

Ромни виставка присвячена М.Макаренку.jpg

 

 «Квітнуть роменські сади, гарні в парку вечори, Шепочуть каштани мені про наші щасливі дні…»,  увіковічив наші почуття та рідне місто автор Роменського вальсу член Національної спілки письменників України Олександр Шугай.

Вітаю з  Днем міста, дорогі земляки, друзі, серцем і душею я разом з вами.

Валентина ЄФРЕМОВА, роменчанка з вдячністю

Фото авторки