Рокова пастка, або Трилер з життя письменника
«Ужасный век, ужасные сердца!»
О. С. Пушкін «Скупий лицар»
«Скажено потрібні гроші, бодай у розбійники піти на великий шлях або ж коханцем завітати до старої…» Справді, чи не актуально це й для сьогодення, хоча й висловлено півтора сторіччя тому? Ось такий стиль мислення героїв драматурга Олександра Васильовича Сухово-Кобиліна, автора п'єси «Весілля Кречинського» та інших шедеврів театрального мистецтва. Випадково став він письменником: біля витоків його творчості — любовна драма, що обернулася на трагедію — смерть його коханки, Луїзи Сімон-Деманш. Цей трилер приголомшив російське суспільство й докотився до самого государя-імператора Олександра ІІ. Тривалий час у загибелі Луїзи підозрювали письменника, однак відновити історичну справедливість допомогла експертиза, за висновком якої оскаржено звинувачення в його адресу. Наприкінці вересня цього року святкували 200-річний ювілей від дня народження Сухово-Кобиліна.
«Найлютійший з аристократів»
В одній з кімнат будинку Сухово-Кобиліна до останнього дня його життя висів портрет Луїзи. Її загадкова усмішка поринала його у присмерки спогадів, той день у листопаді 1850-го, коли знайшли її тіло у яру біля Ваганьківського кладовища.
Та починалося усе так романтично — навесні 1841 року, у Парижі, коли російський дворянин Олександр Васильович Сухово-Кобилін познайомився у ресторані з чарівною француженкою та підняв келиха за французьких жінок. Чарівна особа, до якої звернувся Сухово-Кобилін, й була та сама Луїза Сімон-Деманш. Вона нарікала на те, що неспроможна знайти роботу на батьківщині, у Франції. Молодий чоловік той же час запросив її до Росії, де вона, на його думку, знайде те, що бажає...
До цієї зустрічі Олександр Васильович встиг уже багато чого пізнати. Цей «найлютіший з аристократів» побував за кордоном, закінчив Московський університет із золотою медаллю і вивчав філософію Гегеля у Гейдельберзі, був обізнаний із репертуаром найкращих європейських театрів та познайомився у Римі із Гоголем.
Самовпевнений до безумства, він справляв надзвичайне враження на жінок.
Роман із Луїзою мав своє продовження у Москві, де Сухово-Кобилін наймав для неї п'ятикімнатне помешкання із меблями та прислугою. Та ще й відкрив для Луїзи комерційну справу — винний магазин, надавши їй капіталу для торговельного обігу. Відтоді за соціальним станом стала вона купчихою. Здавалося, про що й мріяти?
Але не набула бажаного щастя. Олександр Васильович вів подвійне життя: крім апартаментів Луїзи з'являвся у «вищому світі», де мав чимало принад та амурних пригод. З часом вона стала обтяжувати його, ця економка, що жила на його утриманні. Сухово-Кобилін уникав зустрічей із нею, умовляв Луїзу повернутися на батьківщину.
Врешті-решт, вона зрозуміла, що її життя із Сухово-Кобиліним недовго триватиме.
Крім того, у Москві розійшлися чутки про новий його роман — із княгинею Наришкіною. Надія Іванівна, за чутками, «багатьох чоловіків позбавила розуму». Серед тих, хто не встояв під її чарами, герцог Морні, брат Наполеона III, а також Олександр Дюма-син, автор «Дами з камеліями», з яким повінчалася 1864 року після смерті чоловіка.
Луїза мучилася ревнощами, а свій біль зганяла на слугах. Саме цьому перш за все навчилася вона у родині Сухово-Кобиліних. Як відомо, й мати Олександра Васильовича частенько согрішала цим. В ній виявлявся чисто російський парадокс, коли європейська освіченість дивним чином поєднувалася із кріпосницьким варварством. За свідченням Євгена Феоктистова, домашнього вихователя дітей сестри Сухово-Кобиліна, вчинивши швидку розправу над прислугою, «вона запалювала сигару й сідала у крісло із французьким перекладом Шеллінга».
Версії слідства
7 листопада 1850 року Луїза влаштувала у себе обід: у вузькому колі запрошених мала вона надію якось позбутися своїх сумних думок. Після обіду усі поїхали на прогулянку: по бульварах — від Тверських воріт до М’ясницьких, звідти на Кузнецький міст — в кон-
дитерську Люке, потім — до Ернестіни Ландерт, а від неї повернулася додому. О дев'ятій вечора Луїза відпустила кучера та через деякий час полишила будинок. Більше туди вона не поверталася...
Відсутність Луїзи дивним чином схвилювала Сухово-Кобиліна. Разом із чоловіком сестри завітав він до обер-поліцмейстера та виказав свої побоювання щодо її долі.
Тіло Луїзи знайшли лише два дні по тому — у яру біля Ваганьківського кладовища («зі слідами насильницької смерті», як доповідав пристав Ільїнський). В слідчій справі містилися жахливі деталі вбивства. На спотвореному тілі — численні криваві плями й садна, пухлини і синяки поряд із переломами ребер та хребців. Та, передовсім — скривавлена рана навколо гортані...
Сухово-Кобилін «...ридав, як дитина, — згадував Феоктистов, — безперервно повторювалися у нього істеричні напади... неможливо було запідозрити його у нещирості». Поруч із ним той час постійно знаходилася княгиня Наришкіна, яка піклувалася про те, щоб не допускати Олександра Васильовича до труни загиблої, писала листи до французького консула й аббата Кудера. «...ані словом, ані будь-яким мускулом свого обличчя не видала вона своєї причетності до жахливої таємниці», — писав Феоктистов. Півтора сторіччя по тому слід віддати належне мужності цієї неординарної жінки із врахуванням звичаїв того часу.
Серед інших свідків допитували й Сухово-Кобиліна. Згідно з його словами, той вечір він проводив у Наришкіних, де вечеряв і о другій годині ночі повернувся додому. Та найголовніше відбулося 20 листопада, коли приніс каяття кухар Єфім Єгоров і зізнався у тому, що 7 листопада вночі «...вбив купчиху Луїзу ... Сімон-Деманш на її квартирі...». Допомогли йому «Галактіон Козьмін й кріпосні дівчата Аграфєна Іванова та Пелагія Алексєєва. Галактіон переломив їй праскою ребра», а Єгоров перерізав їй горло. Вбив він її тому, що «була вона недобра й примхлива жінка. Чимало людей від неї постраждало...»
Відтоді склалися дві повноправні версії вбивства Луїзи Сімон-Деманш.
Перша — злочин вчинив кухар Єфім Єгоров та його помічники.
Друга — у злодіянні повинен Олександр Васильович Сухово-Кобилін.
За версією Леоніда Гроссмана, автора бестселера «Злочин Сухово-Кобиліна», увечері 7 листопада в будинку Сухово-Кобиліна відбулася фатальна зустріч Олександра Васильовича, княгині Наришкіної та Луїзи. На думку Гроссмана, Сухово-Кобилін, оскаженілий від люті при появі своєї колишньої коханки у місці зустрічі його із новою коханою — княгинею Наришкіною, вбив Луїзу шандалом. Наришкіна негайно доручає відданим слугам сховати тіло небіжчиці, що вони й виконали.
Ім'я княгині Наришкіної вперто пов'язували із цією трагедією. Взаємини між княгинею та Сухово-Кобиліним ні для кого не були таємницею. Стрімкий від'їзд княгині Наришкіної за кордон через місяць після загибелі Луїзи, у грудні 1850-го, більше нагадував втечу. Вона втікала туди від пліток, скандалу й слідства, та головне — щоб приховати свою вагітність. Там народила дочку Сухово-Кобиліна на ім'я загиблої Луїзи.
Вирок долі
Слідство велося абияк: не знайшлося серед слідчих ані Фандоріна, ані Шерлока Холмса — навіть звичайних фахівців. Кріпосні то давали свідчення, то відмовлялися від них. Сухово-Кобиліна мордували очними ставками, та головне проґавили. Не опитали гостей Наришкіних, чи був він присутній серед них той вечір, коли загинула Луїза.
Одяг загиблої оглянули лише декілька місяців по тому, не звертаючи уваги на те, що жінку вбили у ліжку та одягали вже труп. Інакше чим пояснити те, що під нарядною її сукнею не було корсета, зате надягнуті нічна сорочка й півчобітки, що капелюха надягнуто не на зачіску, а на розпущене волосся?
Сухово-Кобиліну прийшлося зіткнутися з елементарним дилетантством слідчих у веденні судочинства, небажанням знайти злочинців. Проте невдовзі після початку слідства йому натякнули про хабар та його розмір, щоб «справу закрити». Мимоволі він замислився над тим, чи не помилився, відмовившись дати хабар відразу? Помста слідчих була страшенною: слідство тривало майже 7 років. Саме «справа» пробудила в ньому письменника-сатирика, який викривав потворні явища у російському суспільстві.
Наостанок, «справа» надійшла до самого государя-імператора Олександра ІІ. У грудні 1857 року Державна рада виправдала одночасно Сухово-Кобиліна та злочинців, які зізналися у криміналі. «Справу» кваліфікували як нерозкриту, причому кріпосні Сухово-Кобиліна звільнялися від усякої відповідальності, а його самого засудили до церковного каяття «за любовні стосунки... задля очищення совісті».
Отже, «справу» закрито, проте запитання лишилися. Саме факт «загального» виправдання посприяв різноманітним чуткам, пересудам та пліткам, що переслідували Олександра Васильовича за його життя та й після нього. Що ж, вирок долі...
І все ж? Хто, за що та й задля чого вбив француженку?
Відновити історичну справедливість допомогла експертиза, яку проводив 80 років після трагедії професор Попов, спираючись на аналіз судових актів. За своїм висновком він оскаржив звинувачення в адресу Сухово-Кобиліна, які виказав свого часу «так безпідставно й безперечно» Леонід Гроссман. Проте таємниця ще й досі не розв'язана!
Налагоджувалося творче життя. «Весілля Кречинського» йшло на сценах Малого і Олександринського театрів. І в наступні роки працював він над п'єсами своєї трилогії «Картини минулого». Не склалося лише особисте життя...
Відтоді, як Луїзи не стало, почуття розгубленості й самотності не полишали його. Він приходив у Лефортово, на Введенське кладовище, де стояв тривалий час біля могили Луїзи, притулившись до холодного каменя, на якому викарбовано було рідне йому ім'я. Він благав її про завершення життя — «...мирне, тихе й самотнє...»
В одній з кімнат будинку Сухово-Кобиліна до останнього дня його життя висів портрет Луїзи: чарівна француженка із русявим волоссям та з квіткою у долонях пильно вдивлялася в його обличчя, загадково усміхаючись.
«Ось це — вона!» — сказав Сухово-Кобилін письменнику Юрію Бєляєву, коли той відвідав драматурга на схилі віку. Нічого не додавши, він відвернувся від портрета.
