НАДІЯ ЧАЛА-АДАМЧУК: «КОСМОНАВТОМ МОЖЕ СТАТИ БУДЬ-ХТО»

Надія Чала

У конференц-залі Київського планетарію з нагоди Тижня космосу зібралися учасники клубу «До зірок», члени благодійної організації «Діти – наше майбутнє», студенти Університету сучасних знань Товариства «Знання» України. Метою клубу «До зірок», який працює уже 20 років, є популяризація знань про освоєння космосу та особистостей, причетних до цього, серед учнівської молоді та студентів. Почесною гостею дітей і дорослих  у Київському планетарії стала Надія Адамчук-Чала, учений-біолог, космонавт, член загону астронавтів Державного космічного агентства України. Надія Іванівна виступила з темою «Використання супутникових технологій у сучасному виробництві». 

Надія Адамчук-Чала, як  член благодійної організації «Діти – наше майбутнє»  після лекції запросила учасників клубу «До зірок», зокрема учнів київської школи І-ІІІ ступенів №169 з малозабезпечених сімей на благодійний обід до одного з McDonalds Києва. Поки діти розважалися й ласували солодощами, ми розмовляли з Надією Адамчук-Чалою.

Отож, знайомтесь. Надія Адамчук-Чала народилася у Києві. 1992 року закінчила Київський Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. Ступінь кандидата біологічних наук отримала під час роботи в Центральному ботанічному саду ім. М. М. Гришка Національної академії наук України. Працює в Інституті мікробіології і вірусології ім. Д. К. Заболотного НАН України. У 33 роки отримала премію Президента України за роботу «Гравічутливість рослин на клітинному і молекулярному рівнях».

Заміжня. Має доньку і сина. 

Вона мала шанс першою в Незалежній Україні підкорити космос.
Ні, вона не програла у відборі польоту до зірок Леонідові Каденюку.
Вона досягла вершин в іншій сфері діяльності.

Надія Чала

– Пані Надіє, будь ласка, поясніть Ваше захоплення біологією, зокрема ботанікою й мікробіологією. Знаю, що Ваші батьки працювали також у цій галузі. А ось потяг до космосу – звідки?  

– Так, мама  – біолог, й до сьогодні працює в школі. Батько (на жаль, вже покійний) – інженер-механік сільськогосподарської техніки. Усе якось само по собі збіглося. У той час, коли 1994 року було підписано міждержавну угоду про спільну підготовку астронавтів України і США, я саме працювала над дисертацією щодо структурно-функційної організації клітин в умовах мікрогравітації та кліностатування у Єлизавети Львівни Кордюм (член-кореспондент НАН України, заввідділу клітинної біології, анатомії, морфології рослин Інституту ботаніки імені Миколи Холодного). Зі своїми науковими результатами я доповідала на конференції у Бристолі, потім на асамблеї в Бірмінгемі. Моїми дослідженнями зацікавилися космобіологи Великої Британії, на наукових зустрічах я познайомилася з американськими колегами. А згодом мені із Христиною Чабан з Інституту Карпат запропонували проходити відбір у загоні астронавтів.

З обох наших пар тоді відібрали чоловіків – Леоніда Каденюка і Ярослава Пустового. Вони своє завдання виконали, а я переключилась на наукову програму. Досліджувала ультраструктуру клітин мезофілу після експонації рослини на борту космічного корабля «Коламбія». 2003 року, коли той самий корабель вибухнув зі всім екіпажем, і люди, яких я знала особисто, загинули, навіть частинки їх на землі немає, то це була катастрофа, переосмислення колосальне. А контейнери, з якими літали (вони теж досліджували мохи), знайшли аж у Каліфорнії, по них показували досліди, були результати. 

– Мені доводилося читати, що Ви  були вимушені перервати підготовку до польотів на кораблях систем Space Shuttle і вернулися в Україну, не пройшовши відбір через медичні показники. Хтось твердив про непорозуміння із психологом, хтось вважав за недолік – відсутність шкідливих звичок (Ви не вживаєте алкоголь, не палите цигарок, не маєте досвіду боротьби зі стресом)… То як Ви без жодного досвіду стрибків із парашутом та польотів опинилися в четвірці, яка потрапила до Америки на підготовку?

– Космонавтом може стати будь-хто, якщо відповідатиме певним вимогам. У мене була добра фізична підготовка. Я виступала за збірну з плавання свого університету. Доріжкою, яка змінює кут нахилу, пробігла краще, ніж американські астронавтки. І біометрія м’язів була краща. Зуби взагалі чудові (радянські срібні пломби антисептичні, а між полімером і дентином можуть бути мікроорганізми, які в умовах космосу стають агресивними).

А от чим я налякала американського психолога, не знаю. Київський психолог мене пропустив. Я  позитивна. Політично грамотна. Це вже потім зрозуміла, що радянські люди вміли думати одне, говорити інше, а робити третє. Занадто велика гнучкість. У мене в житті не було нічого такого екстремального. Звичайнісінька киянка, яка вчилася на відмінно й отримала в університеті диплом із відзнакою, а тепер просто в групі біокосмічних дослідників. Мене питають: кількість годин нальоту на літаку – немає, тільки пасажиркою літала.

– А скільки у Вас стрибків із парашутом?

– Після декількох таких запитань я жартувала, що за мною тільки балетна школа. Хоч насправді в житті проходиш через такі стресові ситуації: підйом до живого вулкана на Північних Курилах (це викиди попелу і каміння, треба зорієнтуватися за секунди); долина гейзерів – стежина, а трохи відступишся – провалля (бачили по дорозі шматки вареного ведмедя). Що ще екстремальніше може бути? Хіба що життя довкола нас.

–  Якось Ви розповідали про шторм в океані. Підкреслили, що після того, жодні випробування не страшні…

– Так, долати надскладні завдання для майбутніх космічних польотів мені довелося у США. Але бути тільки розумним для цього замало. Людину немов вивертають навиворіт, оглядають кожен сантиметр тіла, перевіряють функціонування усіх систем організму. Наприклад, я повинна була кілька годин просидіти у мішку, який у разі аварії використовують астронавти. Це випробування далося важче, аніж підступна для багатьох перевірка на «вертушці» для тренування вестибулярного апарату. Якось на тихоокеанському судні потрапила у триденний шторм силою 7-8 балів. У кожної людини своя реакція на такі перепади. Я ж, замість хворобливого стану, стала відчувати неабиякий приплив енергії.

– І все ж, Ви не втрачаєте надію побувати в Космосі,  до того ж уже маєте досвід стрибків із парашутом, сертифікат аквалангіста. Чому так прагнете в Космос?

–  Цікавість усіх штовхає на якісь пригоди. От є така фраза:  «страшно цікаво»! То страшно чи цікаво? Якщо відверто, то після катастрофи «Коламбії» 2003 року я інакше на це все подивилася. Зараз маю зовсім інші цілі. Мені цікавіше відправити робота на якийсь астероїд із золотом, платиною, діамантами, щоб він звідти привіз зразки. Бо все-таки польоти в космос – це дуже ризиковано. Коли починаєш дізнаватися у колег, які проблеми виникають після польоту, то вже зважуєш, чи варто летіти. Я цілком згодна з канадійцями, що космос треба спочатку зробити безпечним для людини, а вже потім туди «пертися». На Землі теж є дуже багато цікавого.

– Пані Надіє, Ви впевнені, що людству доведеться  шукати родючі ґрунти за межами Землі. Наскільки це далека перспектива?

– Вихід людини за межі Землі буде вимушеним. Людей багато, ресурси вичерпні, нам доведеться опановувати, може, спочатку, океанічний світ. А потім Місяць – точно. Уже знайшли печери, де можна заховатись. Але це ще далека перспектива.

Спочатку треба навчитися добре організовувати життя на Землі, а потім уже вирушати на інші планети. Можна порушувати будь-які соціальні закони, але закони природи і гравітації неможливо. Мене дивує, коли проектують якісь модулі на поверхні Марса, там же шалені вітри, 300 м/с, гори (Олімпус 27 км), перепади температури, немає атмосфери, тому що нема магнітосфери, шалені потоки радіації. То хіба закопатися у ґрунт і там сидіти в печерах, тунелях. А харчування? Це буде молекулярна кухня. Яблуня на Марсі не виросте, дерево буде, як ліана. Хіба ананасам там сприятливі умови: багато окисів заліза у ґрунтах, як у тропічних країнах, дуже низький рівень освітлення.

– Пані Надіє, Ви науковець України чи світу? Ви так часто працюєте за кордоном…

– Звісно, я український науковець. Тому що нам виїжджати кудись на постійну роботу – це зіткнутися з шаленою конкуренцією наших західних колег. Пакистанці, індуси англійськомовні з дитинства, в них у західному світі є свої переваги. Найкраще, коли ти гостьовий учений, тебе запрошують на певний комплекс робіт, тобі організовують програму – це чудово. А далі ти повертаєшся додому й живеш своїм життям.

– Ви маєте двох дітей. Чим вони займаються?

– Донечці Єлизаветі   19 років. Вона студентка лінгвінстичного вузу: вивчає французьку й англійську мови. Мріє стати менеджером міжнародних науковоосвітніх програм. Активна, комунікабельна. Минулого року стала переможницею у конкурсі краси й здобула титул «Біла князівна». Сину Олександру 13 років. Нещодавно  посів перше місце в Україні на олімпіаді з екології. Здобувши перемогу, відпочивав у дитячому таборі «Лідер», що в Пущі Водиці під Києвом. 

– Як вважаєте: Ви особлива чи звичайна жінка? Можливо дотримуєтеся якихось правил, дієт…

– Звичайнісінька жінка. Живемо звичайним бюджетним життям, всеядні, але перевагу надаємо здоровому харчуванню. За сімейними клопотами і професійними досягненнями не забуваю дбати і про фізичну форму. Стреси, депресії – це не про мене. Завжди обливаюся з джерел у Голосіївському парку, родина робить це зі мною. А взимку, коли нема сильного вітру, навіть мої діти бігають босоніж по снігу та плавають в ополонці.  Якось був період, до народження дітей, не вживала м’яса пять років. Та мене переконали, що організм людини має отримувати повноцінний набір вітамінів. Власне, я готова стати другим космонавтом України. Маючи нормальний фізичний стан, у космос можна потрапити в будь-якому віці. Головне, аби був бездоганний імунітет.

 Людмила ЧЕЧЕЛЬ, фото авторки