Skip to main content
Забаштанський

Мужність і талант людський

Український фонд культури імені Бориса Олійника ― це дух таємничості, високого патріотизму, любові й натхнення. Тут завжди витає щось незвичайне, святе, до щему близьке, яскраве і рідне — українське. Тут наша історія, наше минуле й майбутнє. Він напоєний словом, овіяний словом, наснажений і освячений ним, пройнятий високими почуттями щирої любові й поваги до людини і високою патріотичною думкою. 

Сьогодні Український фонд культури імені Бориса Олійника запалив іще одну «свічечку слову», що залишив нам у спадок відомий український поет, перекладач, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка в галузі літератури Володимир Забаштанський, якому 5 жовтня виповнилося б 80 років.

У душі кожного українця високою хвилею патріотизму звучить «Молитва за Україну», в яку поет вклав усю свою любов і велич дум та помислів. Пісня, яка в буремні дні боротьби народу за власну гідність срібним переливом стала піснею Майдану. 

Жодного громадянина України не залишать байдужим слова Володимира Забаштанського:

«Україно, молюся за тебе,

Як за матір гріховно-святу,

За блакить твого вічного неба

І за ниву твою золоту».

І сьогодні в пам'ять поета ― автора цих величних слів, що «запалив у нас пломінь правди, щоб «наш край заяснів», ― відкрито меморіальну дошку.

На це дійство з’їхалися його земляки, рідні, друзі, соратники, колеги, видавці, письменники різних поколінь, які своїми палкими словами і незабутніми спогадами наблизили нас до життя і творчості цієї мужньої людини. У кожному виступі звучало слово «мужній», бо, як зазначив відомий український письменник Петро Перебийніс, — Володимир Забаштанський – це взірець мужності, чесності й відваги в українському письменстві.

Тереблять душу слова Петра Мусійовича: «Перед серцем пропливає небесна стрічка його пропаленого шляху. Болісно перекликаються, гомонять літа за перевалом. А ми дивимося услід його сонячному слову. Наче не було його муки, його щоденного боріння з пітьмою… Вибух кам’янистою стіною заступив йому дорогу до сонця. Немає очей, немає рук…»

Та є невгасима жадоба до життя, палаюче серце, яке наповнене любов’ю до людей, є сила і мужність.

Володимир Забаштанський після страшної трагедії, яка настигла його у 18 років, успішно закінчив середню школу робітничої молоді, з відзнакою захистив університетський диплом.

Підхоплює і розвиває спогади заслужений працівник культури України, лауреат премії НСЖУ «Золоте перо» Володимир Васильович Біленко, який наголошує на визнанні Володимира Забаштанського як поета ще на початку його творчості, про що свідчить літературна премія імені М. Островського за збірку віршів «Моя вузькоколійка» (1973 рік).

Упродовж 1960-1990-х років збірки віршів Забаштанського виходили багатотисячними тиражами. І за книгу «Запах далини» (1982) його було удостоєно Державної премії імені Тараса Шевченка (1986). 

У темних окулярах, з дружиною Ольгою або друзями, які постійно супроводжували його, він відвідував літературні вечори, багато спілкувався з людьми і писав. Поезія була сенсом його життя: зболене і ніжне серце породжувало слова любові до людей, до рідної землі, слова, які стали на сторожі України, українського духу та моралі. З'являлися одна за одною книжки поета: «Віра в людину», «Крицею рядка», «Грані краплі», «Вага слова», «Запах далини», «Жага життя», «Мужністю завдячую тобі»... 

Чимало зробив В. Забаштанський і на перекладацькій ниві. Завдяки його старанням вийшли українською мовою книжки письменників багатьох країн.  

Василь Герасим’юк – письменник, лауреат премії імені Тараса Шевченка відзначив: «Його творчість – це єдність поезії і громадянського духу. Це – мій учитель, авторитет мого покоління, першорядний поет ХХ століття. Він вів літературну студію «Кобза», яка гуртувала письменників 60-х. Він навчав молодь не тільки поезії, розкривати свої таланти, а й жити ― чесно й мужньо. Він, ― як говорив німецький філософ Фрідріх Ніцше, ― мав усе «людське, надто людське» і власним прикладом закликав до цього інших.

Як завжди, натхненно і безкомпромісно, говорив Андрій Васильович Мельничук. Слова захоплення мужністю і силою поезії Володимира Омеляновича лилися пристрасно і щиро. Він читав віршовані рядки Забаштанського, розсипаючи дух його творчості поміж присутніми і скрашуючи важливість та урочистість події. 

Виступив селищний голова Резедент Валерій Дмитрович, який відзначив, що громада Браїлова береже пам'ять свого великого поета. У селищі діє музей  його імені, пам’ятник, який стоїть в оточенні жовтогарячих чорнобривців поряд зі школою, що носить його ім’я, названа вулиця Забаштанського.

Вигравірувані на камені пам’ятника слова поета торкаються душі кожного перехожого:

«Не приходив я нізвідкіля,

Не ходив і звідси я нікуди.

Тут я завжди, як моя земля,

Вічно був і вічно тут пребуду».

Виступив заступник селищного голови Лановий Володимир Васильович, який розповів, як вшановується пам'ять земляка у рідному селищі. А директор музею Володимира Забаштанського Ланова Алла Дмитрівна розповіла про роботу музею і вручила літературну премію імені Володимира Забаштанського відомим українським письменникам.

Головний редактор видавництва «Український письменник» Василь Кличак підкреслив, що героїчне життя Володимира Забаштанського дає наснагу наступним поколінням. Його поезія повинна звучати на уроках літератури у школах, бо вона «життєва і правдива, проникнута глибоким патріотизмом і гуманізмом»

Зі щирим словом подяки Українському фонду культури імені Бориса Олійника, його голові Олександру Даниловичу Бакуменку, селищному голові Браїлова, директору музею Забаштанського, а також відомим письменникам, які знали його батька, працювали разом з ним, спілкувалися, виступив син Володимира Омеляновича, який відзначив характерну рису батька бути звичайною людиною і разом з тим бути мужнім, наполегливим, натхненно працювати за будь-яких житейських негараздів. «Почути високе слово відомих письменників і поетів про батька – то велика радість і нестримна наснага, ― підкреслив він.

Меморіальна дошка була освячена отцем Володимирського собору Борисом, який є членом Правління Українського фонду культури імені Бориса Олійника, чим було підкреслено, що життя ― вічне! Володимир Забаштанський увічнив себе у віршах справжнього поета й у своїй невсипущій любові до людей, до України.

Сльози вдячності й захоплення мужньою і талановитою людиною окропили серця присутніх, вселили нову хвилю духу творчості, натхнення і святості, спільної любові й великої людської доброти.

Зоя ПАЦАЛО