Сестрички і братики у сім’ї

Сестрички і братики у сім’ї

Кожна дитина — унікальна і неповторна. У кожній сім’ї певний мікроклімат, свій характер стосунків. Особливою і неповторною є кожна сімейна ситуація. Аби зрозуміти власну дитину, чому вона вчиняє так чи інакше, треба знати, як саме бачить дитина сім’ю, батьків, саму себе в ній. Її поведінка є, передусім, результатом великої внутрішньої роботи, власної активності дитини. Те, як почуває себе і як бачить своє місце і роль у структурі сім’ї кожна дитина — не копія наших (мам, татусів та бабусь з дідусями) поглядів і думок, а її власне відчуття. Саме тому важливо вчитися бачити сімейні ситуації очима дитини, намагатися відчувати те, що відчуває вона, допомагати їй відчувати себе любимою та захищеною, відповідальною та впевненою в собі. Тоді реальним є взаєморозуміння і глибокі, наповнені змістом й емоціями сімейні стосунки, що постійно розвиваються та збагачуються.

діти

Дитина будує свою поведінку, виходячи щораз із власної суб’єктивної оцінки того, що відбувається навколо. Звичайно, її можливості обмежені віковими особливостями, формуванням пізнавальних процесів (пам’яті, уваги, мислення), навичок спілкування, розвитком уяви, почуттів, довільної поведінки. Але дорослішання дитини відбувається надзвичайно стрімко: година життя дитини прирівнюється до років дорослої людини за наповненням новим та несподіваним, за кількістю і якістю психологічних змін.
І в цій окресленій картині виховання дитини у сім’ї велике значення має кількість дітей у сім’ї і стосунки між ними.

діти

Існує багато точок зору на те, коли саме подружжю добре було б подумати про другу дитину. У психологічній літературі вказують на два роки, сім-вісім, а то й 12—14 років різниці. Та все-таки є психологічні закономірності, що дозволяють упевнено сказати, що оптимальною є вікова різниця у три-чотири роки. Це обумовлено не лише фізіологічним фактором відновлення жіночого організму після перших пологів, але й важливими психологічними моментами.

Перші роки життя мама і дитина є своєрідним єдиним цілим, емоційно пов’язаним багатьма ниточками, а тому й неподільним. До трирічного віку у свідомості дитини превалює усвідомлення себе, як загального «ми» («ми з мамою»). Приблизно з трьох років (трохи раніше або трохи пізніше) дитина починає відділяти себе від єдності з мамою і стає все більш самостійною, із власним «хочу» і «можу». Саме в цьому віці мама чує перші «Я сам», «Я сама», а дитина прагне отримати певні доручення, відповідальність за якусь справу. Це і намагання «попідмітати», «помити посуд», «причесати собаку» чи «випрати сорочечку». Не біда, що після таких справ буде вода на підлозі, купа сміття розсіється по кухні, а собака заб’ється в куток, чекаючи на кращі часи… Поступово «допомога» справді ставатиме допомогою, а навички розвиватимуться, якщо схвалюватиметься ініціатива дитини, непомітно, ненав’язливо і делікатно надаватиметься підтримка з боку батьків при виконанні дитиною справ. Догляд і піклування про молодшого братика чи сестричку відповіда­тимуть потребі дитини у самостійності, підкріпленні своєї вмілості і відповідальності.

Вікова різниця у три роки дає можливість опанувати бажану позицію старшого у взаємодії з меншим (молодшим). Інтереси старшої та молодшої дитини вже відрізняються й не вступають у конкуренцію за постійну «прив’язку» до мами. Мама для старшого і молодшого виступає як найцінніша особа у світі та їх притягують різні аспекти: для малюка найважливішим є й протягом наступних трьох років залишатиметься тілесний, емоційний контакт, для старшого дедалі ціннішим стає співробітництво з мамою — спільні ігри та забави, можливість задовольняти пізнавальні інтереси, що зростають.
Старшого можна й треба привчати піклуватися про малого й про себе особисто (це формує його світ дорослості, згладжує у подальшому конфлікти), призвичаїть до самостійності у переддошкільний період, що так важливо для формування стосунків з однолітками й учителями; для успішності у шкільному житті. Навіть просту присутність старшої дитини під час годування або купання малюка варто називати допомогою. Тоді старша дитина не відчуватиме свою відокремленість, а, навпаки, знатиме про свою затребуваність, відчуватиме себе складовою частинкою єдиного організму сім’ї.
Отже, стає зрозумілим, чому народження третьої дитини знову ж таки можна планувати за три-чотири роки від народження другої. Перша, найстарша дитина, вже стає школярем — має новий соціальний статус, коло нових інтересів, обов’язків, друзів тощо.

Дітей потрібно вчити вибудовувати стосунки у сім’ї. Ні для старших, ні для менших не є очевидним те, що зрозуміло дорослим. Тому потрібно терпляче пояснювати й старшому, й меншому, як потрібно поводитись, пояснюючи і тому. й іншому малюкові їхні фізичні й психологічні можливості. Наприклад: «Тетянка ще не може сама цього зробити, бо вона не дотягнеться (не дістане)», «Володя допомагає. Коли ти вже ходитимеш, то теж допомагатимеш». Ні в якому разі не викрикувати: «Ти що! Вона ж іще мала!», а лагідно пояснювати: «Такі маленькі діти ще не їдять ягід, трохи почекай».
Відомо, що суперечки, бійки, шум та галас зазвичай супроводжують спілкування старших і менших дітей саме в присутності дорослих. І більшою мірою всі ці сигнали адресуються не один одному, а батькам. Саме тому від реакції батьків, позиції, яку вони оберуть, поведінки залежить не лише вирішення конфліктної ситуації тут і тепер, але й загальна тенденція побудови міжособистісних стосунків дітей. Особливо батькам треба пам’ятати про те, що не можна дозволяти дітям скаржитися один на одного.

Дуже важливим є й формування зваємостосунків бузпосередньо між дітьми. Наступна життєва замальовка багато що пояснює:
«Дитина качається по підлозі, кричить, скаржиться, що її образила сестра. Мама спокійно заходить до кімнати, переконується в тому, що нічого небезпечного не сталося й виходить. Крики припиняються, дитина перебігає вслід за мамою до другої кімнати. «А що ж ти не плачеш, вже не болить?» — «Та ні, мамо, ти ж пішла з кімнати й нічого не почуєш… Я тут краще поплачу», — знову починає скиглити…
Для того, аби стосунки дітей стали конструктивними, треба небагато:

1. Навчити дітей використовувати прямі контакти, тобто не бігти до батьків і не переказувати їм, що ́ не подобається, а сказати про це прямо своєму братові чи сестрі: «Мені не подобається, коли ти мене штовхаєш», «Мені неприємно, коли ти передражнюєш мене», «Я ображаюся, коли без дозволу ти береш мої машинки» тощо. Такі вміння допомагають порозумінню, сприяють пошуку нових форм спілкування, без взаємного «зачіпляння» і «діставання».

2. Варто дати можливість дітям самим вирішити конфліктну ситуацію, не виступати для них в якості судді. При цьому батькам можна або самим вийти з кімнати, або попросити дітей вийти разом і розібратися у своїх справах. При цьому батьки не самоусуваються, а переносять розмову про можливі способи налагодження міжособистісних стосунків на якийсь більш спокійний час, можливо, перед сном. Наприклад, поговорити наодинці з дітьми про те, що кожна людина має свої індивідуальні особливості, про що треба пам’ятати і враховувати при спілкуванні.

3. Можна і потрібно говорити про свої власні та дитячі сильні й слабкі риси, виявляючи впевненість, що при бажанні і наполегливості кожен маленький «мінус» можна перетворити на «плюс».

4. Обговорювати повчальні історії чи казки, де головні послання полягають у тому, як знаходити порозуміння між членами родини. Роз’яснюючи переваги великої дружної родини, можна виховати дітей не лише щасливими, а й закласти підмурок їхніх майбутніх щасливих сімей. Добре використовувати метафори і яскраві о ́брази. Наприклад, притчу про те, як батько покликав синів і показав їм, як легко зламати одну галузку за другою, а зібравши всіх їх разом до віника, зламати зась. Адже виникла нова потужна якість саме завдяки об’єднанню всіх.

Олена
Вовчик-Блакитна,
провідний науковий співробітник Інституту психології
ім. Г. С. Костюка НАПН України, кандидат психологічних наук

Category