Мудра дівчина

Мудра дівчина

Десь в одному селі жили собі чоловік та жінка. Була у них дочка-одиначка, дівчина-підліток, та така клепана на язик, гостра та розумна, хоч би й кому не попустить, хоч кому носа втре. Всі на селі звали її за це бідовою. Сповнилось їй вісімнадцять років, дівка стала на порі. Батько й мати чекають уже старостів.
Одного разу старих десь дома не було, приходять до неї старости. От поздоровкались вони з дівкою, поклали хліб на столі, а самі посідали собі на лави. Почали балакати з дівкою, й оповістили їй, чого прийшли.
– Що ж, – каже дівка, – тепер немає вдома ні батька, ні матері, і я вам не можу сказати – чи так, чи інак; краще прийдете іншим часом, як будуть старі дома.
Старости потерлись, пом'ялись, а з хати не йдуть, мов ще чого ждуть. Тоді дівка й питає:
– Ви, люди добрі, з дороги, голодні, певно, чи не перекусили б чого хоч трохи?
– Од хліба й солі не будемо одмовлятись, – сказав староста.
– Даси – перекусимо й спасибі скажемо, а не даси – воля твоя.
– То й гаразд, – каже дівка. – А чого ж вам подавати: чи одбутного, чи прибутного, а чи того, що вгору дивиться?
Ззирнулися старости з молодим та – й не знають, що одповісти. Далі староста й каже:
– Та давай уже хоч і того, що вгору дивиться.
Хутенько нарізала дівка паляниці, накришила цибулі в полумисок, поставила на стіл і припрошує старостів годуватися. Закрутили старости носами, ззирнулися знов з молодим, сидять, а їсти і в рот ніхто не взяв. Дивна була їм ця загадка, а ще дивнішою здалась їм сама дівка.
Почалась ізнов балачка з дівкою. Старостам, бачте, хотілось, щоб і її на чомусь приткнути. Так куди тобі, котрий що б не сказав або не спитав, то вона так розумно, гостро та до шмиги йому відріже, що той тільки очима кліпає та раки пече. Далі староста й каже:
– Годі вже нам скозуватись, краще розтовкмач нам, дівчино, що то воно визнача – одбутне, прибутне і те, що вгору дивиться!
– А он воно що, – одмовля дівка. – Сало – одбутне, бо ним усякі зачіпки одбувають; молоко – прибутне, бо ним хоч і одбувають усякі зачіпки, але ж воно прибуває в господарстві, коли хто корови свої дійні має; те, що вгору дивиться, – це цибуля, бо коли вона ще в грядках восени стирчить, то мов хто з землі угору дивиться.
Пореготались та подивувались старости, що такої нібито немудрої загадки не знали, і заходились рухати до господи. От як повилазили старости з-за столу, дівка до їх та й питає:
– Скажіть же мені, що ви за люди і звідкіль родом? А то як прийдуть батько та мати, то я не знатиму, як і що їм про вас казати.
– Мене, – каже староста, – прозивають Кущем, підстаросту – Лопухом, а молодого – Ломакою, старі ваші, здається, чували про нас, знають.
– Е, коли так, то й я вас усіх трьох знаю, – каже дівка. – Під кущем я спати лягала, лопухом від сонця себе закривала, а ломакою свині з череди проганяла: знаю вас усіх, знаю!

Мов приском старостів та молодого вража дівка обсипала, стало їм і соромно, і сердито на гаспидську дівку за таку одповідь, але ж боялися її ще займати, щоб ще чим кращим, бува, не повітала.

Віддала дівка старостам хліб, попрощались вони з нею і пішли до свого села, всю дорогу дивуючись з бідової дівки.
Прийшов ото молодий додому та й хвалиться батькові, як і що було у старостів з дівкою. Зареготав старий та й каже:
– Бо то, випада, ви усі три були дурні, а вона розумна. Коли хочеш, сину, знати, отак завжди розумні люди розпізнають дурнів.
– Ні, тату, ми не дурні, але ж з нею і сам дідько болотяний не збалакає, – одмовив син.
– І гаразд, – каже старий, – коли ти й справді розумний, то візьми сивого барана, пожени на ярмарок, продай-не продай, солі купи, випий і закуси, та додому ще й барана приведи. Коли це зробиш як слід, ти, випада, розумний і дівка буде твоя, а як же ні – ти дурень і не тобі вона судилась.
Жене ото парубок барана на ярмарок продавати та все мізкує: як би його продати так, щоб упасти і не забитись, щоб кози були ситі й сіно було ціле, як батькові хочеться.

Трапилось йому гнати свого барана якраз тим селом, де жила бідова дівка. Згадав він дівку та й думає: «От би хто одгадав батькову загадку».
Тільки подумав це, аж чує, щось кашлянуло:
– Ахи, чорнявий, озирнись-бо, лукавий!
Озирнувся парубок, дивиться, аж це та бідова дівка, стоїть собі коло криниці, воду бере.
– А чого це ти, парубче, такий сумний?
– Еге, чого!.. Ти б не була сумною, коли б тобі загадано таку загадку, як ось мені: барана продати-не продати, випити, закусити, солі купити, та ще й цілого барана додому пригнати, а я ніяк не дійду своїм розумом, як це зробити, – каже парубок.
А дівка йому:
– Ось послухай мене, дурної, то, може, ти чи не порозумнішаєш! Як приженеш ото ти барана на ярмарок, позич у кого гарненько ножиць, обстрижи вовну з його, продай її, а за ті гроші випий собі, закуси, солі купи, а обстриженого барана додому батькові поженеш.
Зрадів парубок, зареготавсь і аж у долоні сплеснув, навіть дівці за пораду не подякував – та мерщій потурлив барана на ярмарок.
Пригнав ото він барана на ярмарок, зробив усе, як раджено, і повернувсь додому веселий, що барана продав-не продав, випив, закусив, солі купив, ще й барана цілого назад пригнав.

Увіходить у хату, а батько й питає:
– Ну, що, синку, чи поярмаркував як слід?
– Поярмаркував, тату, та ще й як – усе зробив, як веліли, – одказує син.
– А хто ж це навчив тебе так зробити? – запитав старий.
– Хе! А хто ж? Сам! Голову маю, ну й додумався, як і що.
– Ну, аби так, – каже батько, – тільки ж мені здається, що тут й не без чужого розуму обійшлось, бо я тебе гарненько знаю!
Другого дня увечері заходить до батька молодого їх сусід, що підстаростою був, та й питає:
– А що, чи продав наш князь барана?
– Ні, не продав, та й не велів його я продавати, я тільки загадував йому наздогад, ума вивідував: продати-не продати, випити, закусити, солі купити та й барана назад пригнати, ну він, нівроку йому, так і зробив, а хіба що? – запитує старий.
– Та, бачте, свате, трапилось мені, йдучи на ярмарок, одпочивати в однім селі, під вербою коло криниці. Дивлюсь, жене наш князь барана на ярмарок. «Оце ж і гаразд, з ним і я поїду, охотніше буде», – подумав я. Коли це дівка, що брала воду, кашлянула нашому-таки князеві та й питає: «Чого такий сумний?» А він і одмовляє їй: «Еге, чого! Ти б, каже, не була сумною, якби тобі загадано таку загадку, як ось мені: барана продати і не продати, і випити, і закусити, і солі купити, та ще й цілого барана додому пригнати, а я ніяк не дійду своїм розумом, як це зробити». От дівка й радить йому, щоб він, пригнавши барана на ярмарок, обстриг його позиченими ножицями, вовну продав, за ті гроші випив, закусив, солі купив, а обстриженого барана додому пригнав. Придивляюсь я до цієї дівки краще, аж це та сама дівка, до якої ми сватати вашого таки парубка водили. Таке-то мені трапилось бачити й чути, тим і забіг оце розпитати – як і що тут у вас?
– Так он воно як! Сину, сину, а йди лиш сюди! – гукнув старий на парубка. Ввійшов парубок у хату.
– Так он воно як, сину! Це гарно, дуже гарно! А ти ж мені казав, що своїм розумом дійшов, додумав?! Дурень же ти, сину, дурень, та ще й брехун великий. Хіба ж ти, сину, забув, що кажуть люди: брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Але ж щоб таким дурним та брехуном і не згинути, то бери мерщій знов старостів, та йди до тієї ж таки дівки й добувайсь від неї слова. Дівка вона, бачу, розумна, кажуть, і роботяща: буде тебе на розум наставляти в господарстві, і все буде гаразд, віку доживеш по-людському, а як же візьмеш таку, як і сам, овечку, то й кури тебе, як я вмру, загребуть.

Знов старий заслав старостів до бідової дівки, навіть і сам не полінувався піти туди, щоб допомогти зробити діло як слід. То й узяли ту дівку.

Category