Криза трирічного віку
Потреба у спілкуванні є вельми важливою для загального розвитку дитини. У перші роки життя — це потреба у турботі й увазі матері та близьких, які доглядають за малюком. Пізніше ширшим стає коло спілкування, і на зміну приходить інша її форма — потреба у прояві та затверджені себе, свого «Я». Життєво необхідним для дитини стає можливість бути самим собою і при цьому отримувати любов і схвалення оточуючих.
Але у випадках, коли дорослі не помітили чи, ще гірше, не захотіли побачити і зрозуміти свою дитину і тих змін, які у ній відбуваються — спричинюється «вибух» «Я» дитини, яке прагне власного простору, автономії, самостійності й поваги до себе.
Тоді батьків неминуче чекає зустріч з такими симптомами кризи трьох років, як:
1) негативізм, що спонукає дитину чинити всупереч своєму бажанню. Малюк відмовляється робити те, про що його попросили лише тому, що його попросили про це. Негативізм, як правило, носить вибірковий характер. Наприклад, дитина відмовляється виконувати прохання лише мами або тата. З рештою оточуючих вона може бути слухняною. Головний мотив, що спонукає дитину, — робити все не так, як просять, а навпаки.
2) непокірність відрізняється від негативізму тим, що вона безособова, оскільки спрямована не проти конкретної людини, а проти образу її життя, проти певних правил. По суті це прихований бунт проти того, з чим дитина мала раніше справу. Шановні батьки, пам’ятайте, що при авторитарному способі виховання непокірність є однією з головних рис кризи трьох років!
3) впертість — це реакція дитини, коли вона наполягає на чомусь, але не тому, що їй цього дуже хочеться, а тому, що вона цього вимагає. Частенько батьки, зайнявши позицію «хто кого», погіршують ситуацію й закріплюють прояви впертості дитини, «заганяючи в куток», позбавляючи можливості вийти з гідністю з конфліктної ситуації, наприклад: «Ти будеш робити так, як я сказав, а ні — то…». Цим наноситься подвійний удар по «Я» дитини.
4) свавілля проявляється у тому, що маля у своїх діях не керується настановами «не можна», «не потрібно», а підкреслено акцентовано робить тільки те, що вважає за потрібне, доходячи іноді до абсурду.
5) протест-бунт — уся поведінка дитини носить протестуючий характер, ніби дитина знаходиться у стані війни з оточуючими. Один конфлікт породжує інший.
6) прояви агресії як наслідки знецінювання. У цьому випадку знецінюються старі симпатії, прихильності дитини до речей, людей, до правил поведінки. Вона може почати вживати лайливі слова, які у сім’ї не вживають. Крім того, для трьохрічного малюка можуть втратити цінність улюблені іграшки, книжки — тоді він їх кидає, рве, дає їм негативні назви.
7) одним зі збільшених симптомів агресії є прояви деспотизму у дитини по відношенню до найближчого оточення. У таких випадках дитина користується у сім’ї необмеженою владою. Вона нехтує чужими бажаннями, не рахується ні з ким і ні з чим. Така поведінка переважає у сім’ях, які виховують одну дитину за принципом «кумиру сім’ї». Маля зо всіх сил намагається проявити владу над оточуючими, прагнучи досягти того положення, яке вона мала раніше, коли виконувалися усі її забаганки. Якщо у сім’ї кілька дітей, цей симптом можна назвати ревнощами. Дитина прагне до одноосібної влади і тому проявляє ревнощі до братів і сестер, з якими має цю владу ділити.
Наслідком кризи трьох років можуть бути не лише зовнішні конфлікти, а й внутрішньоособистісні, що витікають з незадоволення дитячих потреб, інтересів, почуттів тощо. Такі конфлікти викликають у дитини болісні переживання, стан психічної напруги, що може спричинювати деякі невротичні прояви (енурез, нічні страхи, заїкання тощо).
Криза трьох років — це, передусім, криза соціальних взаємин, взаємовідношень особистості дитини й оточуючих людей. Якщо вона дала про себе знати, то, аби якнайшвидше позбавитися небажаних проявів кризи (у деяких дітей вона триває майже до чотирьох років), батькам потрібно змінити свою позицію: переглянути стиль взаємодії з дитиною. Якщо наявна гіперопіка, то треба замінити її партнерським спілкуванням, сприяти вияву дитячої самостійності (у розумних межах) тощо. Наявність і реалізація таких кроків дає позитивний результат: конфліктів і труднощів спілкування може і не виникнути або вони носитимуть тимчасовий, короткотривалий характер.
Оскільки маля може бути цілком самостійним лише у грі, це треба використати, як засіб згладжування конфліктних моментів. Водночас гра дає чудову можливість дитині проявити себе, а дорослому — краще зрозуміти свого малюка та його бажання. Наприклад, замість того, щоб квапити маля, дорікати йому у повільності та незграбності, а тим більше — нав’язувати йому свою допомогу у ситуації ранкових одягань, запропонуйте збирати до садочка улюблену ляльку чи ведмедика — хай він одягає їх, а ви у цей час допоможете дитині.
У грі та через неї діти позбавляються безглуздої впертості, перетворюють її у цілеспрямованість і наполегливість своєї поведінки. Крім того, режисура дитиною своїх ігрових дій дає дорослим можливість побачити й себе з боку та своєчасно скоригувати власну поведінку. Ви готові?
Пам’ятайте, що критичного значення для розвитку дитини, її самосвідомості має оточення, в якому вона зростає. Фактично вона здатна успішно пережити багато що, але коли це відбувається на фоні любові й дбайливого ставлення до неї. Допоможіть дитині почуватися щасливою, творячи себе. Бажаємо успіху!
Галина Гуменюк,
старший науковий співробітник Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України, кандидат психологічних наук, доцент
