Акварельний етюд «Мама»

Акварельний етюд «Мама»

Викинути з життя, з шансу побачити сонце, любити, радіти... Хто може так вчинити? Вона — мама… Рідна, тепла, жива, добра. Це в її руці пензлик. Це перед нею новий лист і акварельна фарба як абсолютна відповідальність за нове життя. — Лікар підтвердив? — майже пошепки питає подругу світлокоса дівчина. — Так, — зітхає «потерпіла». — Що будеш робити? Залишиш… чи… — співчутливо шепоче світлокоса. — Чи!.. — похмуро огризається, зронивши несподівану сльозу подруга. Що це? Про що йдеться? «Лікар підтвердив», «залишиш» — це що? Це людська душа та її доля, запрошена гарячою близькістю двох. Слово, два, і на білому папері можливого майбутнього життя залишили брудні сліди безвідповідальні слова, думки молодої жінки, що не розуміла їхньої цінності, не знала, що вони — слова і думки, як акварельні незмивні фарби на рідній душі та її долі. — Народжувати точно не будеш? — Напевно, що ні…

І тріпоче, страждає випадково запрошений вогник людської душі. Чадіє в’їдливим димом нерозуміння: «Навіщо в мить кохання ти позвала мене, мамо? Навіщо? Тобі було радісно? На цю радість злітаємось ми, маленькі душі. Усі ми намагаємось вижити. Хто як може. Напевно я не зможу…» Вогник, наче глипнув та злякано замерехтів поганими думками слідом за мамою та її подругою, продовжуючи руйнувати собі здоров’я і можливу майбутню долю… Мама ж в цей час задумливо мила пензлика у сірій воді. Вона вагалась… Пензлик завис над чорною фарбою, але вона зволікала, бо її тягло вмочити його в яскраві фарби радості. Вона думала про себе… про своє життя… про майбутнє… Тремтливий вогник відчув це і відчайдушно кинувся на боротьбу за себе, за своє право побачити сонце.

Він з усієї сили позвав: «Мамочко! Рідна моя! Подаруй мені життя! Я принесу тобі багато радості! Я буду гарним, схожим на тебе, і очі твої завжди будуть радіти, дивлячись на мене. Я буду люблячим, і ти завжди будеш зігріта моєю любов’ю! Я буду розумним, добрим і радісним, і ти будеш щаслива мати такого сина, як я!» Щось відволікло молоду жінку від сумних думок, і вона, не знаючи чому, усміхнулась. Їй раптом уявився крихітка-синок, що з усмішкою простягав до неї свої рученята. Вона чомусь зраділа і потягнулась до хлопчиська, такого теплого, рідного… Завислий над чорною фарбою пензлик сіпнувся, занурюючись у сяйво фарби сонячної радості.

Малюк таки виборов собі життя. Пройшло зовсім небагато часу, і однієї щасливої днини на нього, новонародженого, впали золоті промені сонця. Вся розкіш світла обійняла його, радіючи народженню нової людини. Він же голосним радісним криком заявив про себе життю. Через мить малюк простяг ручки назустріч тій, що дарувала йому цей чудовий світ, тій, що вибрала його життя, прийнявши безмежне щастя материнства. Все найпрекрасніше, що є у Всесвіті, раділо, благословляючи в Світле Щастя ще одну матір, ще одну новонароджену для земної Радості душу.

Зореслава Наддніпрянська

 

Category