Подружжя Омельченків: довіра – крок до дружби

Нужденній матері з дітьми на руках, аби вижити, не лишалося нічого іншого, крім довіритися незнайомим сусідам. Вона зробила цей крок і зустріла справжніх янголів-рятівників. Таких самих злиденних і беззахисних, як і вона, але здатних на щедрі та сміливі вчинки. Разом вони в лиху годину знайшли порятунок і дружбу. Дружбу на все життя… 

Костянтин і Ольга Омельченки познайомилися в одному з київських  фотоательє, де разом працювали. 1938 року побралися. Через рік народилася донька Олена. У 1940-му отримали ділянку для будівництва власного житла в одному з нових районів Києва. На початку літа 1941 року в'їхали в свій ще недобудований будинок неподалік вул. Козачої. Навколо знаходилися такі самі недобудови та господарські будівлі. 

Наприкінці вересня 1941-го, через два тижні після окупації Києва гітлерівськими військами, Ольга помітила світло у вікні будинку навпроти, а через деякий час побачила і його мешканців: жінку з двома маленькими дітьми і бабусю.

Незабаром нова сусідка постукала до Омельченків і, назвавшись Ганною, попросила дати їй трохи молока для дітей. Ольга не тільки налила їй горнятко молока, але й загорнула у вузлик хліба і картоплі. Зворушена таким добрим ставленням, Анна раптом розплакалася і розповіла свою історію.

Жінку звали Етель Хаїмівна Опенгейм. До війни вона працювала кондуктором тролейбусу. Її чоловік Ісак Маркович Опенгейм був слюсарем трамвайного парку. Родина мала троє дітей. На початок німецько-радянської війни старшому Мирону виповнилося 13, Сашку 4, а молодшій донечці Мані –  два місяці. Жили на київській Сталінці. У липні 1941 року чоловіка мобілізували до лав Червоної армії. Етель залишилася з дітьми та матір’ю Сімою. 

29 вересня 1941-го за наказом німецької окупаційної влади разом з іншими євреями Києва вони рушили на збірний пункт, що знаходився на перетині вулиць Мельника і Дегтярівської. Вже на підході до Бабиного Яру почули стрілянину й попередження місцевих мешканців: «Не йдіть туди, не повернетесь». Етель зрозуміла, що їх ведуть на смерть. Взявши на руки молодших дітей, вона почала вибиратися із натовпу. Їй і Сімі вдалося непомітно прослизнути в якийсь провулок, і тільки там вони побачили, що немає старшого сина Мирона. До ночі чекали на нього, ховаючись недалеко від власного будинку, а коли втратили надію, вирушили шукати притулок там, де їх ніхто не знав. 

«Ми вирушили за місто. Куди ще подітися? Нам повезло: натрапили на недобудований будинок з кімнаткою та піччю. Там і поселилися. Від усього пережитого у мами не стало молока. Довелося звертатися за допомогою до сусідів. Хвала Богу, Костянтин Петрович Омельченко та його дружина Ольга Савеліївна виявилися добрими людьми. Допомагали нам в усьому… І ще одна сусідка – тьотя Устя щодня передавала моїй сестричці пляшку козиного молока».
(Зі спогадів Олександра Опенгейма) 

У Опенгеймів були лише документи, які підтверджували їх єврейське походження, і не було жодних засобів до існування. До того ж Етель важко переживала втрату старшого сина.

«Тьотя Емілія весь час плакала за сином, до істерики плакала. Називала його і Васіком, і по-різному. Потім ми дізналися, що звали його Мирон. Вони дуже страждали, що він загинув».
(Зі спогадів Олени – доньки подружжя Омельченків)

Подружжя Омельченків стало для  Етель з дітьми й Сіми  справжніми рятівниками: одразу принесли їм ковдри, одяг.  Попри те, що Костянтин був інвалідом дитинства, він гарно майстрував: забезпечив сусідів саморобними меблями, поладнав піч. Щоразу, приготувавши їжу, Ольга половину наїдків відносила єврейським дітям. Вона також давала Етель метрику своєї доньки, аби на ринку жінка не потрапила під облаву окупантів.

Минав час,  Етель стала приходити до тями після пережитої трагедії. Вона все більше і більше почала дбати про своїх домочадців. На початку 1942-го випадково зустріла свою давню подругу Емму, яка мала статус фольксдойче й працювала в міській управі. Подруга допомогла Етель виписати на себе й дітей документи про їхнє українське походження. Також їм довелося охреститися й отримати папери про православне віросповідання. 

Омельченки й Опенгейми допомагали один одному чим могли. Коли стало скрутно з харчами, Етель з Ольгою ходили до навколишніх сіл обмінювати речі на продукти, наймитувати. Інколи доводилося їхати далі, зокрема до Вінниці. Під час однієї з таких поїздок жінки потрапили в небезпечну ситуацію, впоратися з якою Ользі допомогла саме Етель. 

Небезпека чатувала й у Києві. Сусід Омельченків Федір здогадався про те, що поруч переховуються євреї й постійно  погрожував їх викрити. Костянтину доводилося багато разів пригощати схильного до пиятики Федора горілкою, аби той не вчинив задуманого.

Завдяки постійній підтримці Омельченків четверо євреїв дочекалися звільнення Києва від нацистських окупантів 6 листопада 1943 року. Проте доля готувала їм нові випробування.

«Ми до сих пір рідко говоримо про той порятунок євреїв. Лише одна моя подруга знає. Ніколи не знаєш, яким буде ставлення людей…»
(Зі спогадів Олени – доньки подружжя Омельченків)

Етель з матір’ю та дітьми повернулися в свою квартиру на Сталінку. Жодних даних про долю чоловіка Ісака вона не мала. На численні запити незмінно отримувала відповідь «зник безвісти». З часом Етель зустріла іншого чоловіка, з яким невдовзі побралася. 

У 1947 році колишня сусідка Опенгеймів Тося Пушко під час поїздки до Львова випадково побачила на вулиці Ісака й повідомила про долю його родини. Чоловік був впевнений, що Етель з дітьми загинули в Бабиному Яру. Сам у 1941-му потрапив у полон, перебував у концтаборі, дивом вижив, назвавшись Леонідом Михайловичем Опенченко. Після звільнення проходив перевірку в радянському фільтраційному таборі. Там йому віри не йняли і направили на роботу в режимне Львівське будівельно-монтажне управління.  Довідавшись про долю родини, Ісак домігся дозволу їх навістити. Назад до Львова повернувся із сином Олександром. Незабаром до них приєдналися й Етель з донькою.

«Нас неначе магнітом тягнуло додому до Києва, особливо батьків. Вони докладали багато зусиль до перегляду справи батька. Нарешті йому дозволили повернутися на свою стару київську роботу. Проте у прописці відмовили. Він жив у Біличах і перебував під наглядом міліції. Я на той час уже був дорослий хлопчина. І нікого не запитавши, написав листа Сталіну про наші труднощі. Не знаю, до кого потрапив той лист, але невдовзі прийшло розпорядження прописати батька! Усі дивувалися, а я радів і мовчав про свій вчинок».

Дружба між родинами Омельченків та Опенгеймів тривала все життя. Вони до кінця земного життя товаришували, зустрічалися, допомагали один одному.

«Ми постійно були на зв’язку з Шуріком, але 12 травня його не стало. Тепер кожен місяць 12 числа ми зідзвонюємося з його сином Дімочкою»… 
(Зі спогадів Олени – доньки подружжя Омельченків)

5 червня 2000 року Яд Вашем удостоїв Костянтина і Ольгу Омельченків почесним званням «Праведник народів світу».




Читайте також: 

Додати новий коментар