Герої нашого часу

Про таких людей хочеться говорити не тільки напередодні Дня Захисника Вітчизни. Вони живуть серед нас, але щось відрізняє їх від нас... Максим та Олександр Ковеня, два брати дві долі...

Олександр і Максим Ковені народилися в багатодітній родині, в Києві, в Подільському районі на Куренівці. Молодший брат у сім'ї — Василь і молодша сестра Анна. Мама, Надія Юріївна, звичайно, хотіла щасливої долі для своїх дітей. Але вона підготувала кожному свій шлях.

Брат Олександр — вдівець. Має двох синів. Старшому, Олександру — 16, вчиться у Київському професійному коледжі з посиленою військовою та фізичною підготовкою, ходить у школу самовиживання. Другий син — Дмитро, 11 років, навчається в кадетському корпусі.

У сім'ї Максима в 2001 році народилася донька Діана. Після вакцинації щеплення КПК дитині поставили діагноз «Альтернуюча геміплегія, рідкісний синдром раннього дитячого віку». Дитина вже 16 років (з 2002 року) страждає на цю досить рідкісну хворобу, всі сили сім'ї спрямовані на те, щоб допомогти Діаночці вилікуватися.

Коли почалися події 2014 року, Максим одразу пішов добровольцем. На питання, чому прийняв таке рішення, адже він залишав свою родину, якій був дуже потрібний, відповів: «Чоловік повинен захищати свій дім». Максим повинен був знаходитись на передовій, захищати і свою сім'ю, і сім'ї співвітчизників. З серпня 2014-го по вересень 2015 року він служив в 12-му батальйоні територіальної оборони. Він по-іншому оцінив людське життя, змінилося його бачення ситуації, почав більш реально оцінювати те, що відбувається.

— Коли Ви пішли воювати, хтось знав про Вашу сімейну ситуацію?

— Звичайно, я нікому не розповідав. У військкоматі не знайшли спеціальність, за якою могли б мене взяти. Я відразу зателефонував своїм друзям, які вже служили там, і все вирішилося. За півтора дня я зібрався, до Києва приїхала машина, і мене забрали.

— Ваші друзі пропонували вам поїхати в зону АТО?

— Ні, я сам так вирішив. Було почуття обов'язку захистити своїх рідних та близьких, внутрішній інстинкт, який мене підштовхнув туди поїхати. Це відчуття не можливо передати словами — ти ходиш до військкомату і тобі постійно відмовляють, ти об'їжджаєш кілька частин, в які тебе не беруть. І раптом з'являється той єдиний шанс, коли хлопці кажуть, що зараз все повирішуємо і тебе заберуть.

— У вашій родині були військові?

— Так, по лінії батька брат діда був військовим. Але немає близького зв'язку, тому що наш з Олександром рідний батько загинув, коли мені було 7 місяців.

Уже в АТО прийшло таке осмислення, що всі ми народжуємося і рано чи пізно повинні померти, це є початок і кінець. Ми ніяк не можемо цього уникнути і повинні щось залишити після себе. Ми будуємо майбутнє для своїх дітей, і в тому, що ми побудуємо, вони будуть жити. Війна в нашій країні — це спадщина моїх батьків. Бабусі й дідусі пройшли Другу світову, вони все будували для своїх дітей. Але не врахували, що для них все було готове: розподіл на роботу, квартири давали і т. д. У батьків все було, а коли у 90-ті роки прийшла незалежність, вона дісталася їм легко, їм дали її контролювати.

— Як діти відреагували на те, що ви з братом підете в АТО?

— Всі по-різному. Це ж діти, я не можу розповісти про їх емоції. Але загалом діти пишаються.

— Ваш брат Олександр пішов воювати, коли дружини вже не було?

— Так. Її не було вже кілька років. Я йому казав, щоб він подумав про дітей. Хоча мені можна задати те саме питання.

— Діти у вашій сім’ї виховувалися патріотами та були раді, що їхні батьки — герої і пішли воювати. Звичайно, вони пишаються вами. Адже ви не просто говорите, а показуєте це своїм прикладом.

— У них теж є таке бачення, що чоловік повинен захищати свій дім.

— Ваш брат Олександр повернувся з фронту в жовтні 2016 року?

— Так, він прослужив там довше року, з червня 2015-го до кінця жовтня 2016 року, в 54-й бригаді.

— Якими були Ваші перші відчуття там, на передовій?

— Коли я приїхав туди, то зрозумів, що нічого не розумію. Хоча їхав туди осмисленно. Почав розуміти, що відбувається, коли побув у бою. Зіткнувся з місцевими жителями, які хотіли допомагати. Одні були проукраїнські, інші — проти України, а деяким було просто все одно і вони навіть не розуміли, що взагалі відбувається.

— З одного боку, їх можна зрозуміти: це їхня територія, їхня земля. Вони роками тут живуть, і раптом хтось приходить, і їх звичне життя руйнується.

— Я не прийшов у когось щось забирати. Я прийшов захищати свою державу. Є територія України. Колись я пояснював це своїй мамі: є наша квартира, і раптом приходить сусід і каже, що я у вас заберу одну кімнату. І ми радісно йому віддаємо... Це досить дивно...

— Мабуть, у Вас було відчуття, що Ви повернетеся. Ви не збиралися залишатися там назавжди.

— Так, не збирався залишатися, тому що вдома було дуже багато роботи і багато людей на мене чекали.

— Після того, як повернулися, у Вас були якісь переосмислення та зміна орієнтирів?

— Коли я повернувся, у мене все було для фронту. Для сім'ї не так старався, як для фронту. А потім якось товариш запропонував поговорити. Ми поїхали до паралізованих хлопців, у яких серйозні травми. І тоді ми зрозуміли, що працювати треба не тільки на фронт, а ще й тут, на тил, де залишилися люди, які, як відпрацьований ресурс, стали нашій державі не потрібні. Можна так сказати, що вони перетворилися в споживачів. Тепер уже їм потрібно давати. Люди віддали все своє заради того, щоб не отримати нічого. І дивлячись на таких людей, розумієш, що дуже багато чого потрібно змінити в нашій країні.

— А потім Ви почали їздити до людей з особливими потребами?

— До всіх, також і до дітей. Все, що ми вкладаємо — це як насіння, яке сіємо. В мене теж щось вклали, хтось показував приклад, що потрібно бути чоловіком, захищати свій дім.

— Ви повернулися в 2015-му і відразу почали щось робити для фронту?

— Спочатку в мене був такий стан, що я не міг з багатьма спілкуватися. Ми спілкувалися тільки з групою людей, з якими були на фронті. Хтось повернувся раніше, хтось пізніше, ми перетиналися, і в основному проводили час між собою. Так нам було простіше. Ми зустрічалися, і коли хтось інший до нас підходив, йому було незатишно. У людей з’являється якийсь страх, а нам навпаки було комфортно у своїй групі, як-то кажуть «на одній хвилі». Це група товаришів по службі, ми збиралися разом, у нас  одне бачення подій. Хтось вважає, що люди, які повертаються звідти, залишаються такими ж, але я думаю, що це навряд чи.

Потім я почав шукати організації, в яких збираються всі ветерани АТО. Я вступив до «Київської міської спілки ветеранів АТО» Подільського району. Ми почали її розвивати, вона вже була юридично оформлена хлопцями, що повернулися з першої хвилі. Згодом наші шляхи розійшлися з морально-етичних розбіжностей, і я пішов з цієї організації. Незабаром ми заснували свою організацію: ГО «Ветерансько-волонтерська спілка» (ВВС). Незважаючи, що організація молода — офіційно зареєстрована в квітні 2018 року, має багато членів і зараз ми активно її розвиваємо. У нас в Спілці зібралися люди, які прийшли з різних бригад, батальйонів, але з загальною метою. До цього ми були в різних організаціях, перетиналися на різних заходах, але зрозуміли, що в нас одна мета і що ми готові рухатися далі. Ми побачили, що є не тільки ветерани, є і волонтери, і люди з обмеженими можливостями. Це теж люди, заради яких ми туди пішли. Принаймні, я можу сказати так про себе. Спочатку, коли я пішов в АТО, то було таке відчуття, що почалися зміни в країні. Після повернення, дивлячись на різні ситуації в країні, я мав певні розчарування, але зупинятися не можна. Повторюся, бо ми створюємо майбутнє наших дітей. Ось це мене і підштовхнуло створити організацію однодумців.

— Як Ви думаєте, чому така непроста ситуація у Вашій сім’ї та в сім'ї вашого брата? Чи думали Ви про це, аналізували?

— Коли я повернувся додому, я не розумів багато чого. Колись я чув такий вираз: «Все, що нам потрібно, лежить у нас під ногами. Тільки треба навчитися його брати». Останнім часом я бачу, що  навчився брати те, що поряд. Люди не просто так приходять у наше життя, і до цього потрібно ставитися серйозно. А іноді подумати: якщо людина з'явилася у моєму житті, то навіщо? Наприклад, людина прийшла, побула поруч місяць-два, і пішла. Ми розійшлися, але через цю людину я зміг познайомитися з іншими, завдяки яким зміг далі розвивати організацію. Одні люди даються нам для випробування, інші для життя.

— Я, як людина віруюча, бачу, що ситуація у вашій сім'ї і сім'ї вашого брата, це спокута по лінії роду. Можливо, за щось вона була дана вам згори.

— Колись я думав: за що мені таке покарання з моєю дитиною? А тепер я почав дивитися на це по-іншому: не за що, а навіщо? Що я повинен зробити? Якщо мені це було дане в моє життя — це означає, що я повинен щось зробити… Я став більше замислюватися і розбиратися в багатьох речах, але осмислення стало до мене приходити після повернення з АТО. Я став дивитися на все дуже уважніше. В цьому допомогли мені мої друзі, щоб я почав аналізувати. Багатьом людям, які хочуть нашкодити, я можу відповісти тільки дякую. Чому? Бо коли вони мені кажуть, я починаю на якісь речі звертати увагу, вивчати: промоніторити, подивитися, що ж я все-таки зробив неправильно. І це дає свої плоди.

— Нещодавно познайомилася з однією родиною на події в КМДА, де Володимир Кличко особисто вручав медалі матерям і вдовам загиблих воїнів у АТО. І від мами Героя дізналася, що синові було вже 40, у нього була сім'я, діти, але він усіма шляхами домігся, щоб туди поїхати, і загинув...

— Я вам хочу сказати, що, коли ми відступали, я чув такі гасла: «Гідна смерть для героїв». Я думав, але я ж прийшов сюди не померти. Я прийшов, щоб захистити свій дім. Я знав, що у мене є дитина, якій потрібно допомогти, що у мене є племінники, і взагалі у мене вдома є дуже багато роботи. Я по-іншому себе почував і бачення у мене було інше. Страх, звичайно, був, не боїться тільки той, хто дурний. Страх є, але він повинен бути помірним.

— Вас врятував Бог, Ви повернулися, і це значить, що Ви ще потрібні тут. І після повернення Ви почали допомагати іншим, Бог повів Вас цим шляхом.

— Так, знайшлися люди, які мене направили, навіть вже не пам'ятаю хто, але я вдячний цим людям, бо кожний спонукав мене замислюватися і діяти. У будь-якому випадку, ці люди були невипадкові: хтось дав пораду, а хтось показав приклад.

Дуже дякуємо Вам за інтерв'ю, пане Максиме! Бажаємо Вашій організації подальшого розвитку.

 




Читайте також: 

Додати новий коментар