Сімейні звичаї українського народу

Мета: розширити знання учнів про звичаї українського народу, розвивати й плекати грамотну, культурно- і народнозорієнтовану та духовно розвинену людину. Виховувати любов до найдорожчої для кожного з нас родини, сім’ї, історії, традицій свого народу. Прищеплювати любов та повагу до культурного надбання українського народу.

Хід години спілкування: 

Вступне слово вчителя. Сім’я, як відомо, є природною основою суспільства. В сім’ї, через сім’ю, в умовах родинного побуту, праці, дозвілля формуються первинні ціннісні орієнтації та соціальні настанови молодого покоління.

Рід наш багатий на традиції, свята й обряди, прекрасний духовністю, оскільки з найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали той келих мудрості і здоров’я нації з покоління до покоління.

Найважливіші етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї завжди  супроводжувалися різноманітними обрядами і звичаями. До традиційної сімейної обрядовості належать обряди, пов’язані з біологічним циклом існування людини — народженням (пологові звичаї та хрестини), одруженням (шлюб і весілля), смертю (похорон і поминки).

Сьогодні ми поговоримо про ті звичаї та обряди, які є в кожній родині.

Вагітність, народження та хрещення дитини

Учень 1-й. Уперше зі звичаями людина стикалась ще до свого народження. Жінку при надії оберігали від несподіваних та неприємних речей. Наприклад, їй забороняли дивитися на змій, зустрічати калік, сліпих чи хворих, стикатися зі смертю. У багатьох регіонах існували спеціальні ритуали, які мали захистити і жінку, і дитину. Наприклад, гуцулки одягали чоловічі штани, щоб відволікти увагу злих сил. Уважалося, що, чим менше людей знають про майбутнє поповнення родини, тим легше пройдуть пологи.

Ще у стародавні часи вірили про таємний зв'язок ще ненародженої дитини з вчинками вагітної жінки. Коли жінка була вагітна, то їй було заборонено дивитися через щілину, бо вірили, що дитина, яка народиться, буде косоока. Люди вірили, що вагітній жінці не можна торкатися рукою свого обличчя, коли вона злякається вогню (пожежі), бо дитина матиме на лиці червону пляму. Якщо жінка доторкнеться до іншого місця тіла, наприклад, до шиї, то у дитини на тому місці буде червона цятка — «вогник». Вірили і вірять донині, що вагітній жінці не можна відмовити, коли вона прийде щось позичити. Сусідці, яка не позичить вагітній, наприклад, хліба, солі, муки тощо, все в хаті чи в коморі погризуть миші. 

Безліч обрядів були пов'язані безпосередньо з підготовкою до пологів. Повитуха мала розв'язати всі вузлики на одязі жінки, відімкнути замки та розплести коси — усе це мало на меті полегшити протікання пологів. Також існував цілий ритуал перерізання пуповини: хлопчикам на сокирі чи поліні, дівчаткам на веретені чи гребені, щоб прищепити їм основні навички. Пуповину дитині перев’язували конопляною пряжею (коли вже більше дітей мати не хотіли — лляною). 

Учень 2-й. Важливим обрядом після народження була перша купіль. До води додавали свячену воду, лікарські трави та різні предмети (монети, голки, шматок хліба, зерно тощо). Воду з купелі виливати в місці, де ніхто не ходить. Скупану дитину обсушували біля палаючої печі — це було обрядом прилучення до родинного вогнища. А також запалювали свічку, яка мала оберігати дитину та породіллю від злих сил.

Після пологів повитуха проводила обряд очищення себе та породіллі свяченою або непочатою (вперше зачерпнутою вранці з криниці) водою. Вона скроплювала жінку водою та давала тричі їй ковтнути води або ж змивала долонею її обличчя та руки. Породілля мала злити на руки повитухи воду та обдарувати її хлібом-сіллю, шматком полотна, хусткою чи наміткою.

Характерною рисою народного обряду при народженні дитини є одвідки. Обряд відвідування жінки після пологів старий як світ. Цей обряд дуже розповсюджений серед слов'янських народів. Одвідки відбувалися в першу неділю після народження дитини. На одвідки ходили родички, сусідки, куми та жінки з села — тільки жінки! Чоловікам і дітям було заборонено. Також заборонено було заходити дітям, парубкам і чоловікам до хати, в якій жінка народила малу дитину. 

Учень 3-й. Особливим ритуалом було хрещення дитини. Малюка загортали в біле полотно, крижмо, на якому не мало бути жодних малюнків чи візерунків: «Тільки не з квіточками, бо буде лице цяточками». До церкви малюка несуть хресні батьки, вони ж перебувають з ним під час обряду. За хресних найчастіше брали далеких родичів чи друзів, адже якщо в родині траплялось горе, то саме хресні дбали про подальшу долю дитини. Відмова йти хресними вважалась ганьбою. 

Під час хрещення дитині давали ім’я. Найчастіше нарікали малюка куми або ж повитуха. Вибір імені залежав від церковного календаря (на день якого святого припало народження). Тому традиційно наші предки святкували не день народження, а іменини або ж день янгола. Значна увага приділялася поводженню дитини під час обряду. Якщо малюк чхав, то житиме довго та не хворітиме, плач дитини також віщував здоров’я та довголіття, якщо дитина спокійно лежала та дивилась на священика — буде спокійною та хазяйновитою. Після хрещення малюка клали на кожух та обносили довкола столу.

Учень 4-й. Із обрядовістю пов’язані й хрестини (гостина після хрещення). На них запрошували повитуху, родичів, сусідів. Кожен гість приходив у дім з подарунком для маляти. На Гуцульщині жінки приносили полотно, хліб, зілля для купелі, а чоловіки кидали в купіль монети. На Поділлі прийнято було дарувати продукти: борошно, зерно, яйця тощо. На Покутті — городину: боби, квасолю тощо. Пригощали гостей спеціальною кашею, яку варила повитуха. Хрестини завжди справляли пишно, готували найкращі страви. Батько запрошував музик, які грали веселих пісень (однак танців не було — це могло зашкодити немовляті чи породіллі).

Цікавий наш традиційний обряд «пострижин», тобто першого стриження волосся дитини. Інколи роблять це зразу на хрестинах, іноді пізніше, аж до п’ятого року життя. Дитину саджають на вивернутий вовною вверх кожух — знак повноти й добробуту. Хтось, дуже часто, власне, хресний батько, вистригає по жмуткові волосся над чолом, над потилицею та над обома вухами. В давнину існував для хлопців обряд «посадження на коня», бо ж чоловік мав бути лицарем-войовником і вміння їздити на коні було основним. Усі ці обряди — введення дитини в життя і в родину та охорона від «зла». 

Подальше життя людини також супроводжувалось обрядовістю: перша сорочка, обряди дівування та парубкування.

Передвесільні та весільні обряди

Учень 5-й. Наступним важливим етапом життя вважалося весілля. Весільні обряди поділятися на сватання, заручини, дівич-вечір та, власне, весілля. Під час сватання представники родин домовлялися про весілля. Інколи дівчина не давала згоди на шлюб і повертала сватам хліб, а молодому в подарунок передавала гарбуз або макогін. Після сватання влаштовували заручини, які починались із обряду посаду.
Під час нього молоді висловлювали згоду на шлюб, а родини освячували цей намір. Символами єднання пари були рушник та хліб. Пару виводили на посад, староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху руку хлопця та перев’язував їх рушником. Після цього дівчина в’язала старостам рушники, а всім присутнім роздавала хустки, полотно або ж сорочки. 

Учень 6-й. Наступним етапом був дівич-вечір. Його влаштовували напередодні весілля, і він мав символізувати прощання з самотнім життям. Проводили це прощання окремо в оселі і молодого, і молодої. 

Поки молоді прощались із самотнім життям коровайниці готували весільний коровай та печиво (шишки, дивні, калачики, теремки, полюбовники). Робити коровай запрошували жінок, які були щасливі у шлюбі, щоб і майбутня пара також мала родинне щастя. Бгання тіста супроводжувалось обрядами та співами. Кожен символ на весільному короваї мав сакральне значення. 

Весільний обряд починався з одягання молодої. Весільне вбрання мало не лише показати вроду та статус дівчини, але й захистити її. Кожна деталь строю несла своє значення: від сорочки до квітки на вінку. 

Особливим обрядом було покривання голови дівчини, що символізувало її перехід до когорти заміжніх жінок. Дівчину саджали на лаві на подушку, знімали вінок, розплітали косу і переплітали в дві коси, які закладали довкола голови, а зверху вдягали намітку чи очіпок. Відтепер дівчина вже не мала права з’являтися на люди з непокритою головою.

Наступні обряди молодої родини були тісно пов’язані з будівництвом власного житла, народженням дітей та їх вихованням. 

Поховальні обряди

Учень 7-й. Наступний життєвий етап, який мав безліч обрядів, був, власне, останнім — похорон. Обряди, пов’язані з цією подією, мали на меті віддати данину пам’яті небіжчику та гідно провести його в останню путь. Коли в хаті хтось умирав, на вікна вішали білі хустки. Існував особливий ритуал приготування до погребіння: тіло обмивали, вдягали кращий одяг та клали до труни. Виносили покійного ногами вперед (щоб смерть більше не приходила до цієї хати). Труною тричі вдаряли об поріг — прощання покійного з рідними та оселею. До труни клали хліб, сіль, монети. Після повернення з цвинтаря обов’язково треба було вимити руки та вмитися (щоб змити смерть). Важливою традицією був поминальний обід. Його проводили тричі: після похорону, на 9-й та 40-й день, а також щороку на поминальний тиждень (тиждень після Великодня) та роковини смерті.

Заключне слово вчителя. Для сучасної людини більшість цих обрядів стали скоріше даниною моді, ніж важливою віхою життя. 

Нехай ваші славні родини примножуються і процвітають, зберігають свої традиції та передають їх від роду до роду, від покоління до покоління!




Додати новий коментар