Skip to main content
Бережіть собори душ своїх

Людська душа: справедливість, співчуття, честь

У кожної людини є Душа… Кожна людина — неповторна… Одна — добра і щира, інша — егоїстична й холодна… Чому? Де ж людяність, гуманізм, порядність, адже не можемо ми будувати і відстоювати свою державу, якщо це не притаманне нам усім. Мене, людину і вчителя, особливо цікавлять ці питання, бо навчаю і виховую підростаюче покоління, майбутнє нашої держави.

Для більшої ясності згадаємо, що гуманізм (від лат. humanus — людський, людяний) — визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і виявлення своїх здібностей, ствердження блага людини як критерій оцінки суспільних відносин.

Людяність — більш фундаментальне поняття. Думаю, можна стверджувати, що людяність прийшла в наш світ разом з першою людиною. Це наче гілка совісті, яка живе у кожному з нас. Просто, зазвичай, декотрі забувають до неї прислухатися. Людяність може проявлятися у ставленні до сім’ї, до друзів, до колег і навіть до незнайомих людей. Здатні співчувати, не можуть стримати сліз при перегляді фільму з трагічним кінцем. Це також можна назвати проявом людяності. У моєму розумінні поняття «людяність», так би мовити, тримається на трьох китах: справедливість, співчуття та честь.

Провідуючи своїх родичів у селі, спостерігала таку картину: діти звинувачують батька, що він їх не любить, бо не допомагає грошима. Батько пояснює, що зараз тимчасово не працює, бо нема роботи в селах. Там або виїжджають за кордон на заробітки, або займаються власним сільським господарством, яке без власної техніки і вкладення коштів, не вигідне, бо покладатись тільки на власні руки — загубити себе і майже нічого не заробити, тому що продати прийдеться за безцінь. Він старається допомогти дітям і на городі, і вдома, і словом підтримати, й онуків поняньчити, але це, на думку дітей, не є батьківською любов’ю.

То де ж справедливість, співчуття і честь? Мабуть, щось упущено у вихованні дітей ще в дитинстві? Відколи любов почала вимірюватись грошима?

Задумуюсь, чи не схожа душа цих «дітей» на облущений, побитий вітрами й негодами храм (костел Різдва Пресвятої Діви Марії у селі Жабинці, що на Тернопіллі), якому теж судилася нелегка доля: народжений і освячений у 1907 році, у 1945 році він був закритий комуністами, в радянські часи його було переобладнано під сільськогосподарський склад, потім господаря взагалі не було… Час і негоди з вітрами знесли його дах, дощі майже вщент зруйнували внутріші настінні розписи. От і стоїть він як сирота і не пред’являє нікому претензій, не задає питання: чи любиш ти мене?

Він не може, бо чекає на Людей, на справжніх, людяних, з душею, повною Любові, Віри і Надії, а не таких, що вимірюють любов рідних грошима. Такі не допоможуть нікому і, мабуть, ніколи.

Сьогодні, на жаль, дуже тяжко розпізнати дійсно порядну людину. А от якщо розглянути важкі роки війни, то можна виявити великі подвиги, які були здійснені звичайними людьми, таких на сьогодні залишилося дуже мало. Ледь живі від голоду, вони ділились останньою скоринкою з тими, кому було найтяжче. Багатодітні матері виховували ще й чужих дітей-сиріт, не те що сьогодні чуємо, що мати продає своє дитя, залишає в пологовому будинку, а нерідко й вбиває, викидає на смітник. Про яку душу і мораль може йти мова?!

Нинішня ситуація на сході України — АТО привела до сплеску величезного прояву любові до своєї держави. Сотні, тисячі мужніх молодих людей кладуть свої голови за мир і спокій в Україні. Мабуть, жодному з них не спало на думку вимірювати любов батьків і Батьківщини грошима, бо в них не оголена, а щира, яскрава, квітуча душа, тому вони там без всіляких претензій.

Я раділа разом з усіма односельцями за Бречкевича Володимира та Мазника Івана — хлопців, що повернулись живими із зони АТО, я радію разом із батьками Найдуха Олега, який живий-здоровий, він майже з перших днів воєнних дій на сході України до сьогодні. Великий сум огортає душу за Труха Володимира, який, на жаль, загинув, захищаючи Донецький аеро­порт. Не допускаю думки, що ці діти вимірюють батьківську любов грошима, вони не зроблять цього і їхні діти теж, бо любов народжується від любові, бо збагачували вони свої душі добром, яке вміють дарувати іншим просто так, без ніякої плати за це, бо стати до боротьби за чуже щастя — це теж людяність.

Людина залишається Людиною, коли вона здатна чинити добро. І не тільки в умовах війни — хіба мало моральних випробувань випадає витримати людині у повсякденному житті? Просто треба жити щодня по совісті, тверезо й мудро оцінювати усі вчинки, ставити перед собою мету й чітко прямувати до неї, а головне — завжди йти до Людей з Добром.

Не слід забувати, що як не прагнуть люди до добра, людяності, жорстокість і байдужість ще дуже живучі. Ми бачимо щодня їх прояви. Зневагу до бідних, старих і немічних. Презирство до інвалідів, що інколи змушені жебракувати. Байдужість чиновників, що хіба через суд виконуватимуть власні обов’язки, у тому числі покладені на них саме для допомоги найнезахищеніших з людей. Це було завжди. Але завжди існували й інші люди. Хотілося б, щоб більше було останніх, із збереженими світлими соборами своїх душ. Якщо кожен розпочне жити за законами Справедливості й Добра, усміхнеться Душа, пишатиметься Україна.