У Київському коледжі ім. Василя Сухомлинського день Матері

У Київському коледжі ім. Василя Сухомлинського було по святковому урочисто. Та й не в дивину… Бо ж колежани готувалися до Дня Матері. Один вже зовнішній вигляд радував око. У вишиванках, з жовто-блакитними стрічками, вплетеними в коси у дівчаток, прикріпленими до сорочок у хлопців, радісно та збуджено, разом з педагогами та вихователями, діти прагнули передати свій сонячний настрій навколишньому світу.

Директор коледжу, педагог від Бога, жінка подвижниця-мироносиця Василина Миколаївна Хайруліна — берегиня навчального закладу, викоханого її душею. Нині, утішається педагог, проросла засіяна нею нива, колоситься добірним колоссям із золотими зернами добротворення та знань. Але широта діянь видатної українки не обмежується лише педагогічною працею, вона активно працює в громадському поступі жінок-мироносиць. Тож на її запрошення до коледжу завітала заступник Генерального директора Видавничого дому «Справи сімейні», генератор ідей і натхненний їх втілювач, мироносиця Людмила Грабовенко з колекцією дивовижних хусток. У невтомної Людмили Іванівни, красивої, ініціативної посестри, близько 300 унікальних експонатів, які до її зібрання передають люди, зворушені виставковою діяльністю відданої доньки України.

У кожній із хусток особлива доля, пов’язана з багатьма родинами. З самого ранку, розклавши мальовничу експозицію, Людмила Іванівна розповідала учням дивовижні історії з людського життя. Від першого по десятий клас пройшли діти біля барвистого багатоголосся хусток, які вражали не лише своїми легендами-бувальщинами, а й полум’яною квітковою красою. Затамувавши подих, слухали присутні про цікаві, неповторні бувальщини, пов’язані з ними… Донька, дружина, сестра, мама, бабуся, кохана — хустка огорнула таїною життя кожної з них під всемилостивим омофором Божої Матері, щедро наповнюючи душі божественною енергією благодаті… захищаючи і зігріваючи на життєвому шляху.

Свято продовжувалось в актовому залі навчального закладу. За звичай, кожен із заходів розпочинається запаленням свічок присутніми в залі почесними гостями. Разом з директором коледжу В. М. Хайруліною та відмінниками навчання гості запалюють три свічки і ставлять підсвічник до портрета Василя Сухомлинського, який з висоти духовного злету завжди тут присутній — він утішається здобутками колективу педагогів та учнів, для яких вже багато років є наставником і оберегом.

На свято завітали поважні гості: Мрідула Гош — індійська правозахисниця, політолог, історик-міжнародник, перекладач, кандидат наук, журналіст, Голова правління Східноєвропейського інституту розвитку. Привітна і натхненна, мелодійно висвітлювала свої крилаті, сповнені дружніх поривань думки. Вражав національний індійський костюм, сарі, в якому граціозно виступала пані Мрідула, жінка-дипломат, посол миру, яка блискуче володіє українською мовою. У її виконанні прозвучали зворушливі слова привітання до присутніх та задушевні вірші українських поетів. Її обличчя осяювала сердечна усмішка, щедро даруючи присутнім в залі свою любов.

По завершенні промови на сцену запрошено танцівницю Аллу Заїку, яка виконала класичний індійський танок. Глядачів вражали чіткі, гармонійні рухи красуні. У розкішному індійському національному вбранні, в ритм з музичним супроводом, уводила глядачів в казковий світ східного мелосу, одноразово ознаменовуючи музичні такти срібним передзвоном численних дзвіночків, закріплених на браслетах та поясі віртуозної танцівниці. Не менш ефектним та насиченим був танок у виконанні одного з гостей.

Концертна програма колежан була сповнена життєстверджуючої наповненості художніми номерами. Натхненно і радісно виконувались пісенні твори, декламування віршів, хореографічні композиції, п’єси. Діти випромінювали бадьорість та оптимізм. Кожен виступ природно вплітався в мистецький вінок святкового дійства барвистим квітом, даруючи насолоду від зустрічі з цнотливим джерелом молодості та краси. Приємно здивував хоровод, який організували учні: взявшись за руки, під одностайні оплески, вони кружляли по залі з радістю і завзяттям. Вишиванки, одна краща за іншу, тішили погляд своєю вишуканістю та довершеністю малюнка. На екрані сцени відображались тематичні фрагменти відповідно до змісту виступів. Під портретом Василя Сухомлинського, покриті дивовижно вишитим рушником, височіли портрети Т. Г. Шевченка та матері в ореолі святості, які випромінювали зігріваюче душі тепло. Саме такою психологічною особливістю відзначаються неперевершені картини видатного художника сучасності Олександра Охапкіна, який на моє прохання дав дозвіл на благодійне тиражування для навчальних закладів відібраних картин з метою сприяння вихованню підростаючого покоління.

Цікавим і пізнавальним був виступ старшого наукового співробітника музею Івана Гончара Юрія Мельничука, який продемонстрував цілий ряд рушників та сорочок з різноманітними малюнками в основі вишивок з різних областей України. Характерним є те, що в дереві життя, де часто спостерігається п’ять квіток, символами яких прагнули передати Праматір всього сущого, як оберіг родоводу. Сам виступаючий, в білому полотняному костюмі, віддзеркалював національний дух народу. Його науково обґрунтований виступ розширив пізнання про історію українського одягу, подарувавши неперевершену радість зустрічі з високим мистецтвом майстрів.

Трепетно і зворушливо прозвучав виступ заступника голови ради коледжу Медведєвої Олени Вікторівни, струнка і юна, мама двох колежан зачитала вірш — звернення матері до сина, який, за мирськими проблемами, забув про жінку-матір, яка подарувала йому життя…

У процесі урочистостей, присутні не лише мали насолоду від зустрічі з мистецтвом, а й отримували виховні життєві уроки. В чіткій послідовності виступаючі доповнювали програму індивідуальним звучанням. Кожному із артистів та гостей дарували запашні конвалії та бурхливі оплески. Особливо тепло зустрічали депутата Ясногородської сільської ради, громадську діячку, жінку-мироносицю, самобутню співачку, невтомного творця — Людмилу Іванівну Салюту-Ященко. В гарному українському костюмі, велична і вродлива, вона немов уособлювала собою Україну. Зі словами молитви звернулася до слухачів, бажаючи усім добра, щастя і многії літа. У акапельному виконанні Людмили Салюти прозвучала пісня на слова Зої Ружин «Хустку мені вишила матуся». Юний ведучий, як істинний козак у вишиванці, підтримуючи за руку, допоміг жінці зійти зі сцени по крутих сходах, демонструючи свою вихованість та чемність.
Після загального фото на згадку Тарасову вербу було висаджено. Кожен із присутніх мав змогу долучитись до цієї визначної події в ювілейні Шевченківські дні. Лопату передавали із рук в руки, фіксуючи історичний момент в фотолітописі колежу. А під час цього дійства у виконанні Людмили Салюти-Ященко линула пісня «Криниченька» на слова Зої Ружин, музику Людмили Салюти. Голос звучав по особливому величаво і трепетно, наповнюючи простір мелодійною красою. Віддавна ведеться: верба і калина — символи України. Відомо, що під час лихоліть в житті народу священики садили вербу при в’їзді в населені пункти, таким чином захищаючи людей від зла. Тож нехай посаджена нами верба служить захистом не лише для колежан, а й для всієї України. На умиротвореній хвилі добротворення і любові, яке все своє життя сповідує одна із світочів освітянської ниви Василина Миколаївна Хайруліна, невтомно наповнюючи духовне джерело просвітлення молодості та краси новими здобутками, завершили величний для кожного день — День вшанування Матері.

Вшанування матері в контексті ювілею Кобзаря
Нинішній День Матері співпав з ювілейною датою — 200-річчям від дня народження генія і пророка української нації Тараса Григоровича Шевченка. Оргкомітет по вшануванню ювілею Великого Кобзаря (очолюваний Михайлом Борисовичем Костинським) удостоїв мене, як Почесну громадянку с. Шевченкове (Батьківщина Тараса Шевченка) Черкаської області, бути керівником делегації киян, до складу якої увійшли представники державних органів, громадських організацій та молодь.

Звісно, в день народження першочергово ми їхали вклонитися матері Тараса Катерині Якимівні Шевченко (Бойко), батькові Григорію Шевченку та тій землі, де закопано пуповину Тараса Шевченка. І коровай, і вінки, і любов своїх сердець ми принесли вклоняючись світлій пам’яті геніального сина українського народу планетарної величі. Демонструючи вишитий «Заповіт» Великого Кобзаря, наголосила на тому, що він має свою історію. До 150-річчя від дня перепоховання Т. Г. Шевченка був в акції поштового походу- реквієму «Останнім шляхом Кобзаря», зініційованій патріотом України Олександром Канівцем, який день в день, як ішла траурна процесія, хронологічно робив поштові відправлення з населених пунктів Росії та України, пройшовши від Санкт-Петербурга до м. Канева, таким чином додавши в світову Шевченкіану унікальний внесок.

Минулого року громадський діяч із Полтави Володимир Степанюк, зініціювавший дійство «Шляхи, якими сходив Великий Тарас», запросив бути його заступником під час його втілення. Ми пройшли 5000 км (70 населених пунктів Полтавською областю, 46 — Черкаською та Кіровоградською, 14 — Дніпропетровською областями). У кожному з населених пунктів брала по пригорщі землі, в результаті чого маю майже 3 відра землі, яку планую разом із картою, де означено населені пункти, в яких за життя побував Великий Кобзар, у мішечках роздавати по бібліотеках та навчальних закладах України.

Всеукраїнська акція «Тарасова верба», зініційована мною при підтримці музею Максима Рильського, БФ Максима Рильського «Троянди та виноград», БФ «Небодарний цілитель» Анатолія Потопальського, МВПУ зв’язку м. Києва та МГО «Земляцтво Придніпров’я». Відомо, що в 1850 році, перебуваючи на засланні в Казахстані на Кос Аралі в Мангешлаці Т. Г. Шевченко знайшов на дорозі гілку верби, яку він посадив і дбайливо за нею доглядав. Утішався нею, як благодатною вісточкою з рідної української землі. В 1963 році Андрій Малишко привіз гілочки від Шевченкової верби на Україну і посадив у садибі Максима Рильського. Дуже цікавим є той факт, що ще нічого не знаючи про літопис походження цієї верби у 2000 році, під час засідання Національної Ради жінок України, на якому ВГО «Поступ жінок-мироносиць» приймали до її складу, хоругва організації висіла на гілці Тарасової верби. Нині верба на території музею засохла, тож укорінені гілочки від тієї верби є унікальними. Сьогодні садженець верби передаю В. М. Хайруліній, щоб ми всі разом посадили її у саду В. О. Сухомлинського. Василина Миколаївна, взявши саджанець, зауважила, що хоче посадити вербу в колежанському саду під вікном свого кабінету.

Зоя Ружин




Читайте також: 

Додати новий коментар