Skip to main content
старший науковий співробітник<br />
Інституту психології імені Г. С. Костюка<br />
НАПН України, кандидат психологічних наук, доцент
Витоки патріотизму за літературною спадщиною Василя Сухомлинського

Витоки патріотизму за літературною спадщиною Василя Сухомлинського

Серед усього розмаїття питань, які постають перед школою, Василь Сухомлинський уважав провідним виховання патріоти­зму. Він розглядав патріотизм як складову духовного життя людини, яка є стрижнем масової свідомості та моральності нації. Патріотом і громадянином, на його думку, може стати тільки людина з чуйним і мужнім серцем.

Послідовно і переконливо педагог сформулював завдання для вихователя — «відкрити перед кожним вихованцем усі джерела, якими живиться могутнє почуття любові до Батьківщини. Це і природа рідного краю, слово рідної мови, культ Матері і Батька, Мала Батьківщина, її історичне та героїчне минуле, працелюбність». Спробуємо через оповідання Василя Сухомлинського розкрити складові патріотичного виховання.

Початком розвитку патріотизму педагог визначав дотримання вірності обов’язку людини перед людиною. За переконанням Василя Олександровича, любов до Батьківщини починається з любові до матері. Жодне дитяче серце не лишиться байдужим після читання таких казок педагога, як «Забула», «Кашу варила, діток годувала», «Материне поле», «Материнське щастя», «Моя мама пахне хлібом», «Найласкавіші руки», «Сива волосинка», «Чотири вітри і материнське горе» та ін.

У казці «Ґавеня і Соловей» Ґавеня відмовилося слухати чудову пісню Солов’я, коли почуло мамине крякання, сказавши: «Голос мами найрідніший, голос мами наймиліший. Бо це матінка моя!». У казці «Найгарніша мама» Совеня гордо розповідає про свою маму, яка для нього найгарніша.

Теми, що піднімаються у мініатюрах «Бабусині валянки», «Бабусина яблуня», «Ввечері бабуся прийде…», «Дідусева заповідь», «Дідусів пояс», «Дідова колиска», «Кам’яне серце», «На бабусиному ліжку», «Яблуко для бабусі», «Тихо, бабуся відпочиває», виступають засобом для досягнення однієї мети — виховання поваги до старших, любові до рідних людей, що є, на думку В. О. Су­хомлинського, одним із перших кро­ків до патріотичного бачення та відчуття світу Батьківщини.

Оповіданням «Дідова колиска» педагог прагне сформувати в дітей розуміння Батьківщини через усвідомлення традиції. І від думки про єдність поколінь через зберігання пам’яті про предків педагог проводить просте, але таке вагоме і водночас доступне для дитячої свідомості метафоричне узагальнення: «Наша сучасна колиска — це наше рідне село, рідна хата, мати, батько. З рідної хати починається для нас наша Батьківщина».

Неодноразово у своїх працях Василь Олександрович стверджував, що «…в житті людини має бути щось найголовніше, що стоїть вище від усіх повсякденних турбот, тривог, пристрастей. Ставлення до Батьківщини як до священного й найдорожчого облагороджує всі людські почуття, зближує, ріднить людей, очищує душі від усього, що принижує гідність».

У казці «Деркач і Кріт» розповів Деркач Кротові про свою далеку північну вітчизну й про теплу африканську землю. « — А чого ти не поселишся на тій теплій землі і не живеш там завжди? — питається здивований Кріт. — Чого щороку мандруєш тисячі кілометрів? Ти ж до крові поранив ноги. Тебе скрізь підстерігає шуліка. Що заставляє тебе так поневірятися? Що тебе кличе на холодну північ? — Батьківщина, — відповів Деркач».
Можливості виховання любові до рідної країни ми бачимо також у казках «Лелеки прилетіли», «Незнищенний камінь», «Сонце заходить».
Без сприйняття і переживання краси рідної природи, на думку Василя Олександровича, не можна пробудити глибокого почуття Батьківщини. Тому так багато казок автор присвятив цій тематиці — «Вічна тополя», «Ластівка над вікном», «Верба — мов дівчина золо­токоса».

Невід’ємною частиною розвитку поняття «патріотизм» у В. О. Сухомлинського є рідна мова — безцінне духовне багатство, в якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість, славу, культуру, традиції. Сприймаючи мову як одну з основних ознак нації, педагог прагнув добитися того, щоб кожне слово, яке входить у словниковий запас дитини, пов’язувалось із конкретним образом, щоб діти могли відчути і те тепло, і ту ласку серця, що вклав народ у слова про Вітчизну, і той біль, ті страждання, що вкладено у слова про її минуле. Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова, — до такого висновку дійшов педагог: «Тільки той може осягнути своїм розумом і серцем красу, велич і могутність батьківщини, хто збагнув відтінки й пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім’ям своєї родини…».

Всі казки Василя Олександровича зачаровують образністю рідного слова, красою української мови.

Нікого з дітей не залишать байдужим казки про захисників Вітчизни. У Василя Олександро­вича є ціла низка творів, де піднімається питання почуття гідності, поважного ставлення до воїнів, які загинули під час Другої світової війни. Так, у казці «Чий родич дідусь» повага до захисників Батьківщини розкрита ставленням до портрета фронтовика, який висів у проданій хаті. «Портрет я зніму й покладу на горище», — каже продавець будинку, родич фронтовика, зображеного на портреті. — «Ні, хай висить, — відповідає нова господиня. Скільки хата стоятиме, стільки й портрет висітиме». — «А хіба він вам родич?» — дивується продавець. — «Він родич усіх чесних людей», — каже йому жінка».