Ольга Ходацька: «Я щаслива, що виховую Людину в людині»

Ходацька Ольга

Знайомтесь — Ольга Ходацька — педагог. Живе й працює у столиці. За плечима понад сорок років педагогічного стажу. 25 років працювала у київській спеціалізованій школі №187 з поглибленим вивченням української та англійської мов. Із них — 17 років — заступником директора з науково-методичної роботи. Вже 3-й рік працює методистом гімназії-інтернату №13 м. Києва й викладає рідну мову.

Ольгу Миколаївну завжди хвилювала проблема професіоналізму вчителя, тому й працює над дисертаційним дослідженням «Розвиток професіоналізму вчителя української мови і літератури в умовах неформальної освіти» й навчається в аспірантурі Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна Національної академії педагогічних наук України.

Як Посол миру, займається громадською роботою, спрямованою на формування і розвиток духовного потенціалу учнівської молоді.

Три роки тому Ольгу Ходацьку обрали заступником голови Правління Київської «Просвіти» імені Тараса Шевченка. Лауреат міжнародної премії імені Володимира Винниченка.

 

— Ольго Миколаївно, звідки Ви родом? Чому обрали саме фах учителя?

— Народилася в мальовничому селі Жабинці, що на Тернопільщині. Кваліфікацію вчителя української мови й літератури здобула в педагогічному інституті Вінниці. 

Я себе більше ніким і не уявляю, крім учителя. Це, мабуть, йде від душі, з дитинства. Згадую давню історію, пов’язану з вибором моєї професії. Було то ще в першому класі: мій учитель задав написати кілька рядків великої літери «П». Я, прийшовши зі школи, допомагала бабусі поратись по господарству (мій обов’язок — пасти корову), мама працювала в колгоспі, сапала буряки, тато теж приходив з роботи пізно, а ввечері я повинна була сісти за уроки. Як на гріх, вимкнули світло і мені доводилося писати при свічці. Писали на той час пером, яке вмокали у чорнило. Набравши в перо більше чорнила, ніж потрібно, я притиснула ручку більше, ніж потрібно і поставила кляксу. Що ж робити? Ще й мама може насварити за це. Я взяла гумку і давай витирати: дотерла до дірки. А далі думала, як рятувати ситуацію: підставила «промокашку» (тоді були такі спеціальні листочки для того, щоб не відбивалось написане на наступній сторінці) і акуратно зверху по дірці навела літеру «П». Здала вчителю зошит на перевірку і з острахом чекала результату. Наступного дня вчитель, роздаючи зошити, взяв двома пальцями (досі пам’ятаю) листочок і через витерту дірку подивився на мене... Весь клас реготав, а мені було так соромно, що я не знала куди подітись. Пережила, але, мабуть, у ту хвилину зробила висновок, що, коли я буду вчителькою, ніколи не принижуватиму дітей. слово своє тримаю. 

— Не секрет: працювати в школі сьогодні нелегко. Як зацікавити учня вчитися? Любити рідну мову? А у Вас, знаю точно, є випускники, які обрали саме цей фах…

— Я завжди кажу, що нелегко працювати в школі тим, хто, на жаль, просто «відпрацьовує» час, а тим, хто любить дітей і свою справу, працювати не те, що легко, а велике задоволення. Ви не уявляєте, яке це щастя — бачити радість в очах учня, якому вдалося справитись із завданням чи дати вичерпну відповідь на запитання, або провести паралелі з сучасністю, закцентувавши увагу життєвих компетентностях. Адже школа — для життя: саме тут формуються життєві цінності. Я щаслива, що виховую Людину в людині. Тому, надаючи шанс учневі, я вселяю віру в його сили і здібності: від того він щасливий.

Звичайно, учні не всі однакові: хтось хоче навчатися і пізнавати щось нове, а хтось, на жаль, інертно пливе за течією. Тому завдання вчителя — працювати так, щоб зацікавити й такого учня, знайти з ним спільну мову, заглянути йому в душу, перейнятися його проблемами, адже вчитель — це ще й психолог. Повірте, це спрацьовує. Видно, не всім дітям вистачає уваги в родині і, коли вони відчувають її з боку вчителя, реакція завжди позитивна.

Я, наприклад, практикую неформальне проведення уроків з української літератури в музеях, бібліотеках, театрах (якщо вивчається драматичний твір), нетрадиційні уроки-зустрічі з сучасними письменниками, науковцями. Мої учні розуміють, що на таких уроках матеріал засвоюється краще, адже вони йдуть за новим цінним матеріалом, який їм цікавий, подається нестандартно, тому й засвоюється краще, а оцінка — це вже результат роботи.

Що стосується української мови, то тут є певні проблеми. Реалії життя, на жаль, такі, що в родинах в основному розмовляють російською. Навчання в освітньому закладі ведеться державною мовою, але дуже часто виникає проблема недостатнього словникового запасу дітей. Тому завданням номер один для вчителя-філолога є прищеплення любові до книжки — читання. Як це зробити? Я залучаю дітей до літературно-мистецьких заходів, присвячених ювілейним датам письменників, до індивідуальних дослідницьких проектів, презентацій, виступів на сцені, складання кросвордів за прочитаними творами. Це окрилює учнів, вони вірять у свої сили і працюють, щоб бути кращими.

Кажуть, що найбільше щастя для вчителя, коли його учні досягають більших висот, ніж він. Мені дуже приємно, що серед моїх випускників є вчителі-філологи і навіть кандидати педагогічних наук.

— Проблема професіоналізму вчителя — в чому вона?

 — Дякую за запитання. Правильно кажете: «Проблема професіоналізму» вчителя. Вона справді є. Професіоналізм учителя, на відміну від професіоналізму фахівця будь-якої іншої галузі, не обмежується досконалістю оволодіння алгоритмом певної діяльності чи алгоритмом вирішення типової проблеми, бо вони завжди різні, пов’язані з конкретним учнем, класом, школою і педагогом та його власним вибором. На перший погляд, може скластись враження, що говорити про свободу вибору в педагогічній освіті особливої потреби немає, бо освіта — це не політика, і свій основний вибір учитель зробив, коли вступив до вузу, обравши певну спеціальність. Але отримавши диплом про вищу освіту, молодий спеціаліст чи малодосвідчений учитель (2—3 роки роботи в школі) знову постає перед вибором: бути професіоналом чи не бути? Якщо вибір зроблено на користь професіоналізму, то виникає питання: «Як?»

Сьогодні не кожна школа може похвалитись стовідсотковим підбором вчителів-професіоналів. Незважаючи на те, що питання підбору кадрів, їх підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації постійно перебувають у полі зору вищих інстанцій, науковців та практиків, завжди існувала суперечність між зростаючими потребами сьогодення, суспільства й недостатньою кількістю кваліфікованих фахівців чи рівнем їх професіоналізму. В сучасних інформаційно-комунікаційних умовах ця суперечність ще більше загострилася і стала нагальною. Тому, отримавши професійну освіту, щоб стати справжнім учителем-фахівцем, необхідно розвивати, удосконалювати свою майстерність, підвищувати рівень кваліфікації, продовжувати навчатись упродовж всього професійного життя, тобто ставати професіоналом. Досвідчений педагог зауважить, що професіоналізм набувається з роками практичної діяльності. Це дійсно так, але можна працювати в школі десятки років, а професіоналом так і не стати.

Є ще, на жаль, немало вчителів, які «бояться» відступити від класичної форми проведення уроку, яка на сьогодні не є популярною для учнів, адже реалії життя вимагають інновацій, інтерактивних і нестандартних форм проведення уроків, де головними є діти, їх інтереси і процес творчої взаємодії з ними. Тому вчитель сам має бути готовим до того, щоб опановувати нові методики і технології проведення уроків, щоб організувати освітній процес так, щоб умотивувати учня до дослідницької діяльності, щоб учень сам захотів розвивати свій інтелектуальний і духовний потенціал.
Сьогодні у контексті реформаційних змін суттєво підвищуються вимоги до педагога як особистості і професіонала, що передбачає якісно інший рівень сформованості мотиваційної сфери і ціннісних орієнтацій учителя, його педагогічного мислення, культури, педагогічної взаємодії, творчого потенціалу, здатності до постійного самовдосконалення, смислотворчості тощо, тому ця тема ще не до кінця вивчена і завжди буде актуальною. Новій українській школі потрібен новий, креативний учитель-професіонал — така вимога часу.

— Ви працюєте над дисертаційним дослідженням «Розвиток професіоналізму вчителя української мови і літератури в умовах неформальної освіти». Неформальної освіти — це як?

— Досліджуючи цю тему, я з’ясувала, що формальна освіта — це освіта, яка здобувається відповідно до освітніх ліцензованих програм закладів післядипломної освіти і передбачає досягнення здобувачами освіти заздалегідь визначених результатів навчання. Вона розширює й доповнює знання з фаху, методики викладання предмету, психології, які отримав вчитель, здобуваючи вищу освіту. Форми формальної освіти: очна (курси підвищення кваліфікації, семінари, творчі групи, тренінги тощо), дистанційна (дистанційні курси, онлайнові конференції, вебінари), очно-дистанційна (поєднання очної та дистанційної форм навчання — очно-дистанційні курси).

Неформальна освіта — це освіта, яка здобувається, як правило, за освітніми програмами та не передбачає присудження визнаних державою освітніх кваліфікацій за рівнями освіти, але може завершуватися присвоєнням професійних та присудженням часткових освітніх кваліфікацій. Вона допомагає швидко і вчасно отримати необхідні знання відповідно до потреб тут і зараз. Форми неформальної освіти: очна (тренінги, майстер-класи, семінари, майстерні тощо), дистанційна (дистанційні курси, вебінари). Її можна здобути в неурядових установах, платформах дистанційного навчання.

— Ви людина творча, багато пишете. Де друкуєте свої твори? Хто чи що надихає?

— Так, я багато пишу, але це не тільки художні твори (вірші, пісні, оповідання, есе), а й наукові та публіцистичні статті, методичні розробки уроків з української мови та літератури. Систематично друкую свої публіцистичні та художні твори у Всеукраїнській газеті «Справи сімейні», в газетах «Освіта», «Слово Просвіти», «Освіта і суспільство», «Позашкілля», у збірниках наукових статей Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих НАПН України.

Що надихає? Життя, позитивні емоції, пережите й виплакане, долі людей. По-різному буває.

— Що для Вас мова, література… Що читаєте?

— Мова для мене, як і для кожного пересічного українця, — душа мого народу. Для вчителя української мови та літератури — це проблема номер один: як прищепити любов до рідної мови учнівській молоді, яка в побуті і в родині здебільшого спілкується російською. Тому шукаю різні форми і методи роботи з дітьми на уроці та в позашкільній діяльності, щоби звучало наше, рідне, українське слово. Часто розпочинаю урок із вірша відомого поета чи свого. 

Література — це життя. 

Я завжди кажу своїм учням, що на прикладах героїв художньої літератури ми вчимося жити у світі, бачити не тільки чиїсь здобутки і помилки, але й свої.

Буває, прочитаєш якусь книжку і тиждень-два роздумуєш над її проблематикою, співставляєш, проводиш паралелі й робиш свої висновки. Так, прочитавши трилогію Айн Ренд «Атлант розправив крила», я зробила для себе багато висновків щодо поглядів на життя і на саму себе. 

— Вас вистачає на громадську роботу. Мабуть, не випадково обрали заступником голови Правління Київської «Просвіти» ГО ВУТ «Просвіта» імені Т. Шевченка. 

— У Київській «Просвіті» я вже близько 10 років, а з 2016 року — заступник голови Правління. Мені подобається займатися громадською роботою, так я відчуваю себе потрібною людям і суспільству, адже кожен має робити щось для людей і держави в цілому, бо з малого починається велике. Україна починається з кожного з нас.

Київська «Просвіта» працює на засадах проектного менеджменту, започаткувавши програми і проекти, які мають високі результати: «Мандрівний дискусійний клуб «Київське коло» — це комунікаційна платформа, яка пропонує резонансні доповіді, дискусії, пошукові ігри, мистецький катарсис; науково-практичні конференції «Просвіта — ХХІ: творення світла»; «Київські квести» — різдвяні, великодні, купальські та покровські тематичні флешмоби; «Київська братська школа» — інститут соціальних тренінгів задля вироблення навичок успішної комунікації, управління, соціального маркетингу та роботи з інформаційними технологіями; народний конкурс української вуличної музики «Золотий Перебендя»; «Київська мовна варта» — програма громадського сприяння впровадженню української мови в публічну сферу столиці, включаючи кав’ярні, громадський транспорт, рекреаційні послуги. Ми з радістю запрошуємо всіх бажаючих, хто має активно виражену громадянську позицію, молодий, енергійний, з високим морально-духовним потенціалом, стати просвітянами і долучатися до просвітницької роботи в ім’я України.

— Чим займаєтеся на дозвіллі? Маєте хобі? 

— На дозвіллі — це зустрічі з друзями, приємні бесіди за чашкою запашної кави, як от із Вами, пані Людмило. Люблю театр, маю багато друзів серед артистів і співаків, з якими приємно спілкуватися і поза сценою.

Коли приходить натхнення — пишу і радію, що отримую схвальні відгуки про свою творчість.

Спробувала мандрувати. Заняття це мені сподобалося. Та де б не була, я з великою радістю повертаюсь додому, у свою квартиру, де я просто живу і насолоджуюсь добром і красою. 
 

Category