Золотоволосий хлопець

   Був на світі цісар, що не мав дітей. У палаці товкся усілякий люд — придворні, посли й гості, — але палац здавався цісареві порожнім, як мужицька стодола на початку літа. Щоб забути про свою гризоту, цісар тікав у ліси, ходив на полювання.
   Одного дня набрів на хатину. Там жила якась жінка — ще не стара, але й не молода. Цісар спитав її:
   — Сама живеш?
   — Сама.
   — А діти де?
   — Розійшлися по білому світу.
   — А у мене не було дітей. І нема мені життя без них.
   — Як твоя величність дуже хоче, я можу постаратися, що вони в тебе будуть.
   — А як ти це зробиш? — поцікавився цісар.
   — Знаю таку знахарку, що має всяке зілля. Та треба купу грошей.
   Цісар засунув руку до кишені й вийняв жменю золота. Дав жінці й сказав:
   — Як роздобудеш того зілля, від якого у моєї жінки народиться дитина, дістанеш ще більше.
   — Приїдь через рік.
   Цісар скочив на коня й поїхав додому. А жінка — до знахарки. Кинула на стіл золота і розповіла, що їй треба. Знахарка сказала:
   — Я знаю таке зілля. У цісарському саду росте яблуня, а на ній — шість яблук: троє низько, а троє — трохи вище. Зірви їх і дай з’їсти цісаревій жінці.
   Жінка пішла у цісарський сад. Там справді була яблуня, а на ній — шість яблук. Зірвала їх і сховала в пазуху.
   «Нема дурних, — подумала жінка. — Цісарева хоче висиджуватися й вилежуватися у своїх палацах, а я маю дбати, аби у неї були діти? Я їй не дам ні одного яблука. Усі з’їм сама!..»
   І з’їла три яблука, а три кинула коняці. До року жінка народила хлопчика із золотим волоссячком, а коняка — лошачка із золотою гривою й хвостом.
   І ось приїхав цісар. Подивився на файного хлопчика й спитав:
   — Це твій?
   — Мій…
   — А де мій?
   — Нема. Знахарка сказала, що твоя жінка персона вищого коліна. Для неї треба зілля трирічної давності.
   — Най буде так, як кажеш, — погодився цісар. — Але коли твій хлопець підросте, то присилай його до мене: він повинен жити в цісарському палаці, бо у нього — золоте волосся.
   А син ріс дуже швидко і через три роки став уже великим. Мати вирядила хлопця до цісаря в столицю разом з лошачком. Там жив у покоях, проходжався садом. Усі його полюбили. Цісар більше не хотів ніякого сина і якось сказав хлопцеві:
   — Називай мене татом, бо в тебе нема тата. Як умру, то лишу тебе цісарем.
   Але вибухла війна із сусіднім королем. Цісар із своїм військом подався воювати. Тим часом його жінка знайшла собі любаса. Хлопець усе то видів і ходив зажурений. Любас троюдив цісареву, аби зігнала хлопця з цього світу. Нарешті сказав:
   — Я вмію зробити так, що як рудоволосий сяде на своє ліжко, то зразу в порох розсиплеться!
   Ось хлопець увійшов до стайні, до свого лошачка.
   — Чому ти невеселий? — спитав лошачок.
   — Як мені веселитися, коли бачу, що цісарева обдурює цісаря — вона знається з лихим чоловіком.
   — Це правда, легіню. Той чоловік — лихий: хоче тебе згубити.
   — Ов! Це є зле — а що маю робити?
   — Не сідай на своє ліжко.
   — Дякую тобі, конику, за добру пораду.
   Золотоволосий увійшов до палацу. В кімнаті кинув пояс на ліжко. За одну мить із нього стала купка попелу. Цісарева і її любас вдень і вночі шепталися, як загубити хлопця. А золотоволосий знову пішов до лошачка і той попередив:
   — Коли будеш іти до палацу, то набери на руку дров. Перед дверима крикни, аби отворили. Сам не отворяй…
   — Дякую тобі, конику, за добру пораду.
   Золотоволосий набрав на руку дров, підійшов до палацу і гукнув:
   — Егей! Отворіть!
   Та ніхто не відчиняв. Хлопець трохи постояв, кинув на двері дровами, а з них за одну мить стала купа попелу.
   Цісарева та її любас уже й місця собі не знаходили. Рвали волосся на голові, та не могли придумати, як згубити хлопця.
   А тим часом цісар переміг короля й вернувся додому.
   Любас сказав цісаревій:
   — Подряпай собі личко, відтак ляж у ліжко й стогни, як перед смертю. Коли зайде цісар і спитає, що з тобою сталося, то скажи на хлопця, що він тебе побив.
   Цісарева упилася нігтями у своє лице й подряпала його до крові. Відтак лягла в ліжко й почала стогнати:
   — Ой, побив мене лайдак, подряпав до крові! Ой-йой, покличте цісаря, бо я умираю…
   Цісар прибіг до покою.
   — Що з тобою, жіночко?
   Цісарева скривилася й каже:
   — Мене побив твій приймак, той рудоволосий. Він — чистий розбійник.
   Цісар дуже розгнівався. Де ж видано, де чувано, аби якийсь шмаркач бив вельможну пані?!
   — Завтра я його повішу! — крикнув розлючений монарха.
   Потім покликав трьох катів і наказав їм:
   — До ранку зробіть шибеницю, бо завтра маю вішати свого приймака.
   На другий день шибениця була готова. Довкола поставали рядами жовніри. Як вивели золотоволосого, то він попросив:
   — Дозволь мені, ясновельможний цісарю, попрощатися в моїм лошачком.
   — Най буде, прощайся, — погодився цісар. І дав розказ: — Ану, приведіть його лошачка.
   Десять жовнірів кинулись до стайні, та за одну мить усі десять задерли ногами. Пішли сто жовнірів — і вони полетіли від лошачкових копит. Цісар послав тисячу жовнірів — усі лягли трупом.
   Приймак сказав цісареві:
   — Тату, не посилайте до лошачка нікого, бо переб’є вам усе військо. Дозвольте, аби сам я пішов і попрощався.
   Цісар дав розказ відпустити хлопця, най іде собі до лошачка.
   А той сів на коника і прискакав до шибениці. Тоді з коня виголосив:
   — Хочете повісити мене — кажете, що я побив цісареву? А я ніколи її не бив, сама себе подряпала, бо має любаса. Хотіла, щоб я вмер, бо про все я знаю. Але мене ніхто не повісить, бо дивіться.
   І золотоволосий злетів на конику в повітря.
   Летіли день, другий, третій… На четвертий день коник сказав хлопцеві:
   — Під нами вже інша держава.
   Опустилися на землю.
   — Я тебе покидаю, — мовив лошачок. — Як буду ще потрібний, то свисни три рази, і я прилечу.
   І відразу зник, ніби його й не було. А парубок пішов собі далі, куди очі дивилися. У лісі зробив сопілку й прийшов до столиці. Ходить вулицями й грає. А у царя цієї держави були три файні доньки. Коли зачули надворі сопілку, найстарша вийшла і спитала:
   — Чому, легіню, ти так сумно граєш?
   Він не відповів.
   Вийшла середуща царівна й спитала:
   — Чому так сумно граєш?
   Їй теж не відповів.
   Вийшла найменша. І вона спитала:
   — Чому, легіню ти є такий файний, а твоя сопілка так сумно співає?
   А вона теж була така файна, що парубок замилувався. Він відповів:
   — Може заспівати й веселіше, та подаруй мені свій перстень.
   Дівчина дала йому свій перстень. Потім узяла його за руку й повела до палацу.
   А через кілька днів сопілка весело заграла на їхньому весіллі.
   Тридцять перший
   Це було тоді, коли ще мій прадід ходив без портяниць, а моя прабабка у попелі гралася. В одного чоловіка було тридцять синів. Не мав бідняк чим їх годувати, а жінка народила ще одного хлопця. Його назвали Тридцять Першим.
   Сини повиростали і кажуть старому:
   — Ми підемо, неню, у світ. Може, собі знайдемо жінок.
   Тридцять Перший теж хотів піти із старшими братами, але вони не хотіли й слухати.
   — У тебе ще вуйко вилізає з носа, — насміхалися.
   Тридцять Перший залишився вдома. Плакав три дні й три ночі. Тоді батько мовив:
   — Збирайся і ти. Наздоганяй своїх братів.
   Пішов Тридцять Перший. Ішов один день, ішов другий, а на третій вийшов на широке поле. Серед шовкової трави стояв красний кінь. Тридцять Перший підійшов до нього.
   — Конику любий, поможи мені догнати братів.
   — Сідай на мене, — заговорив кінь.
   Сів Тридцять Перший на коня і полетів під самим небом. Летів день, летів ніч, а вранці кінь промовив:
   — Візьми із мого вуха скельце, подивися крізь нього й скажи, що видиш на землі.
   Подивився хлопець крізь скельце й відповів:
   — Виджу рідних братів. Вони такі маленькі, як ті горобці.
   Летіли ще три дні й три ночі. Кінь із хлопцем спустився на землю.
   — Отут ми їх почекаємо.
   Приїхали брати і дуже здивувалися, що здибалися у світі з Тридцять Першим.
   — Ти чого тут? — питають.
   – І я піду з вами шукати собі жінку. Неньо мене пустили.
   Рушили всі разом. Надвечір зустріли стару-престару бабу.
   — Бабко, пустіть переночувати.
   — Заходьте, заходьте, мої дорогі, — сказала стара. — Якраз маю тридцять одну доньку, то хотіла б мати таких зятів, як ви.
   Кінь прошепотів Тридцять Першому на вухо:
   — Коли будеш заходити в хату, візьми з порога постола. Сядете з бабиними доньками вечеряти — копни стіл ногою. Як будете йти спати, то на подушках бабиних дівчат увидите віночки, а на ваших — капелюшки. Копни ліжко ногою і тоді лягайте. А коли баба засне, ти розбуди своїх братів і тікайте геть. Кинеш у море постола, і на ньому перепливете.
   А бабина хата стояла серед моря. На березі стара розперезалася і кинула пояс у воду. Всі перейшли по тому поясу, як по кладці.
   На порозі наймолодший брат уздрів постола і сунув його в пазуху.
   Хлопці зайшли в кімнату, де на столах чекала вечеря. Баба сплеснула в долоні, й з’явилася тридцять одна донька. Це були дуже файні дівчата, але жодна з них не усміхнулася і не вклонилася гостям.
   Тридцять Перший копнув стіл ногою, і склянки з вином пересунулися миттю від бабиних доньок до хлопців, а від хлопців — до дівчат. Цього ніхто не видів, але так було. Коли випили вино, бабині дівчата попадали на землю. Вони рвали на собі одежу і так дико ревіли, що страшно було слухати.
   А стара подумала, що вона сама переплутала склянки. Швидко наварила якогось зілля і напоїла доньок, щоб видужали.
   Після вечері перейшли в сусідню кімнату. Там, де на подушках були капелюшки, мали спати хлопці, а на тих постелях, де були віночки, баба хотіла вкласти своїх доньок.
   Тридцять Перший копнув одне ліжко, і тої ж миті усі ліжка помінялися місцями. Цього ніхто не видів, але так було.
   Брати полягали і міцно заснули. Серед темної ночі баба увійшла і побила доньок. Потім лягла в куток і захропіла. Тридцять Перший розбудив братів.
   — Тікаймо, бо тут чекає нас біда!
   Хлопці вибігли на берег. Тридцять Перший кинув постола на хвилі, та й на ньому перепливли море.
   Пішли зеленими полями. Ішли, скільки йшли, й стали на роздоріжжі. З нього на всі боки розходилася тридцять одна дорога.
   — Тепер іди своєю дорогою, — сказали брати наймолодшому.
   Та найстарший брат подумав собі, що з Тридцять Першим варто іти в світ, бо в нього добрий кінь і сам він не з дурних.
   — Я піду з тобою, — сказав він.
   Наймолодший втішився, що має хоч одного приязного брата. І рушили разом. За три дні прибули до царя і найнялися в нього на роботу: старший вартував на воротах палацу, а менший потрапив служити на кухню. Старшому здавалося, що менший живе ліпше, і його почала мучити заздрість. Пішов до царя й каже:
   — Царю, брат хвалився, що може дістати такий буханець хліба, що все військо буде з нього їсти й ніколи не з’їсть.
   Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:
   — Принеси мені такий буханець, з якого би все військо їло й ніколи не з’їло.
   — Звідки я дістану? Я навіть не чув про такий буханець.
   — Як цього не зробиш, твоя голова буде лежати там, де стоять тепер ноги! — погрозив цар хлопцеві.
   Тридцять Перший розповів своєму коневі про розказ царя.
   — Не журися, — заспокоїв кінь. — Ми принесемо той буханець. Сідай-но на мене.
   Сів парубок на коня, і вони полетіли до моря. Перепливли на постолі і рушили до бабиної хати. Кінь обернув хлопця на малого песика й сказав:
   — Баба пустить тебе до комори. Ти хапай хлібину, яка покрита пліснявою й павутиною, та й тікай до моря. Я буду чекати на тебе.
   Так і сталося. Песик бігав сюди-туди коло бабиної хати, доки стара не вздріла його і не впустила до комори.
   У сирому закутку песик знайшов хлібину, що була геть покрита пліснявою і павутиною. Схопив — і до коня. А той обернув песика знову в чоловіка, і полетіли до царя.
   Цар тішився буханцем, бо він став біленьким і смачним, а скільки з нього не різали, залишався цілим.
   Відтоді Тридцять Перший зажив у пошані, а старший брат ще більше йому заздрив. Він нашептав цареві:
   — Мій братик хвалився, що може дістати таку пляшку вина, з якої буде пити усе твоє військо, а вона ніколи не буде порожня.
   Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказує:
   — Принеси пляшку вина, з якої буде пити усе моє військо, а вона ніколи не стане порожня, або розлучишся з головою!
   Засумував хлопець і розповів коневі про новий розказ царя.
   — Не журися, легіню, — сказав на те кінь. — Сідай-но на мене.
   Перепливли море і знову опинилися перед бабиною хатою. Кінь обернув хлопця на мітлу і порадив так:
   — Скачи у сіни, сядь там в кутку і сиди тихенько, доки служниця не кине тебе до комори. Тоді хапай із полиці найбруднішу пляшку і тікай сюди.
   Мітла поскакала й стала собі в кутку. А служниця уздріла її і кинула в комору. Тридцять Перший одразу схопив найбруднішу пляшку й пустився до моря. Там обернувся чоловіком, сів на коня і — до царя.
   Тим часом пляшка стала з діаманту, а у ній заграв сонячний напій. Цар пив і пив, а пляшка була повна.
   Тридцять Перший знову жив у великім гонорі, а старший брат від заздрощів аж сохнув. Він придумав:
   — Мій брат нахвалявся, що може принести і пташку-віщунку!
   Покликав цар до себе Тридцять Першого і наказав йому:
   — Принесеш пташку-віщунку або станеш коротшим на голову!
   Пішов хлопець, засмучений, до свого коня.
   — Не плач, легіню. У баби-чарівниці буде така пташка.
   Перелетіли море, кінь обернув хлопця на мурашку і пояснив:
   — Залізь під ліжко баби та чекай, доки не засне. Як від її хропіння буде трястися хата, хапай зі стіни клітку з пташкою і тікай до мене.
   Тридцять Перший добре запам’ятав пораду. Він заліз під ліжко, а коли баба почала хропіти, що аж хата тряслася, схопив золоту клітку із пташкою-віщункою і дременув до моря. Сів на коня і прилетів до свого царя.
   За пташку-віщунку цар ще більше полюбив Тридцять Першого. А старший брат мучився від заздрості, що аж помирав. Пішов знову до царя і каже:
   — О ясний царю, мій брат похвалявся, що він може тобі привести таку файну дівчину, якій пари немає на світі.
   Цар ще не був одружений і дуже хотів мати вродливу жінку. Покликав легіня і погрозив йому:
   — Як не приведеш мені таку дівчину, якій пари немає на світі, то твоя бідна голова заплаче.
   Пішов Тридцять Перший до свого коня.
   — Що маю робити? Де знайду таку дівчину?
   — Не гризися, — мовив кінь. — Іди й скажи цареві, аби дав тобі шовкового полотна, золотих перснів, діамантових ковтків, коштовних намист і срібний корабель.
   Цар дав Тридцять Першому все, що той попросив.
   На срібному кораблі хлопець поплив зі своїм конем по синьому морю. Пливли три дні й три ночі, а відтак причалили до Зеленої землі. За порадою коня, хлопець порозвішував на щоглах шовкові полотна, поначіпляв, де тільки міг, золоті персні, діамантові ковтки, коштовні намиста. Сам сів і чекає.
   На березі з’явилася така файна дівчина, якій пари не було у світі. На сонце — і то можна було дивитися, а на неї — ні. Прийшла на срібний корабель і почала собі вибирати шовк, приміряти ковтки, персні та намиста.
   — Ой, які чудеса ви привезли! — хвалила.
   Дивилася у люстерко й милувалася прикрасами.
   А в цей час повіяв сильний вітер, і корабель полетів від берега. Коли дівчина спохопилася, було уже пізно.
   Цар зрадів красуні й хотів повінчатися. Але вона сказала:
   — Я не буду твоєю, поки не приведеш сюди усе моє стадо.
   Тоді цар покликав Тридцять Першого:
   — Як не приженеш її стадо, станеш коротшим на голову!
   Хлопець пішов до коника уже сам не свій.
   — Не сушися, легіню, — порадив йому кінь. — Скажи цареві, аби дав нам три бочки смоли, дев’ять волових шкір і ще аби підкував мене п’ятипудовими підковами.
   Цар наказав усе приготувати. Тоді кінь загорнувся в дев’ять волових шкір, обмастився смолою і попливли вони з Тридцять Першим на срібному кораблі до Зеленої землі.
   — Копай глибоку яму, а потім лізь на найвище дерево, — порадив далі кінь.
   Засукав хлопець рукави і викопав глибочезну яму. Потім виліз на найвище дерево й чекає. А кінь скочив у яму, витягнув з неї голову і так заіржав, аж листя затрусилося. Це вчув дикий кінь, який пильнував стадо, і прибіг на іржання, сиплячи іскри з ніздрів. Тим часом кінь хлопця сховався у ямі. Коли дикий відійшов, знову почулося іржання. Прибіг — ніде нікого. Отак кінь-вартівник кидався два дні та вже ледве ноги волочив за собою.
   На третій день кінь легіня вискочив із ями, і почалася битва. Билися так, що в обох копита палали, як вогонь. Кінь-вартівник не витримав, звалився на землю. Хлопець спустився з дерева, загнуздав його і погнав на корабель. Услід рушило все стадо.
   Перепливли море, прийшли до царя. Але дівчина знову відкладає весілля:
   — Поки моє стадо не подоять, я не піду до шлюбу!
   Цар нараз покликав Тридцять Першого і передав бажання красуні.
   — Подоїш її стадо або голову втратиш! — пригрозив.
   Пішов легінь до коня і розповів про свою біду.
   — Не гризися, — втішив кінь. — Вдариш обухом по голові безрогу корову, і стадо саме подоїться.
   Тридцять Перший все так і зробив. Величезні казани були повні молока.
   — Ходім тепер вінчатися, — умовляє цар дівчину-красуню.
   А вона відказує:
   — Треба молоко ще скип’ятити, і най у ньому скупається той, що подоїв стадо.
   Цар знову покликав Тридцять Першого. Коли почув легінь його розказ, то перелякався. Та коник заспокоїв:
   — Лізь у той казан, котрого я оббіжу три рази.
   На видовище зібрався увесь двір. Кінь оббіг тричі той казан, у якому молоко кипіло. Хлопець шубовснув, покупався і зробився у тисячу раз файнішим, як був.
   Царю теж закортіло стати таким вродливим, і він, не довго думаючи, стрибнув у гаряче молоко. За ним тільки забулькало.
   Тоді Тридцять Перший оженився на дівчині-красуні і сам став царем. А старший брат від заздрощів тріснув.
   Про трьох братів і трьох сестер, яких віддали за трьох шашів
   Було, де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляною горою, за панською бородою. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Був один Минька — носився злегенька, мав штани полотняні, а дерся на стіни дерев’яні.
   Був один чоловік і були у нього три сини й три доньки. Перед смертю скликав він дітей і наказує:
   — Кожний із синів одну ніч має спати на моїй могилі. А тим часом до кожної з доньок прийде її жених. Котрий котру вибере — за того й віддавайте.
   Помер чоловік. Старший син зібрався на могилу. Але боявся вночі спати на кладовищі й заночував у сусідській стайні.
   Настала друга ніч. Зібрався середущий. Та й цей побоявся спати на могилі — пішов до сусідів.
   А сестри помалу почали віддаватися. Як старший брат зібрався на могилу, прийшов жених за старшою сестрою. Звали його Шашем. На другу ніч прийшов жених до середущої сестри. Він теж звався Шашем…
   Настала третя ніч. На батькову могилу пішов молодший брат. Запалив собі свічку, сидить і дрімає.
   Раз прилетіла вила (фея) — злопотіла крилами й загасила свічку.
   — Погано робиш, — каже хлопець, — бо впотемку не будемо нічого говорити. А я хочу з тобою порадитися.
   — Ну, якщо так, то запали свічку.
   Хлопець знову засвітив і почав казати:
   — Будь така добра, вило, порадь, яким способом я міг би взяти царську доньку.
   Вила йому каже:
   — Я тобі пораджу, якщо ти добрий стрілець… До того царя важко дістатися чужому, бо на палаці сидить півень, що бачить чужого від самої границі. Коли хтось підходить, півень зразу піє — дає знати стражникам. Якби ти з границі міг його застрелити, то пройшов би до царя і взяв його доньку.
   — Я спробую…
   Ранком хлопець вернувся додому, а тим часом віддалася й третя, молодша, сестра, її жених також звався Шашем.
   Наймолодший брат зарядив рушницю, сів на коня і їде до царя. Коли приїхав на границю, вистрілив і вбив царського півня. Поскакав до палацу, а стражники на воротах сплять, ніхто не зупиняє. Відчинив двері й поклонився:
   — Добрий ранок вам, пресвітлий царю!
   — Доброго ранку. Що ти хочеш?
   — Я приїхав за вашою донькою!
   Цар подумав і сказав:
   — Ну, раз ти міг дістатися до мого палацу, то буде твоя.
   Справили весілля.
   Хлопець вертається додому з молодою жінкою. Раптом на дорозі їх зупинив жебрак. Припросився на царську карету. Їдуть, їдуть… Коли хлопець дивиться — ні царівни, ані жебрака!
   І йде по світу шукати свою жінку.
   Приїхав він до старшої сестри. Дуже йому зраділа та каже:
   — Ой братику, мушу тебе сховати, бо скоро мій чоловік повернеться і тебе загубить.
   — Який дає знак?
   — Кине кам’яного м’яча.
   Як упав кам’яний м’яч, старша сестра сховала брата під коритом.
   Заходить Шаш:
   — Кажи, котрий брат зайшов до нашого палацу — якщо старший, злою смертю загине, якщо середущий — злою смертю загине, а якщо молодший — лишу йому життя.
   Молодший брат виліз з-під корита. Погостилися, і Шаш йому сказав:
   — Тобі треба йти до поганого царя. Якщо будеш мудрий — візьмеш від нього свою жінку, а ні — пропадеш.
   Хлопець їде далі. Приїхав до палацу середущої сестри. І та дуже зраділа йому:
   — Ой братику, добре, що ти зайшов. Та сховаю тебе під корито, бо як прийде чоловік, то може тебе знищити.
   — Який знак дає?
   — Кине кам’яного м’яча.
   Як упав кам’яний м’яч, хлопець сховався під коритом. Шаш зайшов і каже:
   — Котрий брат у нас? Якщо старший — злою смертю загине, якщо середущий — злою смертю загине, а якщо молодший — життя йому дарую.
   Тоді молодший брат вибрався з-під корита. Сіли за стіл. А як погостилися, каже Шаш хлопцеві:
   — Мусиш поспішати і до третьої сестри тепер не заходь. Я тобі скажу сам, що маєш чинити. Ми, троє братів, уже третій рік воюємо з поганим царем, хоча він — наш няньо. Коли приїдеш у палац, його не буде дома. А коли повернеться додому, зразу почне тебе пригощати. Та дасть тобі слабого вина, а собі наллє дужого. Ти при ньому вино обміняй. Цар розсердиться і закричить, чого не береш те, що тобі дають. Спитай: «А ти чого не даєш порядного вина?» Поганець погодиться міняти, бо в нього й так буде більша сила. Якщо жона стане тобі служити, помагати — ти його уб’єш, а якщо ні — загинеш.
   Та й приїхав хлопець до царя. Жінка налякалася:
   — Ой, я дуже рада, що бачу тебе, але не знаю, чоловічку, чи не загинемо обоє.
   Раз приходить поганець-жебрак:
   — А, добрий вечір, братчику! Будемо гоститися…
   Налив собі дужого вина, а йому — слабого. Хлопець обміняв чаші. Поганець розсердився:
   — Чого не п’єш те, що тобі дають?
   — А ти чого не даєш порядного вина?
   — Гаразд, випивай і йдемо боротися.
   Борються. Поганець чувся в більшій силі, але жона стала помагати своєму чоловікові: на нього ллє молоко, на жебрака — воду. Жебрак кинув хлопцем по коліна в землю. Хлопець вискочив і кинув ним у землю до пояса. А доки той вибирався з ями, витяг шаблю й відтяв йому голову.
   Жона уклала весь палац у шкаралупу від яйця і поїхали.
   Приїхали до молодшої сестри. Шаш зрадів, що швагер переміг поганця. Погостилися і рушають далі. Шаш проводив їх, але коли вийшли на розпуття, він став каменем. Молодша сестра зібрала й свій палац в яєчну шкаралупу — і поїхали вже троє до середущої сестри.
   Знову погостилися. І другий Шаш зрадів своєму швагрові й пішов виправляти його у дорогу. А на роздоріжжі так само став каменем. Середуща сестра зібрала свій палац ушкаралупу від яйця — і їдуть до старшої.
   І там пригостилися. І третій Шаш, як вивів їх до розпуття, одразу став каменем. Старша сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця — і всі їдуть додому.
   Вернулися у своє село, поставили чотири палаци і щасливо жили, бо не стало нечистої сили. Може, й тепер собі живуть. А казці кінець.




Додати новий коментар