Як заєць відомстив Танукі

Давно-давно   колись   жили   собі в мирі та злагоді дід і баба.
Одного дня дід подався в поле сіяти ячмінь. Брав жменю зерен і розкидав, приспівуючи:
—    Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен! Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
Аж тут де не взявся танукі — та й ну перекривляти діда:
—    Зогнийте, зернятка, зогнийте, Щоб з тисячі лишилося одне!
«Який вредний танукі!» — розгнііався дід і кинувся до танукі, але той показав йощу язика й дременув у гори.
З досади дід мало не тупав ногами. Вирішив він упіймати; танукі й покарати. Обмазав пеньок, на якому три сидів, клеєм, а тоді знову почав сіяти ячмінь і приспівувати:
—    Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен! Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
Тим часом   танукі  знову  прибіг  і,   всівшися  на   пеньку,   почав   перекривляти діда:
—    Зогнийте, зернятка, зогнийте, Щоб з тисячі лишилося одне!
Дід кинувся з мотузкою до танукі. Той висолопив язика і  хотів  був дременути, та не зміг — приклеївся до пенька.
—    От, голубе,  ти й попався! — мовив дід і,  спутавши  танукі  мотузкою, поніс його на спині додому.
—    Стара, я впіймав танукі! Звари з нього юшку!
—    Який  гладенький!  Зараз  же  приготую  вечерю,— зраділа  баба.
—    А я піду на часинку до міста дещо купити,— сказав дід і, підвісивши танукі в кухні на мотузці, пішов.
Баба заходилася лійнти просяні коржики для діда.
Якийсь час танукі висів мовчки,  а тоді обізвався людським голосом:
—    Господинонько,  як   вам,   певно,   важко   місити  ці   коржики!   Коли хочете, я вам допоможу. Тільки розв'яжіть мотузку.
—    А ти не обдуриш?
—    Та хіба я на таке здатен?
—    Хай буде по-твоєму,— погодилася добра баба і,  спустивши танукі на землю, розв'язала мотузку.
Зраділий танукі взяв у лапи товкачик і почав товкти просо для коржиків, примовляючи:
—    Ліпіть, господинонько, коржики, ліпіть, ліпіть!
Та коли стара присіла навпочіпки, танукі як лупне товкачиком її по голові! Баба впала на землю мертва.
—    Так тобі й треба! — вигукнув танукі й дременув у гори.
—    Який  жах! — заголосив  дід   над   бабою,  коли   повернувся   додому.
Почув заєць, як дід плаче, та й питає:
—    Діду, що сталося?
—    Нечуване лихо: танукі вбив стару! — відповів дід крізь сльози.
—    Заспокойтеся, діду, я помщуся за вашу бабу,— мовив заєць і зник.
Якось  заєць ламав  у горах  бамбук.  Підійшов  до  нього  танукі  та  й питає:
—    Зайче, навіщо тобі бамбук?
—    Скоро зима, зроблю собі з нього хатку.
—    Я тобі допоможу! Хочеш?
—    Коли твоя ласка.
Заєць і танукі наламали два оберемки бамбуку і закинувши їх собі на спину, пішли вузенькою гірською стежкою.
Танукі,  який  йшов  попереду,  почув,  ніби  хтось  черконув   кременем.
—    Зайче, що це тріщить?
—    Це пташка трісьтрісь з гори Трісьтрісь віщує, що скоро  зима.
—    Невже?
Танукі знову рушив, а заєць підпалив бамбук ви його спині. Бамбук спалахнув і затріщав. Танукі злякався і, намагаючись скинути із себе вогонь, заволав:
—    Рятуйте! Рятуйте!
І побіг світ за очі.
Минуло кілька днів. Заєць майстрував човен з кедрового стовбура. Підійшов до нього танукі з обсмаленою спиною та й каже:
—    Ну й підвів ти мене того разу!
—    Та що ви! Я вперше вас бачу! Ви, певно, із кимось мене сплутали,— відповів заєць байдужим голосом.
—    Невже? Невже я помилився? — здивувався танукі. А тоді спитав: — Що це ти робиш, зайче?
—    Скоро настане зима, в горах нічого буде їсти. Тож я майструю човен. Ловитиму рибу в річці.
Танукі теж закортіло мати човен.
—    Слухай-но, зайче, зроби й мені човен!
—    Гаразд! Собі зроблю з дерева, а тобі — з глини.
—    Нехай буде по-твоєму.
Танукі приніс глини, і заєць, перемішавши її з сосновою живицею, зліпив човен.
Коли обидва човни — глиняний і дерев'яний — були готові, заєць спустив їх на воду й сказав:
—    Ну, то їдьмо рибалити!
—    Їдьмо,— погодився танукі й сів у глиняний човен.
Незабаром вони випливли на середину річки. Та глиняний човен почав м'якнути й поволі тонути.
—    Ой! Мій човен тоне! Зайче, рятуй! — заволав танукі.
Тим часом глиняний човен розвалився | разом з танукі пішов на дно. Заєць приплив до берега,  вистрибнув з човна й помчав до діда.
—    Діду, я помстився!
—    Дякую! Дякую! — відповів дід і витер сльози.




Додати новий коментар