Трьом-син Борис

   Як був собі чоловік та жінка — та й пішли вони на поле жати. Була в них маленька дитинка; вони повісили її в колисці під лісом. Де не взявся орел — украв ту дитинку тай поніс, та й поклав у своє гніздо, у тім же лісі. От жило там у лісі три брати нарізно. Вийшов один брат — слухає, щось кричить. Увійшов він у хату й каже:
   — Брати! Щось кричить — людський голос чути. Ходімо, пошукаємо!
   Пішли й знайшли того хлопчика — дитинку, понесли до попа й гомонять утрьох, яке йому ім’я дати. Як нас три брати, дамо йому ім’я: Трьом-син Борис. Ну, взяли його до зросту, вигодували утрьох. Тепер він і каже їм:
   — Я хочу, батьки, від вас іти.
   Вони питають його:
   — Що ж тобі дати за те, що ти у нас служив?
   — Не хочу, — каже, — нічого у вас. Дайте мені коника.
   — Що ж ти, сину, будеш робити з коником? Бери більше!
   — Ні, — каже, не хочу. Дайте мені маленького коня.
   — Ну, бери.
   Він собі взяв і поїхав, їде лісом і дивиться: щось блищить. Треба поїхати — дізнатися.
   — Ах, якби ти мене, конику, хоч трішки підвіз!
   Він, бач, усе йшов, заморивсь, а коник малий.
   — Е, Трьом-сину Борисе, підожди ще хоч трошки, — відказав коник. — Я тобі скажу сам, коли сідати на мене.
   Дійшли до того, що блищало, аж то перо із жар-птиці. От Трьом-син Борис і каже:
   — Візьму це перо.
   — Ні, — каже коник, — не бери: це не перо, а найперо! Буде тобі за це перо велика вина.
   Але він таки взяв його. Дійшли до царського палацу.
   Найнявся Трьом-син Борис у царя конюхом, таким, що тільки чистить коні. Усе вночі чистить коні. Там були й такі коні, що ними тільки гній вивозять, — так йому дали на руки їх чистити. Він їх тим пером так почистив, що вони аж сяють. Усі стали тому дивуватись, і ті коні, що під царя підкладали, стали цареві непотрібні, а ті, що гній вивозили, стали підкладати під нього. Цар так полюбив того Трьом-сина Бориса!.. Став його допитуватися:
   — Ти, — каже, — до коней щось знаєш, що вони стали гарні.
   Став він божитися, що не знає нічого. От інші конюхи стали підглядати за ним і сказали цареві, що в нього є із жар-птиці перо.
   — Він, — кажуть, — не тільки дістав із жар-птиці перо, він може дістати й саму жар-птицю.
   От цар його й покликав до себе:
   — Що, Трьом-сину Борисе? Дістав ти із жар-птиці перо?
   — Дістав, — каже.
   — Дістань же мені жар-птицю. А як не дістанеш — мій меч, а тобі голова з плеч!
   Іде Трьом-син Борис до коня до свого та й плаче.
   — Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш? — питає лоша.
   — Як мені не плакати, коли загадав цар таку загадку, що не можна ні мені, ні тобі відгадати.
   — А що, — каже, — я тобі казав, що не бери цього пера із жар-птиці! А ти не послухав мене. Ну, не журися: піди скажи цареві, хай дасть четверть горілки та четверть гороху, та горілки найміцнішої.
   От він пішов і сказав цареві. Цар дав з радістю. Поїхав Трьом-син Борис у чисте поле і викопав там яму глибоку: так йому порадив кінь. Дав йому цар чотири чоловіки на поміч. Насипав він у яму гороху і налив горілки. Прилетіла жар-птиця, наїлась гороху й напилась горілки. Кінь і каже:
   — Гляди, як нап’ється жар-птиця, як перевернеться угору ніжками і так буде тримати — отоді лови!
   Він її так і накрив, а вона й кричить:
   — Не тобі, Трьом-сину Борисе, малось, та тобі сталось.
   Приніс він її до царя, а цар такий радий, такий радий, що не знає, де й діти того Трьом-сина Бориса й де посадити. Дуже, дуже він його нагородив за це.
   Стільки там було у тім палаці, — та нікого цар так не любить, як його. От інші заходилися підкушувати Трьом-сина Бориса, зненавиділи його й стали казати цареві:
   — Не тільки він міг дістати жар-птиці перо й жар-птицю, він може добути в морі прекрасну дівицю.
   Покликав його цар до себе:
   — Дістав ти, — каже, — із жар-птиці перо, дістав ти жар-птицю, дістань же ти мені в морі прекрасну дівицю. А як не дістанеш — мій меч, а твоя голова з плеч!
   Іде Трьом-син Борис до коня і плаче. А кінь і питає його:
   — Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
   — Як мені не плакати, коли загадав цар загадку — таку, що ні тобі, ні мені не відгадати!
   — Яку?
   — Загадав таку, щоб я дістав у морі прекрасну дівицю.
   — А що? Я тобі казав — не бери із жар-птиці пера, бо буде тобі велика вина. Ну, не журися! Піди — скажи йому, хай дасть тенета із дзеркалами та хай дасть тисячу суконь та ящик великий.
   Пішов той до царя, цар і дав усе. Поїхав Трьом-син Борис і поставив дзеркала навкруг моря і сукні повішав. От вийшла з моря Настася, прекрасна дівиця, одягалась у кожну сукню і в кожне дзеркало заглядала, сама собі здивувалась:
   — Ах, яка я собі гарна!
   Одягла останню. Тоді її вхопив Трьом-син Борис, а вона й крикнула:
   — Ах, Трьом-сину Борисе! Пусти мене з неволі на волю, я тебе нагороджу: дам тобі своє вінчальненьке кільце і будеш ти ним щасливий.
   Він її не пустив. От вона порвала на собі дванадцять разків намиста й кинула в море. Він привіз її у царський палац. Цар нагородив його знову і дуже радий був. Стали йому знову всі дивуватися і заздрити, стали знов його підкушувати, що він може знати все, що в світі робиться, але цар ні на кого не потурає. Коли це Настася сказала Трьом-синові Борисові:
   — Дістав ти жар-птицю, дістав ти й мене, прекрасну дівицю, — щоб ти дістав і моїх дванадцять разків намиста у морі.
   А цар каже:
   — Як не дістанеш — мій меч, а твоя голова з плеч!
   Він іде до коня й плаче. Кінь і питає:
   — Чого ти, Трьом-сину Борисе, плачеш?
   — Як мені не плакати? Загадав цар таку загадку, що не можна ні тобі, ні мені відгадати.
   — Яку?
   — Щоб дванадцять разків намиста із моря дістав, того намиста, що Настася розірвала.
   — Піди ж, — каже, — скажи цареві, хай дасть сто бочок м’яса і хай дає сто тисяч чоловік.
   Цар дав. От кінь і каже:
   — Гляди, як прийдеш до моря, поклади те м’ясо навкруги моря. Як повилазять раки те м’ясо їсти — хапай ти біленького: то їхній цар. Вони будуть у тебе прохати його, ати не давай, поки намиста не поприносять усього.
   От він так і зробив. Тільки раки повилазили, він і вхопив біленького. Раки плачуть — кланяються:
   — Що вам треба, ми те й приставимо, тільки верніть!
   Трьом-син Борис і каже:
   — Приставте мені намисто, що в морі розсипане, тоді пущу.
   Вони мотнулись усі: те — одно, а те — двоє, так і познаходили все намисто. Він і хотів пустити біленького, а кінь і кричить:
   — Не пускай, ще нема однієї намистинки!
   От раки як мотнулися шукати, як мотнулись, так йому і витягли щуку; у тій щуці намистинка. Він розпоров щуку, знайшов намистину, пустив біленького рака.
   Привіз Трьом-син Борис намисто, дивуються всі. От Настася й сказала цареві:
   — Пошліть його взнати до сонця: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло, то чого воно так?
   Іде Трьом-син Борис до коня і плаче:
   — Чого ти плачеш? — питає кінь. — Не журись: уже не такі цар загадував загадки, та знали, що робити!
   От і поїхав він. Коли стоять біля саду сторожі й питають його:
   — Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
   — Піду, — каже, — до сонця взнати, чому колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
   — Нагадай же там, — кажуть, — і про нас, що колись цей сад родив та весь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
   — Добре, нагадаю.
   От їде далі, коли стоять два солдати прикутих і питають його:
   — Куди, Трьом-сину Борисе, їдеш?
   — Піду до сонця взнавати, чого колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
   — Нагадай там про нас, доки ми будемо стояти поковані?
   От їде-їде далі, коли на дубові жінка та чоловік пару голубів ловлять і питають його, куди їде. Він їм і сказав.
   — Нагадай там, — кажуть, — і про нас: доки ми ловитимемо цих голубів?
   — Добре, нагадаю.
   Їде-їде далеко, коли там стоїть шинкарка і переливає воду з колодязя в колодязь.
   — Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
   Він сказав.
   — Нагадай там і про мене, доки я переливатиму воду з колодязя в колодязь?
   — Добре, нагадаю.
   Їде-їде далі. Коли лежить кит-риба. Через неї люди їздять і вже таку дорогу зробили, що аж ребра видно. А вона пити хоче й ніхто їй не дасть. Вона тільки ротом чвякає. От вона й питає:
   — Куди ти, Трьом-сину Борисе, їдеш?
   Сказав він і їй.
   — Нагадай там і про мене, доки через мене будуть люди ходити та їздити?
   — Добре, нагадаю.
   Поїхав та й поїхав далі. Коли дивиться — стоїть хатка. Вже перед вечором приїхав у ту хатку. Ввійшов у неї, а там баба, стара-стара, сонцева мати.
   — Куди ти, — каже, — Трьом-сину Борисе, йдеш?
   — Піду до сонця взнавати: колись воно сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло?
   — Я ж, — каже, — сину, його мати!
   Він їй розказав:
   — Бачив я, — каже, — солдатів на ланцюгу, бачив я і сад великий: колись родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує. Бачив я чоловіка і жінку, що голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають. І бачив я шинкарку, що з колодязя в колодязь воду переливає— ніяк не переллє. Бачив я кита-рибу, що лежить і через неї люди їздять, ходять, аж ребра видно, а води не дають — вона ротом зіпає.
   Баба йому дала повечеряти. Прийшло сонце, вона заховала Трьом-сина Бориса. Полягали спати. Встали вранці. От вона й каже сонцеві:
   — Що мені, сину, снилося!
   — А що, мамо?
   — Снилось мені, що десь є сад великий: як родив, увесь світ годував, а тепер і сторожів не прогодує.
   — Еге, мамо, є великий сад, у ньому закопані розбійницькі гроші. Тоді він почне родити знов, як викопають їх.
   – І ще мені, сину, що снилося.
   — А що, мамо?
   — Десь стоять два солдати на ланцюгу прикуті.
   — Еге: якби вони ті гроші, що в саду закопані, пожертвували на бідних, то пішли б по своїх містах.
   – І ще що мені, синку, снилося.
   — А що?
   — Десь є чоловік та жінка, пару голубів ловлять на дубові і ніяк не піймають.
   — Еге, ловитимуть, поки світ сонця: вони як були молоді, пару дітей своїх згубили.
   – І ще що мені, синку, снилося.
   — Що?
   — Десь є шинкарка: із колодязя в колодязь переливає воду, ніяк не переллє.
   — Еге! За шинкарство — найгрішніш! Вона переливатиме, поки й світ сонця! Вона як була молода, то кому переллє, а кому недоллє.
   – І ще що мені, синку, снилося.
   — Що?
   — Десь лежить кит-риба, і через неї люди їздять.
   — Еге, й це є! Якби вона вихрякнула корабель людей, так пішла б у море.
   – І що ще мені, синку, снилося.
   — Що, мамо?
   — Що колись ти сходило рано та червоно, а тепер пізно та біло.
   — Еге, і це було. Як була моя дівчина у морі, то вона вийде — я засоромлюсь та й почервонію. Я зійду рано і зайду червоно. А тепер немає моєї дівчини, то я зійду пізно і зайду біло.
   От пішло сонце. Здивувалося, що таке його мамі приснилося, що в світі робиться. Пішло воно. А мати дала поснідати Трьом-синові Борисові й розповіла йому все.
   Їде він назад. Лежить кит-риба.
   — А що, нагадував?
   — Казало, — відповідає, — якби ти вихаркнула корабель, пішла б у море.
   Тоді кит-риба як харкнула, увесь світ стрепенувся. Йде далі: стоїть шинкарка.
   — А що, нагадував про мене?
   — Нагадував. Казало, що будеш переливати, поки світ сонця.
   — То я, — каже, — не буду поспішатися.
   Йде далі. Коли стоять чоловік і жінка, ловлять голубів.
   — А що? Нагадував про нас?
   — Нагадував. Казало, що будете ловити, поки світ сонця.
   — Ну, ми не будемо й поспішатися. А то все така думка, що от-от скоро піймаєш.
   Їде, коли стоять ті два солдати й питають:
   — А що? Нагадував?
   — Нагадував. Казало сонце — як пожертвуєте на бідних ті гроші, що закопані у саду, то по своїх містах підете.
   Вони сказали, що пожертвують — зараз так і пішли. Йде далі. Сторожі питають:
   — Чи нагадував?
   — Нагадував. Казало: як викопаєте ті гроші розбійницькі, що тут закопані, то сад буде знов родити.
   Вони викопали, сад почав родити.
   Прийшов він додому, до царського палацу. Усе взнав і цареві розказав. Цар його нагородив, половину царства наділив йому. У себе тримав його і як із братом з ним жив.




Додати новий коментар